— Он воно як! Отже, Ліза Королько — це любовний псевдонім моєї бабусі?
— Саме так!
— І виходить, що Маруся розбила її кохання з вашим татом?
— Батько, який усе згадав і дуже довго говорив про ті давні події, не знає всіх подробиць, хто саме у вашій родині довідався про таємний роман наших із вами родичів. Маруся — то і є та грізна старша сестра?
— Так, але вона була не така й грізна…
— То ви її такою знали. А батько згадував, ніби його кохана Настя боялася не мами, а саме старшої сестри. У якої немає кавалера в її двадцять два роки, і яка не потерпить коханого в п’ятнадцятирічної молодшої сестри. Принаймні так розповідав мені мій батько.
— Валерій Кросоцький?
— Так. Ви хіба не зрозуміли, що я його син?
— Зрозуміла…
Михайло питає, як здоров’я Анастасії. Бо ж у Валерія зі здоров’ям дуже погано. Але коли до нього несподівано дійшли його ж листи бозна якої давнини, він знову здобув інтерес до життя і багато говорив про свою історію кохання.
Принесли піццу на дерев’яній підставці. Ліза глянула на годинника. Заняття секція «Молодіжні наукові ініціативи» вже почалося. Цього разу воно пройде без Лізи.
— Ви поспішаєте?
— Ні. Бабуся гадає, ніби я на занятті секції «Молодіжні наукові ініціативи», і тому на мене чекають пізніше. Я маю ще годину, якщо у вас є час.
— Я маю час до Одеського потягу. Пробуду там недовго, повернуся назад до Канади… То Настя Розумович поступово стала такою ж домашньою тиранкою, як і її старша сестра?
Ліза зітхає. А потім питає Михайла Кросоцького:
— А як усе в них закінчилося? Ваш батько… Валерій не намагався поговорити з Лізою… з Настею… з бабусею…
— Усе закінчилося тим, що батьки мого батька отримали офіційного листа від академіка Розумовича з попередженням: якщо Валерій Кросоцький наблизиться до Анастасії Розумович, з ним ніхто не розмовлятиме. Анастасія збагнула, як нерозумно вона повелася, коли почала товаришувати з Валерієм Кросоцьким. Більше вона не повторюватиме своїх помилок… Мій батько показав мені цього листа. Він узяв його з собою до Канади разом із родинними світлинами. Ми воліємо берегти не лише щасливі, а й гіркі реліквії.
— Так само, як Маруся берегла перехоплені листи від Валерія до Лізи… Від вашого батька до моєї бабусі… А я все думала, що то листи до якоїсь бабусиної подруги!
— А Маруся… померла?
— Цієї весни. А я дісталася до її шухляд раніше, ніж бабуся. І забрала ці листи. А потім у нас жила моя подруга Аліса. Ми з нею читали ці листи. І вирішили розшукати Валерія Кросоцького…
— І сподобалася вам Одеса? — широко посміхнувся Михайло Валерійович.
— Дуже!
— Владислав мені казав: на Бебеля приходили дві дівчинки. Одна з них була ви, а друга Аліса?
— Так! А потім бабуся вигнала Алісу з нашого дому! Я тоді подумала: так само, як від неї свого часу забрали Лізу, вона від мене забрала Алісу. А виходить, Ліза — то була вона.
— Ви хочете тортика, Лізо? Я пригощаю! Я, до речі, хочу!
— Мені вже треба додому.
— А ви зателефонуйте мамі!
Вони вийшли з кафе й пішки рушили в бік вокзалу. Вже темно. Летять сніжинки. Поки Михайло бігав у камеру схову по сумку, Ліза зателефонувала мамі, що буде вдома близько сьомої. По дорозі до потрібної колії вона розповіла Михайлові про одруження бабусі з Іваном Бусурманом, якого та відбила в старшої сестри. Певно, довго думала, як їй помститися за втручання в її стосунки з одеситом Валерієм. Але помста ніколи нічого доброго не несе. Передовсім самому меснику.
— Ви знаєте, Лізо, що мені розповів батько? — прошепотів Лізі Михайло вже на пероні вокзалу, коли кинув свої речі на полицю й вийшов попрощатися. — Мама пішла від батька, бо вночі він назвав її Настею. І таке траплялося не раз… До речі моя мама лишилася в Одесі, я маю побачитися з нею. Вона більше не вийшла заміж, — у голосі Михайла звучать теплі нотки.
Приголомшена Ліза повернулася додому. Їсти не хотілося, бо добре поїла в піцерії. Тепер за її харчуванням уже ніхто не стежить. Мама з бабусею провадять звичний ритуал вечірньої лайки. Укотре поминають небіжчицю Марусю, на яку нападає бабуся й захищає мама.
«Маму мала народити Маруся! — внутрішньо вигукує Лізине єство. — А Настя мала народити когось іншого від Валерія Кросоцького! Але тоді не було б красеня Михайла Кросоцького. Як же так? Чи можна впорядкувати цей процес? І що таке „Мій рід“? Це те, що є, а не те, що мало би бути! Поки цього не збагнеш, твір „Мій рід“ ніколи не напишеться».
Ліза вмикає комп’ютер. Ставить улюблений диск A Somber Dance групи Estatic Fear і створює новий вордівський файл.
Рід кожного з нас — це документи про одруження та свідоцтва про народження. Але архівні дані не бережуть інформацію про те, чому уклалися саме ці шлюби, чому народилися самі ці діти, чому їм дали саме ці, а не якісь інші імена.
Наш рід — то не лише омріяні шлюби саме з тими жінками й чоловіками, яких малює наша уява задовго до шлюбного віку. То не лише союзи, призначені нам самим Богом. Це й нерозгаданий Божий задум, коли шлюби укладалися не з тими людьми. І народжувалися не ті діти. Але вони в призначений час самі ставали батьками. Нашими батьками.
Наш рід — це не лише укладені шлюби, але й не укладені. Коли в результаті розривів форсувалися інші шлюби, щоб скоріше втамувати біль самоти й забути втрачених наречених. Наш рід — це не лише народжені діти, а й померлі в юному віці. Щоб утамувати біль від втрати дитини, жінка народжує іншу, якої б не народила, якби не маленький небіжчик. Бо ж не всі мають сили нести тягар самоти, але всі хочуть у той чи інший спосіб продовжити рід… Життя дуже тісно пов’язане зі смертю. Рід — це життя. Рід — це втеча від смерті. Це також розумієш, коли багато думаєш про свій рід і більше дізнаєшся його історію…
Наш рід — це й історія, у сенсі Велика Історія — війни, революції, репресії, голодомори, табори. Великі події також руйнують одні шлюби й мимоволі влаштовують інші, вбивають одних дітей і змушують народитися інших. Але й у спокійніші часи лютують домашні війни, які руйнують одні шлюби й провокують інші, вбивають одних дітей і кличуть до життя інших.
Мене від дитинства мучить питання, на яке не дасть відповіді жоден генетик, жоден біолог, жоден лікар, жоден соціолог: що було б, якби моя мама вийшла заміж не за мого тата, а за когось іншого? Чи народилася б я, чи якась інша людина? А якби ті ж батьки зустрілися, але на п’ять років раніше чи пізніше. Хто народився б? Я чи інша людина? Думаю, таке питання цікавить багатьох. Але народилися саме ми, і нам жити і в належний час народжувати наступні покоління. Чи зустрінемо ми саме ті подружжя й чи народимо саме тих дітей?
Я пишу дуже загальні речення, бо не можу написати все про свій рід, хоча й знаю доволі багато. Звісно, мені є чим пишатися, бо в попередніх поколіннях чимало людей із великими досягненнями. Хтось жив тут і ліг у цю землю, хтось емігрував і ляже в іншу землю. Але стосунки батьків і дітей, матерів і дочок, не кажучи вже про чоловіків і дружин, були важкими й драматичними, і я успадкувала не лише перемоги своїх дідів і бабусь, але і їхні поразки, їхні травми…
«Вийшло занадто пафосно й не дуже конкретно. Але чому я маю писати конкретно?» — подумала Ліза й продовжила:
Вийшло занадто пафосно й не дуже конкретно. Але як можна писати конкретно? Перераховувати нагороди й друковані праці моїх дідів, бабусь і прадідів? Чи розповідати драматичні історії їхніх стосунків, про які довідалася випадково?.. Ні те, ні інше не буде доречним. Написалося, як написалося. Народилися саме ми. Народилася саме я.
Ліза притишила музику, а потім і вимкнула. Вона знала: коли справді натхненно працюєш, заважає навіть улюблена музика — бо звучить якась інша, інфразвукова. Тепер дівчина була певна, що не надішле свій есей на жоден конкурс. Але вона щаслива, що написала його. Усе ж комусь вона його покаже! Роздрукує й дасть почитати. Чи надішле в атачменті. Але кому? Мамі? Татові? Алісі? Кості Боровому? А може, Джону Бусурману? Чи бабусі? Чи ще комусь?