— Виходить, що твоя бабуся з друзями дитинства не спілкується.
— Схоже на те…
— Я так і думав… Бо якби спілкувалася, я б попросив тебе принагідно поговорити і з тими панями… — Костик витяг блокнотика, викреслив якусь позицію й мовив:
— Вочевидь, твою бабусю тоді, у шістдесятому році, дуже лаяли за те, що вона покривала таємний роман своєї подруги.
— Мене б за таке лаяли. Але зараз є електронка, є мобілки, без проблем писати листи на чужу адресу.
— Так, зараз батьки не влазять у листування підлітків. А тоді в нашої Лізи ще не було навіть паспорта, щоб вона ходила й брала листи «До запитання».
— Авжеж, їй було лише п'ятнадцять, — згадала Ліза лист, який перечитувала тільки вчора ввечері.
— І тепер таке питання. Точніше, така ситуація. Послухай мене, Лізо. От послухай!
— Я слухаю!
Ліза й Костик зупинилися серед вулиці.
— Уяви себе грізною мамою, яка забороняє листуватися молодим закоханим.
— Я не можу уявити! Мені здається, що якби моя дочка мала хлопця, у якого була б закохана, я б не заважала їй!
— Навіть якби вона стала вагітною в п'ятнадцять років?
— Ну, не знаю…
— Саме так, ти не знаєш! Одне діло цілуватися, а інше — робити зовсім дорослі речі.
— Зараз це іноді роблять.
— Роблять, роблять, і не завжди там є велике кохання.
— Але в них було кохання! Правда! От прочитаєш листи!
— Авжеж, було! Тому мене так і зацікавила та історія! Але подумай: ти любиш свою дочку. Ти хочеш, щоб у неї було велике кохання. Але ти не хочеш, щоб вона стала вагітною в п'ятнадцять років. А тоді всього того, що є зараз, не було.
Ліза мимоволі захоплена, як легко Костик говорить про такі речі без непристойностей. Аліса так не вміє.
— І ти бачиш, що твоя дочка закохалася, і дуже сильно. Тобі лишається одне: заборонити.
— Я б поговорила з хлопцем і сказала: листуйтеся, підтримуйте зв'язок, але не… робіть такого. Чекайте бодай закінчення школи.
— А якщо ти бачиш, що твоя дочка почала вживати наркотики під упливом юнака, у якого закохана?
— Не знаю… Це б мені дуже не сподобалося.
— Ти знову не знаєш. А для Марусі — вже дозволь мені називати її так, а у своїй книзі я зміню ім’я — те, що так схвилювало і тебе, й Аліску, і мене, було однаково, що вживання наркотиків. Тому вона й зробила все, щоб те листування урвалося. Отже, тобі завдання: знайти спосіб переглянути бабусин шкільний фотоальбом, якщо він у неї зберігся. І пошукай, чи була серед її однокласниць дівчина Ліза.
— Добре, я спробую. А якщо вона не покаже?
— Це сигналузуватиме про щось! Як правило, люди показують дітям та онукам свої світлини молодих років… Ми прийшли. Я чекаю на тебе — винесеш листи!
Ліза піднялася на свій третій поверх і подзвонила. Їй відчинила Галина Андріївна — ключа Лізі не давали. Лише протягом нетривалої хвороби Марусі вона носила її ключ.
— Іди швидше їсти! Ти затрималася на сорок хвилин! Скоро прийде бабуся!
Ліза, не знявши плаща й чобіт, іде до своєї кімнати, але Галина Андріївна суне за нею.
— Ти кудись ідеш знову? — з жахом питає жінка. — Я щойно замітала, а ти не змінила взуття!
— Я вийду на хвилинку. Зараз повернуся.
— Лізо, ти маєш шанувати мою працю! Я тричі нагрівала тобі суп, бо чекала тебе на шістнадцяту тридцять!
— А я пройшлася із Будинку молодіжної творчості пішки з другом! — Ліза хапає папку із ксерокопіями, вибігає на вулицю. Саме дзвонить її мобілка, вона відповідає на дзвінок:
— Зараз, Костику, хвилиночку!
Нажахана Галина Андріївна розуміє, що Ліза виходить до хлопця. Вона кричить дівчині навздогін на весь під’їзд:
— Увечері бабуся про все знатиме!
— А чому бабуся, а не тато? — звучить веселий чоловічий голос. То сходами піднімається тато й заходить до помешкання.
Ліза вибігла до Костянтина Борового, якому справді незручно чекати на розі вузеньких вулиць.
— Ось, бери, а я побіжу назад!
— Зажди хвилину, Лізо, я чекав довше! Схоже, тебе бережуть, щоб із тобою не сталося того, що сорок сім років тому сталося з нашою бідною Лізою… Шкода, що на ці вихідні я їду до Харкова. Але на наступні я буду в Києві, і ми неодмінно зустрінемося. А ти спробуй прозондувати бабусині зв’язки шкільних років!
— Добре, Костю, пиши-дзвони!
Ліза повернулася додому. Галина Андріївна мовчки налила супу їй і татові.
— А де Аліса?
— Пішла до подруги. Має бути о восьмій. А ти, я тебе прошу, не затримуйся зі своїх занять, Лізочко! Ти ж так утомлюєшся!
Тато підморгує Лізі:
— Ось вона, ціна теплих домашніх супів, які тобі подають вчасно, тільки-но прийшов додому! За це спитають про все! І де був, і з ким, і скільки разів!
— Михайле Матвійовичу, благаю вас, не треба! Вас — я не питаю, де ви були і чому запізнилися чи, навпаки, прийшли раніше!
— Цього вам Анастасія Георгіївна не доручала?
— Михайле Матвійовичу, навіщо ви дискредитуєте мене в очах вашої донечки?
— Ну, невже доктор наук не може трохи похуліганити? — тато сьогодні в доброму гуморі. Чому — це з’ясувалося ще вранці. Йому прийшло запрошення на роботу на рік до Нідерландів. Тільки-но мама вернеться, тато вирушить у дорогу. Бо коли в цьому домі збираються всі його мешканці, у ньому жити доволі важко… Але мама з Лізою зможуть приїхати до нього на Різдво!
— Дай Боже, щоб наше квартирне питання владналося бодай до наступного Різдва! — зітхає Галина Андріївна.
— Я теж вам цього бажаю! А наразі дякую за чудовий обід! — тато розшаркується перед Галиною Андріївною так само шляхетно, як і перед бабусею, кланяється й клацає каблуком.
— Ви теж не поміняли взуття, Михайле Матвійовичу! — зітхає Галина Андріївна.
— А я, — каже Ліза, відчуваючи підтримку тата, — зустрілася після гуртка з Костянтином Боровим, юним літератором, з яким мене познайомила ваша дочка Аліса!
— От уже ця Аліска! У мене таке передчуття, що одного дня через неї нам доведеться піти з вашого дому! І ще до того, як владнаються наші справи, — зітхає Галина Андріївна. Саме так воно й станеться. Але не зараз, за кілька місяців.
А поки що все гаразд. Бабуся також повернулася додому в доброму гуморі, бо благодійний фонд виділив кошти на Розумовичівські читання.
Ліза вирішує користуватися добрим моментом.
— Бабусю, я хочу знову взяти участь у конкурсі есеїстики.
— Звичайно ж, Лізо, це дуже добре! Друковані праці замолоду — то головний скарб науковця!
— Я б хотіла написати на конкурс есе «Мій рід»!
— Це прекрасно! Тобі є чим пишатися, Лізо! Неодмінно прийдеш на відкриття читань пам’яті твого прадіда! На пленарному засіданні не йтиметься про вузьконаукові речі, говоритимуть про нього, як про людину.
— Бабусю, а ти б не могла показати мені свій шкільний альбом? Бо ж дід Георгій — мені лише прадід. А ти бабуся, тобто ближче на покоління.
— Але ж який прадід! Не в кожної дівчинки такий! Ти й своїм дітям розповідатимеш про нього!
— А твій шкільний альбом… Бо ж мамин я бачила багато разів. І татів, коли ми бували у Хмельницькому, ми не раз розглядали.
— Звичайно, я покажу тобі випускний альбом. У Марусі його не було, вона закінчувала школу по війні, коли були важкі часи, світлин не робили.
У бабусі завжди все на відповідних полицях. Вона ніколи нічого не шукає. Ось її альбом. Випуск 1962 року. Але він не такий, як пізніше робили альбоми для випусків мами й тата, де кожна фотокартка в медальйоні й підписано прізвище. У бабусі в такий спосіб лише світлини вчителів. А учні — дівчата й хлопці 17 років — сидять і стоять на лавах спортзалу. Ліза швидко знайшла бабусю. Вона дуже гарна. Поряд з нею якась дівчина. Видно що подруги. Чи то не Ліза?
— А хто була твоя найближча подруга, бабусю?
— То була дочка друзів нашої родини. Вона, на жаль, померла молодою… До речі, Лізонько, про що розповідала тобі Маруся, коли хворіла? Господи, ми ж навіть не знали, що вона так серйозно хвора. Якби знали, викликали б до неї лікаря…