У райцентрівських готелях, навіть дорогих, живе незнищенний дух дешевого мила, крохмалю і злежалого гіпсу. І тільки забутий зів'ялий букетик уплітає в нього зворушливий аромат провінції. У денний час тут мешкає лунка тиша.

Чоловік середніх літ, що поселився в обідню пору, стояв перед відчиненим вікном, вбираючи очима і тремтливими ніздрями новий простір. Гранітний тротуар із першими золотими монетами акацієвого листя, кумедна крихітна церквичка, газетний кіоск, а за ними млява ріка з дивною назвою Латориця. На березі діти гралися з рябим мисливським собакою. Їх голоси, що танули в кронах дерев, підхоплювала і несла вниз ріка.

Делікатно вдарив кілька разів церковний дзвін, провіщаючи полудень. Новий пожилець видобув телефон і набрав Будапешт, куди він прямував дві години тому.

— Сьогодні я не буду. І завтра, мабуть, теж.

— Зрозуміло, — сказали там. — А коли вас чекати?

— Не знаю.

Там промовчали якусь мить і перепитали. Він говорив досить голосно і чітко, та й зв'язок був добрим. Просто ті не звикли досі чути від нього таких відповідей — «не знаю».

А він і справді не знав. Не знав, що робитиме за хвилину, за годину, завтра. Вживаючись у новий свій стан, обійшов нерозпаковану валізу, ліг на ліжко і заплющив очі.

Хотілося стріпнути з себе цю ману, заснути, прокинутися і посвіжілим поїхати собі далі. Наче нічого того й не було. Наче він не звертав із траси в це містечко, щоб напитися чаю. Наче не було тієї запилюженої вулички під липами, того фасаду з облущеними кахлями і старого горіхового дерева, що стомлено оперлось своїми рудими грудьми на дах сірої будівлі. Але ж це було, сталося, навідліг різонуло по очах і незнайомо стисло груди. Та так, що фіолетова завіса захиталася перед ним. Мусив зупинитися, вимкнути двигун і занурити обличчя в долоні.

Ні-ні, заспокоював себе, я просто не виспався, втомився. Ось посиджу трохи, нап'юся десь чаю і поїду далі. Що там уже до Будапешта… А тут я ніколи не міг бути. Ніколи. Такі фасади радянська епоха залишила повсюдно. Нехитра символіка щасливого дитинства: дівчинка притискає до груденят букет, а хлопчик тримає над головою літачка. Вони сміються, і сонце всміхається над ними. Сонце з жовтих, подзьобаних часом кахлів. Сонце сміється тільки одним оком, бо замість другого — сіра дірка. Плитка відпала…

Памороки ще сильніше стискають його скроні. Що ж це таке: очі заплющені, а він угадує картинку тієї стіни. Вона ніби виринула із задавненого моторошного сну і зараз постала вочевидь первісним оригіналом.

Піднімає обличчя і розплющує, холодіючи серцем, очі. Однооке сонце зі стіни блідо підморгує йому: «Привіт, хлопчику, як же довго тебе не було»…

Останні сили покидають його, але він хапається за рятівну думку: а що як це збіг? А може, це якесь дежавю? Тобі здається, що подібне вже ставалося з тобою, а насправді того не було. Химерна пам'ять генів, гра уяви. Мабуть, це якийсь типовий дитсадок чи школа. Скільки їх, потворних клонів, розсіяно по колишній імперії. Підбадьорений таким здогадом, виходить з авто і спроквола рушає до брами. Ось він зараз прочинить синю, недавно фарбовану хвіртку, і ліворуч не буде металевої сторожки з гратами у вигляді сонця на вікні. (І тут сонце!) Але його тут не буде. Хоча звідки він добув цю картину, з яких закапелків пам'яті вона зринула зараз? І цей лоскітно-тривожний запах…

Хвіртка подається з протяжним зітханням. Він робить хиткий крок на подвір'я — і побачене протвережує його, як ковток крижаної горілки. Ліворуч синіє теж свіжопофарбована будка з жовтими арматурними променями на вікні. Його уста кривляться у смертній посмішці, ніздрі хворобливо тремтять — той же запах кропиви і негашеного вапна. Щоб опертися на щось, простягає руку до стовбура горіхового дерева, і долоня (його затверділа доросла долоня) вгадує теплу шерехату плоть кори. Таке до болю знайоме відчуття.

3-позаду сторожки вийшов чоловік у картатій сорочці, завчено привітався.

— Діти зараз сплять.

— Що? — він не встиг розібрати звуків чужого голосу.

— Сплять, кажу. Мертвий час. А ви когось провідати?

Він машинально кивнув.

— Кого?

Він оглянувся, наче шукаючи когось поблизу. Але не знайшов і тихо відповів:

— Себе.

Сторож не розчув, але він не повторив, повернувся і поплівся до машини. Ішов важко, наче в траві до пояса, і шепотів: «Мертвий час. Мертвий час. Тут завжди був мертвий час».

Горішок, на який натрапила нога, був твердий, костякуватий, як і тоді. Як же вони мучилися, щоб добути з них крихти білих солодких зернят. Він підняв горіх, розбив його каменем і заходився длубати. Старанно й уважно, щоб за роботою вирішити — що ж далі. Молода жінка проходила мимо, і він несподівано для себе запитав, де в їх місті найкращий готель.

Зараз, лежачи на готельній канапі, він розумів, що не засне і навіть не зможе спокійно лежати чи сидіти. Але й їхати він нікуди не буде. Бо він — приїхав…

«Добре, — сказав він собі за півгодини, підводячись. — Необхідно пливти далі». Так він завжди казав, коли приймав на сьомому подиху якесь рішення. Його треба було прийняти до сьомого подиху, бо інакше схибиш. Цьому навчив його Тата.

Новий пожилець легко збіг донизу і проминув нечутно хол. Дама на рецепції почула тільки, як тихо цоркнули за ним вхідні двері. «Тренер з Києва, — подумала вона, — чи бізнесмен з діаспори. А може, якийсь перевіряючий…» Вона піймала себе на думці, що їй приємно вгадувати, і взагалі — думати про цього клієнта. Хоча він не дозволив собі ніякої грайливості, в його стриманій упевненості вгадувалась якась загадкова чоловіча сила, що без натиску і навіть без слів змушує жінок довірливо-винувато посміхатися. Ця дама, з нальотом зворушливої прив'ялості, бачила на віку багатьох мужчин і чимало їх знала, а тому навчилася оцінювати їх найчастіше одним словом. «Порода» — відмітила вона подумки цього разу. В ньому відчувалася якась особлива порода. А що за цим, — розшифровувати вона не бралася.

Був він середнього зросту, непевного віку «за сорок». Колір очей і волосся теж було важко визначити на перший взір. Сказати б — колір попелу, того попелу, що залишається після спалення фруктових дерев. Сумішка сірого, білого і рудого. До того ж, це мінялося пасмами і відтінками. Особливо очі. Здавалося, вони живуть своїм окремішнім життям. То вичахають холодною байдужістю, то враз оживають, як жаринки під попелом на вітрі. І навіть займаються, полум'яно іскрять. Під сорочкою в чорну цятку, що не потребує праски, вгадувалося зграбне, лите тіло. Засмагле передпліччя оксамитовим лиском було схоже на круп коня. Руки мав невеликі, але гарні й тверді, із задавненими рубцями. Тонкий білий рубець перетинав і обличчя від лівого ока до куточка губів. Через це здавалося, що він мружиться в стриманій посмішці. І була легкість, якась особлива легкість у тілі. При неквапливості і скупості рухів він ішов навдивовиж легко, пружно і настільки безшумно, що ті, кого він проминав, сахалися від несподіванки. Може, цьому сприяли м'які дорогі черевики? Хоча ні, це було результатом не одного року тренувань. А ще вабив око широкий пас зі стильною пряжкою і вишуканий платиновий перстень із двома іскринками діамантів.