Мабуть, останнє слово, хлопче, не стосується тебе. Чиясь примха, фантазія. А все інше — то твоє, кревне. Здоров був, Іване. Час і в очі тобі глянути. Фоточка в півдолоні — матова чорнота з жовтою ряботиною. На звороті — фіолетові прізвища. Четверо стрижених пташат зі сполоханими очима, в темних джемперах на змійці. Чорні цятки очей, сірі яблучка лиць, однакові гороб'ячі чубчики — як тут їх розрізнити? Та ні, ось воно…

Підніс брелок-лупу до світлини і чітко розгледів на сірому тлі обличчя білу підківку від ока до губи. Одне око дітвака примружене більше, ніби підморгує йому. Тавро невдалої втечі, слід від капкана огорожі. Останній праворуч. Неділик. Веселе прізвище. Веселе до сліз…

А ось і її аркушик, складений удвоє: «Якби я була тут, я б вам допомогла в подальших пошуках. Спробуйте знайти в лікарні когось із ветеранів, які працювали тоді. Я. Синичка». Літери граційно видовжені й нахилені трішки вліво. Неначе горнулися до пера, коли їх писали. Аж кортить за ними вернутися ззаду наперед: «Я. Синичка… Якби я була тут».

Аркушик пахнув живицею.

Дерева в лікарняному дворі якісь корчаві, в сірих лишаях, неначе й самі хворі. І тріщини на асфальтових хідниках — як рвані рани. Тут ходять біль і смуток.

Дівчина з лицем ляльки дрібно кліпала довгими наквацяними віями, боячись навіть доторкнутися до похмурого старого бланка.

— Мені не траплялися такі в наших реєстрах. Це дуже стара картка. Хто б їх стільки тримав у реєстратурі? Тут лише діти лікуються.

— А якщо спитати когось із старших? Може, вони щось порадять.

Дівчина стенула плечима:

— Хіба Мальвіна Петрівна?.. Ходімо.

Хупава чепурненька бабуся в кабінеті «Статистика» перебирала папірці й занотовувала щось у журнал. Вона діловито розгладила принесений документ, поправила окуляри і радісно повідомила:

— Це Ліза! Її почерк. Бачите ці завитки, як на козацькій грамоті? Ліза — із Запоріжжя, похвалялася, що козацького роду.

— То це вона заповнила картку?

— Звісно. Акушер, який прийняв пологи, тиждень-другий спостерігав дитину — залежно від потреби. Тоді, дорогенькі, не було такої вузької спеціалізації, імпортної апаратури… Бути дві руки і одна голова, в якій мало вміститися все те, що нині в комп'ютерах…

— А Ліза ця… Тепер вона де?

— Як де? Каштани свої збирає.

— Що, вибачте?

— Біля парку її зустрічала, коли на роботу йшла. А вона вже з другою ходкою. Ліза вона і є Ліза. Завжди щось вигадає. Вічно, як окунь, проти води…

— А як упізнати її?

— Лізу не можна не впізнати. Сива, аж синя. Лице у зморшках, як карта Мукачева. Це вона сама так каже. Очі завжди сміються. Це ж Ліза. Та вам її будь-хто покаже. Пів-Мукачева прийняла на світ. Тільки ви її запитуйте конкретно по справі, бо інакше забаламутить вам голову на півдня.

Провінційні містечка зручні тим, що тут легко знайти тих, кого шукаєш, бо всі мешканці обертаються в радіусі якогось кілометра. Парковою доріжкою тюпала літня жінка в старомодному плащі, в кросівках і з німбом шляхетної сивини.

— Дайте допоможу, — підступив він збоку. — Нам, здається, в один бік.

— Хитрун, — сяйнула лукавинкою бабуся. — Напевно, вже й ви прочули про мою калганівку…

— Та ні, я з соцзабезу. Вивчаємо умови життя самотніх пенсіонерів.

— А що їх вивчати? Як мучилися, так і мучаться. Доброго вже й не чекають. Колись нам обіцяли, що настануть кращі часи. От вони, кращі, й настали, але чомусь — для гірших.

— Хіба часи змінюються? Змінюються люди.

— Власне. Всі ми помінялися. Хто як. От я, радянська акушерка, ніколи б не подумала, що стану на старі дні бізнес-леді.

— А це сировина для вашого бізнесу? — труснув торбами з каштанами.

— Ні, це моя власна програма енергозбереження. Нині це модно. Смієтесь? Усі сміються. А даремно. Каштани — чудове паливо. Три роки тому ліквідували нашу котельню. Заможні сусіди зробили собі автономне опалення, а такі, як я, гріються, хто як може. Добре, що в мене залишилася стара чеська грубка. Покійний чоловік не дав розбити, казав, що прийде час і ми ще її перепрошувати будемо. Час той і прийшов. Спочатку напалюю ватру дощечками з ящиків, а потім кидаю сухі каштани й жолуді. Ви не уявляєте, як вони тримають жар.

— Не уявляю.

— Правда, треба походити, назбирати їх. Але ж це й добре, своєрідний моціон. Я день при дні на ногах. Ще й по деревах лажу. Не вірите?

Він, хоч і не впевнено, сказав, що вірить.

— Щось мені ваші очі знайомі, — радісно торохтіла баба Ліза. — Підкажіть, де ми могли зустрітися з вами раніше.

— Не знаю, не пригадую.

— А я очі не забуваю. Людину можу забути, її ім'я, а очі ні. Знаєте, очі — це єдине, що не міняється в людини. З якими за розміром і кольором вона народилася, з такими й помре. Кажу вам це як медик.

Звернули в комунальний дворик. Дощами облизані стіни, облущені двері, закіптюжені шибки. Убогість колись заглянула сюди, щоб звідси більше не виходити. Він хотів залишити поклажу на її порозі, але жінка простягнула вперед темну від горіхового лушпиння долоню:

— Прошу до світлиці.

Увійшов з острахом, як до печери.

Слово «світлиця», мабуть, найбільше пасувало цьому живому притулку в прибазарних комунальних нетрях. Світла, пахуча і сповнена дивовижного затишку.

— Сонце заглядає до мене першої, — сміялася Єлизавета Петрівна, — бо я його чекаю вже вбраною, зачесаною і помоленою, щоб почати свої денні труди. І «євроазіатський ремонт» я сама тут зробила. Надибала стару вапняну яму, а фарбу виміняла в п'яничок за настоянку.

Його вразили не стіни, а те, що на них. Віхтиками, снопами, гірляндами звисало зілля, наповнюючи помешкання луговим ароматом. А ці аплікації — з листя, кори, трави, квітів, бадилля та гілочок… Фактично зі сміття, яке топчемо. А тут, в гармонійній сув'язі, химерно переплетені, вони вбирали очі, розбурхували дивовижні асоціації. На полицях, підвіконнях, у кутках — оригінальне коріння, пеньки, галузки, каміння — витвори несподіваних примх природи.

— Це мій бізнес, — пояснила баба Ліза, наче боячись підозри в надмірному романтизмі. — Тепер, знаєте, модно робити різні альпінарії, зимові сади, куточки природи в офісах. А натуральних штукенцій до них не густо. Одним словом, не зайнята ще ніша.

Вона сміялася постійно. Очевидно, це для неї як дихання. Сміялася навіть тоді, коли розповідала таке. П'ятнадцять років тому помер чоловік. Почала жити на мізерну пенсію. Розміняла задля доньчиної сім'ї квартиру, сама переселилася в однокімнатну в дворовій системі. Молоді допомагали. Однак через декілька років її красуня донька-одиначка гине при загадкових обставинах. Уже й так побляклий з кончиною чоловіка світ після цього потьмарився зовсім. Повернулася з цвинтаря, замкнулася вдома, лягла і не хотіла підводитись. З мороку заціпеніння її підняло гупання у двері. Сусіди привели голодного онука. Зять по-чорному запив.

Хлопця треба було годувати, виряджати до школи, вчити жити. Хоча як жити? Що вона, донька лікарів і сама лікарка в минулому, кохана дружина офіцера, знала і вміла дотепер — граціозно дефілювати в гарних сукнях, накривати стіл рипучими накрохмаленими скатертинами, грати на піаніно… На ці чесноти попит скінчився.

Спочатку продала рештки коштовностей, потім картини, килими, посуд, антикварні меблі. Платили дешево — євреї повиїздили, а нові цінителі ще не сформувалися, вони гонилися за іномарками. Порожніла квартира, ще більше порожніла з розпачу і безсилля її душа. Прийшов час, коли онук все частіше став просити: хочу чогось смачного, такого, як у шкільному буфеті. Не було ні копійки, ні речей для продажу, ні продуктів, ні сил. Сусіди обачно відвертали погляди, наче боячися заразитись вірусом нужди. Тоді вона змирила свою гординю і подалася шукати якусь чорну роботу. Але місця прибиральниць, виявилося, позаймали пробивні жіночки з колишньої інтелігенції, а сторожів і вахтерів тепер вибирали з молодих і сильних мужчин, які одночасно могли бути вантажниками й двірниками.