Він хотів щось сказати, але твердий клубок застряв йому в горлі, і він лише мотнув головою — мовляв, продовжуйте.

— Мішо носив нам молоко. Бувало, ми ще й халати не встигли одягти, а він уже клав на приступок свої білі сакви з алюмінієвими кандирями, обв'язаними лопухом чи виноградним листом. Молоко в нього було густе, трохи синювате, бо корову, казав, діти водять по ярках і вона ягоди пасе. Його він продавав задешево і з фіглями.

— З чим?

— З жартами, приповідками. Бо такий він був чоловік, завжди мав напохваті замашне слово чи якусь байку. Добрий був чоловік, світлий. Не знаю, чи й живе ще. Коли виноград підходив, то він неодмінно клав нам кілька грон на посудину. І яких — як коти завбільшки, пахучі, сік липнув до пальців. Ми гроші пхали, а він відмахувався: «Паніки золоті, та де би я щось узяв від вас. Моя знову тяжка ходить. До року-нівроку ми знову у вас». Це правда, віз його з породілею майже щороку скрипів лікарняним подвір'ям. Я б вам тепер і не сказала, скільки в нього вже було дітей, як дружина померла на моєму столі.

— Померла? — аж скрикнув він.

— Ви, чоловіки, гадаєте, що легше раз в році народити, ніж кожного дня бороду брити. Але повірте — нелегка ця доля жіноча. А надто в селі. Я й того Мішу не раз сповідала: чого ж ти жіночку так мордуєш? Мало що на ній хата висить, город, худоба і птиця, ще й коло цицьки завжди дітвача дрібне тулить. А ти їй продиху не даєш, гадаєш, що жіноче тіло залізне — лише для ваших утіх і для родів служить. Гигикав, на жарти перекидав… От вона й надірвала виснажений організм. Відшарувалася плацента, пішла кров. А вона, бідолашна, ще й приховувала, гадала, що само минеться. І тепер, знекровлена, згасала на моїх очах… На наркоз не було часу, я швидко зробила розтин і вибрала першу дитину, цілком здорову. А другий хлопчик, оцей з вашої фотографії, був зовсім кволенький, інтоксикація вже вразила його. Але ще дихав… Зашивати жінку вже не було потреби, хіба що для годиться. Коли її провадили на теліжці, здавалося, що осклілі очі втішено дивляться на немовлят. Ніколи не забуду того погляду. Очі вже були мертві, але я впевнена, що душа її все це бачила. Вона витала над дітьми. Ніхто з нас потому не доторкнувся до гостини, а одну сестричку навіть знудило.

В кімнаті знову залягла тиша, лише цвіркунець десь у віхтику зілля цідив свою тріскучу мелодію.

— Ви так добре все це пам'ятаєте…

— Як не пам'ятати? Той випадок місяць розбирали в області. Молода акушерка в райлікарні прийняла пологи в напівживої жінки і врятувала плід… Вони гадали, що я мала б почуватися героїнею, а я не годна забути Мішу — як він розгладжував руками простирадло на сіні, коли вкладали мертву жінку на підводу. І як поклав їй на чоло свою долоню, чорний, розгублений, прибитий, і як щось шепотів їй на вухо, йдучи за возом. З вікна я не чула що. І не хотіла чути… За здоровим хлопчиком прийшли за тиждень. А на цього сестра Мішова глянула, як на криваву ганчірку — бордове, кривеньке, безголосе, як черв'ячок, ноги до чола вигнуті… І винувато промовчала. І ми промовчали, все зрозумівши. Куди ще й цього недоробка? І так рокаш дітвори на бідолаху. Аби тим раду дати. Кухарка наша Марта, що з того села, була на похороні. То розказувала, що Мішо двором ходив, як трачений. Люди на панахиді стоять, моляться, а він дрова рубає, і тріски фуркають на стіл перед попом, на хліб, у якому свічка встромлена… Прости нас, Господи, слабих і нерозумних. Недавно на базарі Марту бачила, але не здогадалася запитати, як той Мішо, чи ще живе. По тому він до нас молоко більше не носив…

— Що ж хлопчик? — нетвердим голосом запитав він.

— А хлопчик вижив. Господь милосердний до сиріт. Сторож Іван носив для нього козяче молоко і квітковий пилок із пасіки. Ми ним соску притрушували, вітаміни крапали. Помалу став схожий на людське дитя. І навіть попискував. Я похвалилася сторожу, а він засміявся у вуса і хитро питає: «А як назвемо малого Іванка, Єлизавето Петрівно?» Так він і залишився Іванком, лікарняною іграшкою. Інші народжувалися і з матерями покидали пологове відділення, а він собі жив у дерев'яних ночвах, прикритих марлею, щоб мухи не діймали. Гріх сказати, навіть не зареєстрований. Спочатку гадали, що от-от помре, а далі якось забулося. І лише за півроку, коли помінявся в нас головний, новий шеф сказав, що це неподобство — нічийна дитина, без жодного документа, на балансі роддому. Треба його кудись спроваджувати. От я й виписала йому документ на дорогу. А дівчата й прізвище вигадали — Неділик, бо в неділю народжений. Дуже гарною була та вереснева неділя. Не для матері, правда…

— Так він опинився в обласній лікарні…

— А де ще? Туди всіх нічийних чи підкинутих дітей звозять. Там кухня, цілодобовий догляд. Там байстрючата й підростають, поки їх не розберуть по дитбудинках. Така їх сирітська планида.

— А той хлопчик-близнюк, братик? Щось про нього відомо?

— Це Марта мала б знати. У мене десь був її телефон. Замовляла в неї торт на ювілей. Ви мали чути про кленовецькі торти. Це вона з доньками пече. З Мукачева до них їздять.

— Я б теж замовив…

У старенькому записнику баби Лізи знайшовся потрібний телефон. Простягаючи папірець, придивлялася до чоловіка:

— Мені щось колір вашого лиця не подобається.

— Пусте. Це від утоми. Роботи багато.

— Е ні, чоловічку, від роботи не бліднуть. Доведеться мені за вас узятися всерйоз. Зараз же вип'єте чаю з цинторії. А потім, обіцяйте мені, будете робити так, як я скажу. Щоранку прогулянка понад Латорицею, коли ще молочний туман клубочиться. Це фтор, калій. Вдихайте ці ліки, цей спокій води. А чиста вода на столі — обов'язково! Не лінуйтесь їздити за джерельною водою і щодня випивати її більше двох літрів. Хочеться чи не хочеться. Вода промиє тіло й думки. От побачите, як ставатимете іншою людиною.

— Я вже це помічаю, — прошепотів він і підвівся.

— Зачекайте, в мене чай завжди запарений у скриньці грубки. Чехи знали, що роблять.

Підійшла до барокової пічки з фігурними кахлями і відхилила металеві дверцята посередині. Там у теплій ніші умлівав глечик, з якого вона налила склянку. Він ковтнув гіркуватого чаю, що пахнув літнім лугом. Світ довкола вирівнявся і затих. Сила спокою верталася до нього. Господиня розсипала по долівці принесені трофеї. Чималий закутень кімнати був перегороджений скринею, за якою насипом шоколадно темніли каштани. Її стратегічне паливо.

— Єлизавето Петрівно, гадаю, що вдасться включити вас у програму встановлення автономного опалення для ветеранів праці.

— Скажу наперед, що більше трьох тисяч гривень одразу я не можу дати, — змовницьки притишила голос жінка.

— Взагалі нічого не треба. Це безкоштовна програма.

— Хіба ще є щось безкоштовне? — здивувалася стара.

Він не знав, що відповісти, і мовчки рушив до дверей.

На порозі вона його зупинила:

— Ось візьміть, — простягла двійко глянцевих каштанів. — Тримайте їх у кишені, а вільної хвилини просто перекочуйте в руці. Дуже заспокоює.

Він подякував. Це те, що справді йому було зараз потрібно.

Назад повертався парком. Обабіч сіріли старі бетонні статуї. Масивні фігури з оббитими кінцівками. Радянські герої на дротяних ногах. А здаля здавалося — що на нитках, за які вже нікому смикати. Діти муштрували плямистого спанієля, а художник з етюдником ніяк не міг знайти потрібний ракурс. Він підійшов до нього і запитав: