Коза потягла старого геть, і він теж пішов далі. Але ця вечірня картинка, ця зустріч влили в його серце спокій, урівноважили день. І він сказав собі: «Все добре. Пливемо далі».

Увечері зателефонували з Тбілісі.

— Гамарджоба, генацвале.

— Гамарджоба, Coco.

— Щось негаразд, брате?

— Та ні, все стелиться.

— Ти впевнений, брате?

— Як ніколи.

— Там, де ти заліг, після кончини Кеші немає правильних хлопців. Якщо там щось колотиться, скажи — і я зніму п'яток бійців із Праги. Від тебе — тільки «фас».

— Усе під контролем, Coco. Я просто вирішив перевести дух. Тут гарні краєвиди, мінеральна вода.

— Тобі видніше. Ти старий лис.

— Ну от, уже й старий…

— Не переймайся. Ангели й чорти не старіють.

— Спасибі, ти вмієш утішати. Я відпочину кілька днів, Coco. А потім Лис стрибне далі.

— Вважай, генацвале. Не можна перескочити провалля в два кроки, казав мій великий тезка, пахан народів Сталін.

— Він знав, що каже, твій землячок.

— Завваж, він не тільки говорив, але й робив.

— Знаю, читав про його роботу, тріски дотепер летять в очі… Але я, Coco, давно не мав відпустки. Я її заслужив.

— І я теж, але в нашій професії, брате, відпустки бувають лише в небіжчиків. Тьфу-тьфу…

— Ти, як завжди, розвеселив мене, Coco.

— Ха-ха-ха. Ми ще не раз посміємося з тобою, генацвале. А поки що пий свою мінералку маленькими ковтками, як учив нас Тата.

Заснув він одразу. І спав майже без снів. Лише над ранок йому приснилося, як він мордується, розбиваючи горіх. Гамселить по ньому кулаком, відтак мобільником, потім золотою фігуркою якоїсь тварини. І нарешті горіх розколюється на дві половинки, і з однієї на нього глядить янгольське личко хлоп'яти. А другу половинку він затискає в кулаці, боячись туди заглянути.

І прокинувся. Акації дрібно шелестіли прив'ялим листом, і сонно цямкотіла між темними валунами Латориця.

Ріка за вербником курилася сивим туманцем. Тягло запахом риби. Гумовий плащ самотнього рибалки лаково блищав росою. Набережною поспішав люд на недільну службу. Коли він теж зважився підійти до церковної брами, сонце вже пронизало крони і сіяло по двору благодатне ранньоосіннє тепло. Рядочок вірників, що не вміщалися всередині, врочисто виводив під огорожею: «Всякую нині, нині жительськую запиши печаль…»

Заколисаний гармонією співу і розважливим речитативом молодого священика, він аж забувся, прикипів до стовбура липи, прислухаючись до свого душевного строю, чекаючи, як усі, подальшого перебігу ритуалу. Йому подобалась ця зворушлива мішанина російської, української і церковнослов'янської — слова ніби підсвічувалися давньою мудрістю. Подобалися вбрані святочно люди, об'єднані просвітленням колективної молитви. Трохи осторонь стояла літня нужденна жінка в босоніжках із явно чужої, меншої ноги. Чорні пальці лежали в пожухлій траві. Довкола них ярмаркували червоні жуки-хрестоносці. Священик, що вийшов з кропилом на подвір'я, завбачив візочок зі сплячим немовлям, стишив голос.

Діти безборонно пустували у дворі, весело скрикуючи. Ніхто їх тут не зацитькував. Під кінець літургії на вулицю вибігла дівчинка з рожевим бантом. Запримітила його і скомандувала: «Нахиліться!» Він знітився, але присів навпочіпки. Дівчинка поклала йому руки на плечі і притулила свого лобика до його чола. Вона пахла пташкою. «Я помирувалася. Тепер і ви мирований…» — поважно пояснила і побігла до дитячого гурту. Він устиг помітити олійну плямку на її білому чолі. І мимоволі торкнувся свого, обережно, трепетно, наче до якогось таємничого знаку. І було гарно йому, як ніколи. Але і лячно водночас від незвичного стану — тіло ніби розм'якло, навіть кістки. Очі не мружилися, відпочивали на зеленій траві.

Потім він пив чай на терасі готелю, поглядаючи на ріку. Вітерець легенько куйовдив кущі аронії, обриваючи тоненьку волосінь павутини. Так само легко, обриваючись, снувалися його думки-спогади…

… Тупа студена машинка немилосердно чикрижить голівку, висмикує цілі пасма. Сльози бризкають на коліна. Рученятами намагається перехопити руку тітки в білому, та ляпаси по лиці й потилиці зупиняють його. Потім здирають одяг і кидають хлопчика на бляшаний стіл. Квацяють зеленкою, він пручається, його тримають, стискаючи до синців, намащують сірчаною маззю. Далі надягають кусючі штаненята й сорочину й запихають під таку ж кусючу, пропахлу хлоркою ковдру. Скрізь смердить хлоркою, сечею і прокислою капустою. Він забивається, як цуценя, в шмаття і в гіркому безпросвітну скиглить. Від холоду, від болю і образи.

…Ніч. Місяць залив величезну кімнату олов'яним світлом. Він лежить біля батареї, в якій увесь час щось зітхає і булькає. Боїться розплющити очі, бо в закутках ворушаться кошлаті сині звірі. Чорна рука галузки шкрябає шибку. Діти кашляють і схлипують уві сні. Під дощатою підлогою попискують миші. Страх стискає серце так, що не можна дихати. Він зістрибує на холодну підлогу і прожогом вилітає надвір, біжить до перекинутої бочки, в якій спить великий рудий собака. Залізає в бочку, обнімає пса, тулиться до нього, заривається в його м'якеньку теплу шерсть і засинає.

А вранці його витягують з бочки за вухо, волочать волоком до корпусу і кидають у комірчину на дерев'яну гратчасту решітку. Діти бавляться, а він, як песик, сидить у цій конурі. Коли заглядає хтось із дорослих, він повинен стояти на колінах. Це вже завчено. Після полудня, коли дітей укладають спати, його знову кидають на коліна. Мертвий час на колінах.

…У нього в руці вуглик. Ним він малює щось на стіні. Підходить дебела тітка з металевими зубами. «Що ти робиш?» — питає крижаним голосом. «Малюю собачку», — відповідає він. «Ах, собачку. Та ти сам зараз будеш гавкати». І відбирає вуглик, і пхає йому до рота: «Гризи, гризи, собако, щоб ніколи більше не малював на стінах».

…З алюмінієвої каструлі кожному ляпають в алюмінієву миску варішку каші. І згори підливають смердючого жиру. Всі дружно починають стукати ложками, виїдаючи вариво начисто. А він не їсть. І тоді над ним постає сухоребра тітка і тонким, як гумова пискалка, голосом наказує: «Ану їсти! Ану жерти!» А він ще дужче стискає губи. Гнутою ложкою тітка зачерпує тягучої, слизької каші і плюскає йому на ніс, на чоло, на вуха. Діти дружно сміються.

… Матраци завжди мокрі, аж гнилі. Особливо зранку. Дітей беруть за шкірку і тицяють носами в жовті плями: «Будеш таке робити?»

І було слово. І перше слово було «писок». Але воно найчастіше звучало з іншими словами: «Стули писок», «Помий писок», «Не пхай писок»… Ці слова звучали скрізь — у їдальні, в спальні, на дворі. Бо всюди були їхні набридливі малі сопливі писки, які постійно щось просили, питали, рюмсали, жували чи просто відкривалися в подиві.

І зрідка було сіре липке солодке коливо з білими скалками цукру, яке ці писки дуже любили. Мабуть, це була халва. В неділю після обіду її насипали на спільну тарілку, і діти притьма хапали ці крихти. Ховалися по закутках і старанно вилизували солодкі долоньки.

До делікатесів належав і нектар роздертих квіточок, і довгі коричневі кленові лопатки, і кисла травичка «зайчикова капуста». А також горіхи. Але їх було немилосердно мало, як і всього смачного. Під колючими очима сторожа горіхи вони збирали у відро. А коли все витереблювали під лопухами, він кожному діставав із відра по горішку. І кожен хазяйновито брався за діло. Шукав камінець і тверде місце, щоб розколоти свій трофей і поживитися ним. Костяні горіхи не давалися, і саден на руках було більше, ніж тої лакомини.