— Цілком. Велике вам спасибі.

— Будь ласка. Кому я дала інформацію, як ви себе назвали?

Але він м'яко поклав слухавку.

«Ну ось і познайомились, хлопчику».

Він помітив, що вже не завважує бій курантів на ратуші. Він і раніше рідко поглядав на годинника, відчуття часу жило всередині. Він завжди встигав зробити те, що замислював, встигав туди, куди хотів потрапити. Але зараз не дослухався до заведеного роками ритму серця, що, як міцна пружина, тримав його завжди в напруженій готовності. Він просто спостерігав новий довколишній світ. І починав відчувати до цього смак.

За столиком біля клумби червоних сальвій замовив зелений чай.

— Принести «Вітер піднебесної»? — запитало дівча.

— Ні, краще щось земне.

— А може, спробуєте місцевого чаю? З нашої Червоної Гори.

— Тут росте чай?

— Плантацію заклали ще за вказівкою Сталіна. Вона не мала промислового застосування, але ентузіасти дещо з того зберегли.

А Мукачево фестивалило. Фестиваль меду — треба ж таке вигадати. Втім, від готельної покоївки він уже знав, що це край фестивалів. Немає тижня, щоб якесь свято — сільське, міське чи районне — не скликало сюди гостей. Фестиваль вина, розповідала та, у різдвяні дні запруджує вулиці зранку до півночі, і вина ллються ріками. Є фестивалі гуцульської бринзи, полуниці, кукурудзи, картоплі, домашніх страв, навіть сливового варення. Є форуми ковалів, гончарів, вівчарів, різників. Привселюдно вони проводять свої майстер-класи, дарують вироби і частують екзотичними смаколиками.

Люди, як комашня, обліпили намети й столики з медом, прополісом, квітковим пилком, бурштиновими куснями воскових стільників. З діжечок точили в шклярики медовуху, настояну на ягодах. А з дерев'яного помосту виголошували промови пасічники й науковці, розповідали про диво-бджолу «карпатянку», яка полонила весь світ. Бо немає їй рівних за працьовитістю, невибагливістю до умов і миролюбною вдачею. Цій бджолі навіть пам'ятник спорудили в одному гірському селі.

Запросили до слова місцевого письменника, вусатого, із сумними очима. Він говорив, що карпатська бджола наче запозичила головні риси від підкарпатців, які її вивели. І що владі нинішній варто повчитися від цих бджіл мудрості й самовідданості. І що зажирілу матку бджоли не годують тижнями, щоб вона досягла необхідної кондиції і могла поповнювати рій… Письменник зійшов униз і, розгорнувши газету, сів за сусіднім столиком.

Хлопець-рознощик клав перед кожним листівки, які запрошували відвідати перепоховання мощей місцевого святого. Він пробіг очима коротке житіє старця і подумав: «Який щедрий край. І вино своє, і мед свій, і чай, і письменники. І навіть свої святі…»

Тої миті він побачив її, дівчину-консультанта з дитбудинку. Вибирала мед на табуреті в якоїсь бабусі, до якої не підходив майже ніхто. Мед був густий і мутний, як сірчана мазь. Може, це відштовхувало покупців. Вона купила трохи меду в пляшечці з-під соусу, зав'язаній сухим кукурудзяним листом. Сполоснула руку під водограйчиком, стряхнула і подалася в його бік. Він привітався і підсунув їй стілець. Ніяковіючи, дівчина стала перекладати течку з паперами в іншу руку, і пляшечка вислизнула. Рука його автоматично спружинила і перехопила її за двадцять сантиметрів від бруківки. Поклав мед на стіл і запитав:

— То що, заслужив я ложечку меду до свого чаю?

— Звичайно, звичайно, — ще більше зніяковіла вона, але таки сіла на крайчик стільця. — Ну й реакція у вас. Робер де Ніро в таких випадках казав: «Цього не проп'єш».

— Шкода стало такої апетитної покупки.

Він і справді піддів кукурудзиння і зачерпнув якийсь грам меду.

— Пахне старим сідлом ковбоя. А на смак… хвилинку… як кленовий сироп із витриманим кагором.

Вона дзвінко засміялася.

— А ви гурман.

— Ні, просто це мед диких шершнів. Вони на льоту нападають на бджіл, висмоктують з них назбираний нектар разом з їх переляканими серцями й несуть до свого лісового дупла, яке охороняє сердита сова.

— Як це мило. Тепер я розумію — ви журналіст-натураліст.

— Я збирач золотого пилку. Ось на ваших віях тремтить декілька таких пилинок.

— Це пудра від тіней для повік тремтить там, де не слід. Результат поквапливого макіяжу. Беріть ще меду, бо я поспішаю з паперами на підпис, — кивнула на сусідню крамницю.

— «Золото тигра» — це філія вашого дитбудинку? — діловито поцікавився він.

— Ні, тут працює дружина нашого директора. А він тепер у відпустці. То ми передаємо невідкладні документи через неї.

— Що ж, не буду ані на секунду затримувати вашу невідкладну місію, — підвівся, загорнув пляшку в серветку і вклав у її руку.

Зблизька вона здавалася вищою.

— Спасибі за врятований мед, — посміхнулася дівчина. — У мене часто падають речі з рук.

«Я знаю», — шепнув їй навздогін.

Сів за столик і розтулив кулак. На долоні лежав крихітний годинничок з браслетом-змійкою. «Пробач, Тата, ти так довго відучував мене від цього, але зараз я мусив це зробити». Позолота на корпусі де-не-де стерлася, на тильному боці було вигравірувано «Яночці від мами в день повноліття».

— Ви знаєте, що таке повноліття? — спитав він письменника, який покинув читати газету й споглядав фестивальну метушню.

Той уважно подивився на нього сумними очима:

— Повноліття — це коли в тебе повно літ і мало осеней та зим. Це не про нас із вами.

Йому сподобалася відповідь письменника і не хотілося на цьому завершувати розмову.

— Ви, мабуть, знаєте і як вибрати добрий мед.

— Ніхто цього не знає. Щонайменше половина меду тут — фальсифікат.

— Невже і бджоли фальшують?

— З допомогою людей. Цукровим сиропом їм легше забити стільники, ніж нектаром із різнотрав'я, який треба шукати за кілометри від вулика. І тут індустрія. Шукайте мед, що різко пахне, не найкраще виглядає, найбільше зацукрений і найменше солодкий.

— Тобто все навпаки. Не як у людей.

— Тобто — все як у природи.

Він не розумів, чому в цьому містечку їздять на автомобілях. Причому густо, тісно, в три ряди. Таке враження, що ляльковий театр напхали залізяччям, яке гарчить, курить і рухається по кілька метрів за хвилину. Автомобілі випадали з органічного ансамблю міста, як чужорідні деталі. Душа міста верталася в рідні мури лише вночі і грілася в затишку під кулястими бароковими гронами ліхтарів.

Він ходив тут пішки. Ходив, не знаючи вулиць, сув'язі провулків та численних двориків, які тут називали дуфортами. Все тут було своє, і слова теж. І всі вулиці, якими б він не ходив, дивним чином вели його до стіни-панно з обчухраними кахлями. До околичного сиротинця.

— Доброго вечора. Не сподівався вже застати вас у такий час.

Консультант директора лячно скинула очі — двоє пухнастих джмеликів.

— Ви мене налякали. Я не почула, як ви увійшли.

Годинник ліг на розкладені папери.

— Оце так! — вигукнула вона.

— Ви пішли, а годинник лежав біля стільця. Я подумав, що ваш.

— Мамин подарунок. Я його дуже люблю, хоча це й стара модель. Не модна вже.

— Хіба гарні речі виходять з моди? Тим більше, коли вони тобі дорогі.

Вона хитнула головою:

— Ви сьогодні вже вдруге мене виручаєте.

— Пусте, — відмахнувся він. — Хоч якась тут користь від мене…