Ми — власники.

Поодинокі дерева служать познаками в просторі для подорожанина. Як поодинокі, осібні люди стають віхами в часі для мандрівця по мудрости.

Які незбагненні барви витягує сонце з убогої, безбарвної землі через квіти! Щоб їх спити, вивітрити, висушити, спалити…

Барви зілля — то скрики землі.

Себе можна пізнати лише через Бога, через Його всевидяще око.

Одні — скрізь дома, инші — скрізь і всюди чужі.

Вітер приносить сумніви і відносить бажання.

Ранішні співи птахів на зламі ночі і дня спричинені холодною свіжістю, що вдосвіта лягає на землю… Се починається в один час. Птиці бадьоряться співом, а водночас зігрівають і простір народжуваного дня.

Всі ми голодні любов’ю. Нестачею її для себе і невмінням дати її иншим. Книга, либонь, і є тим хлібом, що почасти сей голод тамує.

Що більш людина культурна, тим вона працьовитіша на своїй ниві.

Можна повісти, що потреба культури — се потреба праці.

Мусимо бути із землею в ладу, бо ми є — земля. Грунт, яким ходимо, з якого годуємось, з’явився з незліченної кількости плоті риб, комах, птахів, тварин, листя, цвіту, плодів. А ще й мільярди людей удобрили землю своїми тілами.

Ми є земля, що сама себе відроджує.

Щодо кривдників наших розрада одна: сильну руку — Бог судить.

Словом можна взяти за руку і повести за собою. Бо слово — се Божа рука.

Коли на коневі їдуть, то в зуби йому не зазирають. Так старі казали про старість.

Дивуємося з пам’яти птиць, котрі вертаються до своїх гнізд, облетівши півсвіту. А що тоді казати про «пам’ять» грибів, трав, квітів, які споконвіку держаться свого терена?!

Творення — се коли береш «для себе», вертаєш — «від себе».

Життя прожити слід так, аби було не просто що розказати, а розказати — дітям.

Більше місяця немає дощу. Земля задубіла на камінь. Але кроти працюють. За ніч обкопали і кущик моєї любимої ружі. А я лінувався.

Вершини і рівнини

Зійти на вершину — не штука. Важче потім спуститися з неї і продовжити путь далі, не втративши снаги поступу.

Після труднощів вершини починаються труднощі рівнини.

«Діду, який ваш улюблений колір?» — сокоче невтомне в розпитах дівча.

«Цвіт медової ружі».

Не давайте пусто обітниці. Тоді їх не треба буде додержуватись.

«Від вас іде надих», — се, либонь, найліпше, що доводиться мені чути про себе. І — головне.

Декому вдається видіти те, чого не видять инші. Знаходьте для сього заповітне місце і урочний час. Дивіться на світ по-новому. Шукайте инший кут зору. Шукайте сам зір.

Монах Іларій, що любив дощ, якось показав мені під вивернутою кам’яною плитою бліденьку і водночас веселеньку квітину. І сказав: «Будь безтурботний, як ся квітка… під каменем істини».

У праці своїй роби так, як ніхто ніколи не робив. Піднось своє творення над усім і піднімайся з ним сам.

Чуття міри — се, либонь, найголовніше. Те, що йде попереду головного. Прищепити його можна лише таким трибом, коли готовий постійно врізувати свою міру: сім раз відміряй!

Без чуття міри немає вартісного творення.

Поміч Матері-природи — у виправленні і випрямленні нашої малої, людської природи.

Думка — як жінка: збуджує, тривожить, гоїть, дає радість і, головно, — плодоносить.

Думкою народжуємося і воскресаємо.

Нічого нового не стається з тобою такого, щоб колись не ставалося. Усе вже було з кимось — і ти вже в котрий раз замикаєш маленьке кільце великого і неперервного коловороту всесвітнього пережиття. Але се єдино твоя присутність у ньому, і тому — рідкісна і радісна для тебе. Найчудесніше — у звичному, в повсякденних миттєвостях плину ріки життя. Тисячами мінливих роїв являються вони нам, та щоразу — неповторно.

Розсипані кристали наших днів.

Питають мене і про патріотизм. Не хочеться означати сей високий чин гучними і пустими словами. Я довго над тим думав і склалося таке: «Патріотизм — се отець, що йде до свого вітця і веде своїх дітей».

Пам’ятаймо, з якого кореня ростемо. І в що виростемо.

Помагати иншим треба, бо колись вони поможуть і тобі, і твоїм дітям.

Пригадую, громадили ми сіно в Голдах, і вморені мрійно лежали під зоряним небом. Упала звізда, і Мирон запитав: «Ви встигли щось загадати?»

«Ні. Мені нема що загадувати».

Я сказав правду.

Моє серце — мій храм. Мій розум — моя кузня. Моя філософія — се доброта.

Кажуть учені люди, що 40 тисяч років побутує людська мова. І нарахували 60 мільйонів слів. А мені щоразу не вистачає слів, аби описати найменше зачудування від щоденних дарів природи. І тому здебільшого мовчу…

Питаєте, що розвіює смуток? Робота, закохання і подорожі.

Не турбуйся готовністю ближніх. Переконайся, що готовий ти.

Чи серце твоє готове?

Бути в роботі — значить підніматись. Закінчувати роботу — підноситись над собою.

Нас усіх одне одному посилає Бог.

Любити — се те, що може вернути тобі самого себе. Бо любити — видіти людину такою, якою її задумав Бог.

Вітаміни радости

Попостежую дозрівання України. І визрівання українців, нащадків давньобутніх племен, які зрушали з наших теплих рік на студений захід і заснували Європу. Дедалі помітніше українці вертаються на своє європейське коло. Якими нас знали раніше? Ми садили верби, щоб ними обгородити свої маленькі родинні князівства… Ми їли зліплену з картоплею муку (вареники) та сало з цибулею… Ми білили свої хижі і покривали вишиттям найгрубішу сорочку… Ми співали найсумніші у світі пісні… Ми сіяли і жнивували — і нічого більше не планували… Ми дивилися в небо і не переймалися тим, що на рідній землі весь час газдували чужинці… Ми мали царя в голові, але не мали свого царя в Кийові… Ми казали: біда — не москалі й ляхи, біда — гріхи… Ми ревно молилися Богу, а коли Бог кликав нас — бігли до знахарів… Наші любимі слова — «доля» і «мрія», тоді як провідні народи кладуть у першину «волю» і «змагання». Бо направду: хто має волю, той має долю… Та всякий мурашник, коли входить у силу, долає розбрід і згромаджується. І тоді кождий муравель набуває ваги суспільної особи, а комашиний вавилон устатковується в службі кождої комашини.

Провіщається новій Київській Руси нова доба: вернути себе собі і підсилити собою світ.

Україна дозріває до самости. До свого виходу-проходу у світ. І та дорога буде чисто своя, красна і ясна, як Чумацький Шлях, перевернутий на мапу земну.