Все держиться на коромислі рівноваги: як тілесне, так і духовне. І одне одним підпирається.

Все життя я тягнувся до високостей вселюдської культури. І все життя силкуюся обернути надбане для корисної потреби мого люду. Щоб зберегтися йому в здоров’ї, силі, волі, мудрости і майстерности. Себто — зберегтися і піднестися, яко народ. Власне, се і є головне моє служебне діло. Всі инші повинності — лише для обслуги його.

Кождому з вас теж можу нараяти: мостіть одну дорогу, прямуйте в один бік. Як той каменяр із молотом, бийте в одно. І тоді центр усього світу, сила всього живота вселиться у ваше служебне діло. І ви здобудете на сій ділянці виграш. Правда, треба бути готовим до того, що все инше, побічне, може змаліти і зникнути.

Такий закон концентрації сили. І водночас закон пожертви.

Давні люди, які придумували слова, були мудріші за нас. Вигадали слово «рай» і довго не думали над тим, як назвати свою материзну — край. Країна. Україна. Навіть крихітний клапоть землі може бути раєм, якщо є рай у серці.

А ми кажемо: добре там, де нас нема.

Коли поранити сосну, земля пошле їй через стовбур ліки — смолу, що затягне, загоїть рану. Хіба се не підказка нам?! Із ранами своїми звертаймося до землі, до природи, до Неба — і будуть нам ліки.

Бо хіба ми гірші, хіба маліші за дерево?!

Усім багатствам, усім вигодам, усім принадам і всім жінкам, які в житті були мені не доступні, складаю я нині подяку. Бо се були не втрати — а набутки, не поразки — а пожертви, не розчарування — а досвідчення. Втрачаючи дещо, набував я щось.

Недоступне — се не вершини, які ти не здобув; недоступне — се узбіччя, які ти минув на своїй дорозі.

Рятуйся чистотою

Коли мене запитують, що помогло мені перебороти лихоліття, вберегти себе і рівновагу духу, я довго не думаю над відповіддю: «Чистота. Чистота тіла, душі, потреб і помислів». У молоді літа се давало мені захист і снагу в протиборстві зі злом. У чистоті я був, як у броні. В поважному віці се є моїм опертям, становим хребтом, що тримає підупалі сили.

Кріпися в чистоті. Рятуйся чистотою. Служи чистоті.

Я давно вже не той, що переже. Не такі спорі руки, не такі бистрі ноги, не таке гостре око. І в дорогу вже не так легко пускаюся, як переже — тримаюся свого малого обширу. Проте добре знаний мені, Світовану, світ сам приходить до мого порога. І ходить поруч, як вірний пес. І доносить мені безгомінні новини, кладе печаті на близькі предмети — і я зчитую ті знаки — і пізнаю глибинний рух доби та далекий відлунок прийдешнього.

Світ ходить колами. І ми, його живі частинки, також.

Тому ми вічні в сій круговерті.

Чоловіка годі зламати. Якщо лише сам він не ламає вірности. Вірности самому собі, вірі, жінці і своїй материзні.

Сила вірности — се непереломний сніп колосків твоєї цілости.

Старості більше бояться молоді, ніж старі. Бояться втратити вигоди і втіхи молодости. А що боятися тому, хто не має що втрачати?! Чим більше я маю літ, тим менше я їх боюся. Вони — моє надбання, моя постійна подорож, в якій немає часу озиратися назад і журитися завтрашнім днем. Довгі роки дарують довгі дні, позбавлені спокус і страхів. Можна назвати їх многими і благими літами, як співається в духовному славні. Або заслуженою пристанню тихої води.

Бо старість — то є сталість і терпіння.

Вмирати — означає уміряти. В словах заховані для нас підказки. Отже, уміряти — зводити все до меншої міри. Відмірювати сили і провадити розмірений тривок. Надходить час, коли ми починаємо спускатися з гори в долину. Сил тратиться менше, їх можна розтягти надовго. Ліпше сам собі діли, уміряй, ніж має хтось урізати. Радіючи маленьким благам щодень, думай про смерть, — так радили давні гречани.

Правда, наш люд каже про се веселіше: збираєшся вмирати — сій жито.

Доброчесність не має бути зусиллям.Треба мати завжди і в усьому надію на благість. Тоді доброчесність стане для тебе потребою, звичкою.

Ми не прийшли з порожнечі. І ми не вроджені з нічого. Ми — посланці тих, що йшли перед нами. І до чогось дійшли. Щоб ми з того почали і теж до чогось дійшли. Се — безкінечний путь усіх і кождого. Залишаймо на сій дорозі надбань щось своє.

Се — наші віхи у безмірі вічности.

Я просто пливу. А инші думають: він знає, куди плисти, треба держатися його напрямку. І кидаються у ріку чужого досвіду, чужих сумнівів і помилок.

А я просто пливу — до берега.

Найбільше боїмося невідомого, непізнанного. Коли воно наблизиться, відкриється — у нас зароджується сила спротиву. Тому ворога, внутрішнього чи зовнішнього, слід якомога раніше викривати.

Буря вдалині страшніша, ніж над головою.

Кождий народжується з хистом. Та не кождий упізнає його в собі. Хтось злегковажить сим, хтось обере легші труди, хтось злякається покути. Я теж не зважився стати годованцем муз, хоча казали, що не обійдений талантами. Зате мав доволі знайомців серед людей творчости. І завсігди їх любив, тих, що вміють вилущити з соломи нашої юдолі зерно радости і передати се словом, барвою чи нутою. Вони яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обіймають тіні…

Для сього треба мати не лише поклик, але й мужність.

Відкрити себе — цілком, у повну силу — можна лише чужим. Але не близьким, тим більше — не рідним. Ти їм знайомий до дрібниць і подивувань від тебе не чекають. Як і від себе. А світові ти чужий і осібний, тому цікавий. Бути самим собою в чужорідному гурті легше, ніж у рідному.

Знатне ліпше видиться на відстані.

Ми, українці, стійкі в трьох речах: у працелюбстві — на себе; у відчутті громади — для когось; у молитовній вірі — для Бога. Себто, ми власники-осібники, волелюбні й боголюбні.

Тому українці є європейцями.

Велика рятівна мудрість у тому, щоб не чекати подяки за заслужене; не чекати добра за добро; не чекати повернення боргів, але самому борги повертати.

Мудрість самозбереження.

Всяке діло піде легше й веселіше, якщо назвати його — служінням.

Просте слово, а як служить!

Від чого просвітні наші дні

— Чи буде ще просвіток моїм дням? — палко допитувався я в мудрого монаха, з яким сидів у таборі на Колимі.

— Буде, — відповів він.

— Гадаєте, що так хоче Бог?

— Так хочеш ти, — сказав він і повернувся у свій куток до молитви.

Чекають щастя примарного, проминаючи божисті дні…

Так чапля чекає дощу, стоячи по коліна у воді.

Майстерність і досвід — не браття. За незрілого мастака я десять досвідчених ремісників дам. Бо вправність — часто вроджене обдарування або здобуте світотворчим вишколом і терпінням серця. І в кождому випадку се є потреба краси. Вміння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи і перебити його у свої поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Він вигадує в роботі те, чого не вміє і не знає.

А досвід — то знання вчорашнього дня.

Все головне — добувай із себе. Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив і молодому новинареві, що починав працю на ниві словесній.