На той час я вже знав, що головного в сьому світі словами не поясниш.

«Діду, ви боїтеся вовка?» — спитало мене сусідське дівча.

«Боюся», — відповів я.

«А як боїтеся?»

Я подумав і почав трястися.

Дівчатко глянуло на мене спочутливо:

«Діду, вовк не такий страшний! Дивіться: я теж боюся, але моя шкіра не трясеться…»

В котрий раз дитина дала мені урок простої мудрости.

Навід старших. Пригадую, як дідо Стойка зБаната радив мені, молодому: «Поклади журу в горнець і закопай у хащі».

А ось дещо з напучувань китайця Чан Бао, з яким ми зійшлися в тайговому ловецтві: «Не оглядайся без потреби на те, що чиниться довкола. Те, що стається коло тебе, але без тебе, — власне, й не стається. І тобі немає до того жури».

Кукумир, що звікував свій тривок у хащах Алтаю, признався якось: «Смерть обходить мене, бо я їй відмовив».

А руський монах на Афоні висловив особливо втішну для мене заувагу: «Доки ти не довершив свого діла, ти не вмреш…»

«Діду, яких вибираєте собі друзів?» — хитро запитав мене один хлопчук.

«Багатих», — одказав і я хитро.

«Щоб можна було позичати в них гроші?»

«Ні, щоб вони не позичали в мене…»

Звичайно, то фіглі. Але тоді я по-серйозному запитав його:

«Чи знаєш, що ми все життя шукаємо, що чекаємо?»

«Не знаю».

«Сродних нам духом людей».

«Діду, який день ви більше любите святкувати: іменини чи день уродин?»

«Іменини та дні уродин своїх приятелів…»

Дивні люди. Коли мені було дванадцять літ, я на випробі в гімназії читав з пам’яти псалом за псаломом і числив у голові силу-силенну загадів. Ті, що слухали, закочували очи: «Невже в такому віці можна стілько знати?!» А тепер, коли мені дев’яносто, теж чудуються: «Невже в таких роках можна ще стілько знати?!»

Дивні люди.

Чудесне і нове

Часто тіснив мене розпитами один молодюк, що марив стати письмовцем.

«Про що б мені написати?»

Ми їли вишні, і я сказав:

«Напиши про кісточку вишні».

«Навіщо? Кому се буде цікаво?»

«Ну, хоча б мені. А може, ще комусь. Та головне, щоб писати цікаво було тобі».

«Хіба книга — се, передусім, не цікава розповідь?»

«Книга — передусім, проповідь. Себто — розказування, показування і навчання».

«Що є головним для того, хто пише?»

«Віддавати читальникам радість свого серця. Письмо — не складання хороших слів і думок. Се — складання всього хорошого і радісного, що є в письмовця».

«Як маю писати книгу?»

«Так, як полотно ткати. Нитка до нитки — біла, чорна, жовта, черлена, зелена синя… А для ока воно грає».

«Себто, мистецтво — гра?»

«Гра. Проте не очи щоб грали, а в очах щоб була гра».

«А як я оціню свою працю?»

«Ніяк. Куриця несе яйця, та оцінити їх не може».

«Як багато треба писати?»

«Всяка робота вимірюється мірою свіжости і радости. Тоді дає добрий плід. А в зажерливости дві доньки: «Давай, давай!»

«А коли приходить певність у роботі?»

«Певність складається з потреби, з необхідности».

«Писати слід про щось нове?»

«Про нове».

«І про чудесне?»

«І про чудесне. Але затям собі, що чудесне — завжди нове, а нове — завжди чудесне».

«А як знати, що написане чудесне?»

«У п’ять разів сильніше має хвилювати тебе написане, ніж читача».

«Тоді, гадаєте, я можу стати другим Мопассаном?»

«Нащо ставати другорядним Мопассаном? Ліпше бути першим Мироном».

Він так підписувався в газетах.

Фарби серця

Давні слов’яни, лісовий народ, пізно почали займатися конярством. Коні були дорогі, їх було мало — мабуть, тому що слов’яни не любили кумис. Кінноту вперше пустив у брань Святослав, хоч і невдало. Коней він любив, держав велику стайню. Князь велів богомазам, аби замальовували його улюблених коней. Проте ті мальовидла йому не любилися. Нагодою запитав заїжджого маляра:

«Чому воно так мертво виходить?»

«Тому, що твої мистці занадто довіряють своїм очам».

«А ти сам спробуй, коли такий тямковитий».

Маляр той роками жив у конюшні, їв із кіньми і спав. А відтак десь ізслизся на десять років. Об’явився в печері, там малював. По пам’яті малював коней… Принесли ті образи до князя, і вельми вони його вразили. Оксамитом грали на полотні кінські крупи, шаленством роздувалися ніздрі, іскри сахтіли з-під копит. Наказав князь привести й живописця.

«У твоїх мальовидлах я не впізнав жодного свого скакуна, проте вони тішать око більше, ніж коли милуєшся живою худобиною. Звідки ти добув такі фарби?»

«З серця».

Князь винагородив його щедро. Правда, більшу нагороду той уже мав — зіркість внутрішнього ока.

Те, що люблю.

Люблю день за його теплу і світлу повноту. Вдень я росту з травою і малими деревами.

Люблю ніч за живлющі сутінки. Вночі я пливу рікою тиші.

Люблю сонце за його священний огень, що випалює цвіль світу. Купіль його ясноти вибілює кости й думки.

Люблю місяць за мовчання всевидящого ока. Нитками його променів піднімаються в небо мріяння-сни.

Люблю вітер за вчасне приношення змін. На його ситах я пересіваю свої сумніви і надії.

Люблю дороги, бо вони мощені камінням вічности. Я — збирач сього каміння. Я — збирач доріг.

«Та що ми годні зробити?» — бідкається ледве не кождий другий. Що? Можемо бути такою людиною, щоб світ став ліпшим, ніж був.

Споглядай світ очима, а не мозком. Без оцінки й судження споглядай. Тоді ясности більше буде. І в ясноті звичне постане незвичним. Таким, яким направду є. І до двох очей твого видження додасться третє.

Якщо ти йдеш комусь чи чомусь навстріч, ти — покликаний. Ти — надихнений творити поміч.

Ще раз про щастя. Ішов якось дорогою мудрець, милувався околицями, тішився життям. Запримітив чоловіка, що згорбився під тяжкою ношею.

— Чому ти завдаєш собі таких мук? — запитав мудрець.

— Я мучуся для щастя своїх дітей і внуків, — відповів чоловік. — Мій прадід ціле життя карався для щастя діда, дідо гарував для щастя мого вітця, отець — для мого щастя, і я готовий весь свій живіт мучитися, аби лишень мої діти і внуки стали щасливими.

— А чи був хоч хтось у твоїй родині щасливий? — спитав мудрагель.

— Ні, але мої діти і внуки неодмінно будуть щасливі, — відповів бідачина.

— Неписьменний не навчить читати, а кріт нігда не виховає орла! — сказав на те мандрівець. — Спершу навчися сам бути щасливим, тоді й зрозумієш, як зробити щасливими своїх дітей і внуків. І то буде найціннішим даром для них!

Сходження до малости. Першим учительством любомудрія в гімназійну пору став для мене гречин Сократ. Переже я знав одне головне слово — «Я». Після того, як зачерпнув я його науки самообмеження, ся формула змінилася на «Я і Сократ». Наступним щаблем стало «Сократ і я». А далі, опершись на твердь зрілости, залишив лише одне — «Сократ». Поки й те ім’я не заступило инше в своїй всепоглинаючій силі Духу — Ісус.

Так великість учителів вела мене до власної малости. Малости, яка підносить.

Бери дещо — давай щось. Хто не дає більше, ніж бере, той ніхто.

У нинішню добу впускай зі свого минулого лише те, що твоє і для тебе.

Люблю мандри. Бо се — гра з часом і простором. У мандрах живеш почасти ніби ще до себе, а почасти — після себе. Та головна засторога в мандрах — зберегти серце. Не вичовгати його, як підметки.