Водичко, водичко,

Вмий моє личко,

Щоб очка блищали,

Щоб щічки горіли,

Щоб сміявся ротик,

Щоб кусався зубик.

А се — ранкова співаночка, при якій розминалося заспане тільце:

Потягулі-розтягулі

Поперек товстулі.

Ніженьки-ходюшки,

Рученьки-хапушки.

В роток — говорок,

В головку — розумок.

Від тих наспівів і пестощів не лише розумок наливався в голову, але й великий наплив радости повнив мале серце. З тою прищепою любови, як із вірною захороною, і пішов я у несамовитий світ.

Не раз думаю: якою мудрою була моя юна і неписьменна мамка.

Кохання, як молоде вино, п’янить на годину. Любов — вино вічности.

Любов п’янкіша за вино.

Якщо сильний — відпускаєш. Якщомудрий — чекаєш. Якщо смиренний — віддаєш на волю течії. Приходить час — і все сходиться в одній точці.

І ти перемагаєш.

У наріканнях і скорботах щоразу згадуй слова апостола Петра: «Господи, тут нам добре». І відкриється, що таки направду добре.

Саме — тобі і саме — тут.

Недоліків не слід боятися. Вони рівно поділені між людьми, як і чесноти. Головне не те, чи маєш ти огріхи, головне — як ти з ними обходишся. Передусім, вони не мають заважати бути собою. Рости в собі.

З огляду на се пригадую одну давню історію. Купець постійно купував у вдатного майстра вази і добре за них платив. Щомісяця той мав до його приїзду підготувати десять виробів. Та одного разу виклав лише дев’ять. «У чому річ?» — запитав купець. «Одна ваза має гандж і я не смію її пропонувати». — «Давай і її, бо я пообіцяв перекупникові всі десять». Через місяць він прийшов знову. «Пане, — обізвався мистець, — мені й досі прикро, що підсунув вам пощерблену вазу. Поверніть її — і я спробую виправити гандж». — «Не треба, за оту вазу, що різнилася від инших, мені заплатили більше».

Часто буваю на цвинтарях. Там найтучніші трави ростуть, найбільша від них сила. Тиша там і густий покій. Ось він путь чоловіка: від дірявої пеленки до гробової верети. Обходжу пам’ятники — і шкода мені людей, котрі й тут, за послідньою межею, змагаються в показі. І думаю про тих, що навіть звідти, з позасвіття, бодай словом на камені жадають нагадати про себе… Овва, те, що ти зробив лише для себе, умре з тобою. Лишиться тілько те, що лишиться твого в инших. А не в кам’яних бовдурах.

Вибиваймо своє ім’я не на камені, а на серцях.

Довіра — більше ніж віра

Світ нічого тобі не винен. І люди тобі нічого не винні. І ти, що покликаний на сей світ і живеш із людських благ, намагайся людям не боргувати.

«Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного». Апостол Павло.

Найвищий чин — учинок. Якщо ти не робиш добрих учинків — ти не чиниш. Себто втрачаєш чин ділання. А ділання — се ділення. Ділення зі світом, з людьми, Богом і самим собою.

Хтось тратиться за музикою. Для мене найліпша музика — тиша. Мені співають листя і трави. Мені грають воздухи.

Гадаю, що найліпша музика вилущена з промовистої тиші природи.

Довіра — більше ніж віра. Бо се — віра серця, а не розуму, не вух та очей. І так у всьому. Навіть у людських зносинах: приймаємо те, чому довіряємо. Колись давно в Італії жив такий собі пісняр. Настілько малознаний, що до нас не дійшло навіть його прізвище, лише ймено — Августин. Був він сином корчмаря, та й сам ходив по корчмах і грав на дуді пиякам. Скоро й сам призвичаївся до вина вельми. Якось п’яний, як чіп, заснув він під плотом. Того часу лютувала чума і люди мерли просто на вулицях. Августина помилково підібрали й кинули в купу трупів. Та він боржій очунявся і став кричати, бо він страху смертного протверезів. Витягли нещасника на світ Божий, він навіть не заразився. Тоді, врадуваний порятунком, склав той Августин простеньку баладу про свою пригоду і став її виспівувати на майданах. І люди довірливо прийняли співанку, вона була — про кождого і для кождого з них. А співця відтоді називали «любий Августин».

Видати, в сьому й криється харизма слова, що воно — твоє. Тому й любе тобі. Тому й довіряєш йому.

Сліз не бійся. Сльози промивають очи і прояснюють взір. Внутрішній теж.

Від чого війни? Від того, що завжди знаходяться люди (немало таких), які, не знаючи щастя душевного миру, шукають щастя воєнне.

Притомна людина любить самоту, але вона в неї наповнена кимось чи чимось. Самота повноти. А дурному не скучно й самому.

Не втомлююся казати: повсякчас будьте в дорозі. Йдіть! Ідіть навіть у темряві й тумані — і світло блисне, мряка розсіється.

Я, крім усього, — каменяр. І сим найбільше пишаюся. Перше своє житловище, в лісі, я згромадив із каміння. А відтак много мурував по світу. Було, що роками зводив на морських узбережжях маяки. Камінь я знаю і люблю не менше, ніж траву. Перед каменем я схиляюся ледве не в язичеській пошані. Бо в ньому предковічної тайни більше, ніж у чомусь иншому.

Камінь від каменю, як і люди, вельми різниться. Камінь прозорої, чистої барви найбільш довговічний. Чим менше в ньому прожилок — тим цільніший; чим жили тонші — тим камінь ліпший; чим більше вони завинуті — тим він суворіший; вузлуваті — камінь твердіший. Ще грубший той камінь, що, облитий водою, довше сохне.

Дзвінкий при ударі — щільніший за глухий. Той, що пахне сіркою, кріпкіший за того, що не пахне зовсім. Камінь, що при сколюванні дає гострий і нерівний злом, — щільний, як криця.

Усякий камінь, добутий у вологій каменоломні, буде сильнішим, коли висохне. Якщо намочена плита набирає ваги — значить, від мокра буде кришитися. Камінь, що не витримує огню, не видержить і сонця.

Камінь має свою вдачу. Шерехатий, обсипаний піском — трудний камінь, не дається рукам; з чорними цятками — вередливий; із золотими іскрами — впертий.

Вибирають камінь не на око і не мацанням — тулять до щоки.

Про камінь я міг би толкувати радо і довго, але тогди й направду матимуть мене за якогось поганина.

З лісу завсігди щось приносиш. Якщо не зело, то якесь вражіння. Ось нині, до прикладу: бузина своїм запахом п’яно напоїла весь обшар. Дерева в дурмані куняють стоячи.

Поміч — не те, що мені дають, а те, що мені в житті згодилося.

Вродився я в такому місці (Підкарпатті-Закарпатті), яке наче й не Вкраїна. Окраїна. Та чи мізинець не є частиною цілого тіла?! Планида, як того світована, водила мене до білого волоса світами. Так, що подекуди я пораз і забував, звідки я і якого племени. Так сталося, що своє українство я остро відчув і непоборно прийняв на чужині. Виходить, аби відчути себе українцем, мені потрібно було, як кресалу об трут, обтертися об инший нарід — чехів, мадярів, румунів, московитів, євреїв, німців, поляків, вірменів, татар, кавказців, литовців, китайців, голдів, греків… І від кождого тягнув я по нитці — на вишиття своєї, родимої сорочки.