У нього все було просто. А для мене дивно. Назбиране, перев'язане перевеслами з осоту ми залишали в криївках, позначених віхою. І йшли далі, розчиняючись у запахущій імлі піднебесся. Ми потикалися то в один бік, то в другий, петляли спадами гори, спускалися в запрілі яруги. Заповітні трави водили нас якоюсь химерною, лише їм відомою мапою. Виглядало так, що вони, як і зорі на небі, посіяні тут, на землі, в такому ж гармонійному устрої. І старий на дух прочитував потаємний рисунок їх поширення. А я ходив за ним, як заблудле теля.

— Божиста днина, — втішно пояснював. — Трави тепер у високій силі. Спивають сонце і чують далекі хмари, підтягують з кореня густі воскові трунки. Тому й пахнуть так гостро і так далеко. Се перша ознака дозрілости. Найліпше брати траву в таку годину, коли сонце показує вуха.

— Що показує? — мені здалося, що я не дочув.

— Придивися з-під долоні: сонце гейби троїться.

І справді: обабоки розпеченого кола сяяли два блідіші німби.

— Коли сонце сховає вуха, прийде дощ, — сказав він. — До того маємо ще доста часу, проте будемо держатися хащі. На урізах підлісків і сирих балок надто тучно гучить мурава… Ти не ходи сліпма за мною, а виникуй і сам царинки самосівів. Колись же мусиш починати сю школу. Я теж колись устряв у неї, як Пілат у Біблію… Поважний Джеордже, мій милостивець у скруті, відкрив мені розуміння, що чоловік і трава — се одне сродне. Одним соком напоєне. І коли чоловік щось утрачає, то трава се йому верне. Бо якщо природа дає хворість, то має на неї і лік. І не родить вона пустий бур'янець — усе є трава Господня. І велика загадка криється в кождій билині, кожда росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту. Давні люди се знали, і звірі знають, і декотрі, що носять природу в собі, теж знають… Знатник Кукумир навчив мене «чалувати» траву. Як би се тобі донести в простоті? Дозвільні люди ходять шукати гриби, вистежувати звіра, виглядають помічне зілля. І не здогадуються, що має бути навпаки: гриб сам проявиться, звір — сам прийде до людини, трава — заклично запахне, відкриється. І так воно є, але не для загалу, що в жадобі й сліпоті розтоптує первісну світобудову. Се називається «чалуванням», перекликанням розумної природи з нерозумною, але такою ж живою, по-своєму мудрою…

— І цього може навчитися кожен? — хлопчакувато вимовив я.

— Кождий може сяк-так пізнавати знаки, видимі в товщі світу. Але тонкий світ відкривається мало кому. Лише тим, котрі не несуть йому ущербу, котрі знають закон міри й подільности. Закон вічности сього світу… Але я не доказав про науку відуна Кукумира. Він умів «витягнути» означену траву з буйної глушини тайги, за версту її чув. І вона шептала йому про свою спомогу, про гойну силу.

— Як шептала?

— Пахом. Об'являла себе так. Людська хворість пахне так, як і зілля, помічне для неї. Бо що є хвороба? Се кволість або засміченість організму. Чи втома його. Колись розуміли се вірно, казали: слабує людина. Бо якась тілесна чи душевна частка ослабла, запалилася, пригнітилася. І волить підживлення й відпочинку. Як і все в природі, що повсякчас змінюється, світить і меркне, цвіте і всихає, переливається одне в одне… Вічний плин мудрої рівноваги. Не даремно нам дано дві руки й ноги, щоб розподіляти на них тягар; два ока, вуха, ніздрі, легені, нирки, дві частки мозку, серця і печінки, дві торбинки із сім'ям… Аби дивитися вперед і назад, слухати світ і самого себе, нюхати і вибирати, вдихати і видихати, цідити і залишати, пам'ятати і забувати, радіти і сумувати, очищати і споживати, сіяти і збирати… І коли ся злагода й розміреність зрушиться перенапругою, надмірностями чи отрутою гріха — тоді одна з частин починає марніти і всихати. Се — завмирання живої природи в тобі. Лікарі називають його хворотою і починають боротися з нею, себто з підупалою людською природою, яка смиренно чекає підтримки від Матері-Природи, точніше сказати, — від Бога. Перше, що проситься в поміч, — зело. Звірі той поклик чують одразу. Добре, коли й люди… Підсліпуватий дідо Кукумир чув се ачей шкірою. Ми блукали з ним тайговими буреломами, а він шамкотів: «Травиця ся вельми добра на дихавицю (астму). А ся — на сухоти. Інна — на «сверб» (коросту), а котра — на болість «жабну» (серце), «камінну» (нирки), «донну» (подагра), «чечуйну» (геморой), «трясучку» (малярію), «златяницю» (жовтуху), «камчуг» (артрит)… Земна сила травицею проростає. Вклонися їй і зачерпни. Пахи слухай, пахи! Прислухайся і вчуєш, що тлінним миром пахне. Се в мир, у тлін і понеси, і подай нужденному, щоб виповнився закон…» Так говорив той замохнатілий дід-балій. І я вслухався. Я й раніше, при професорі Джеордже Вудаску в Букурешті, ходив коло мерців. І чув, що запахи від них точаться різні. Запахи дозрілих хвороб, від яких ті скінчилися. Затим я наближався й до хворих у лічниці. Від них пахло схоже, лише слабше. За тими запахами я різнив їх хвороти ліпше, ніж професори. Аж поки пан Джеордже не викрив мого прихованого хисту… Я сходу вгадував діагнози, не знаючи їх назви, за три ступні від болящого. Надто коли ті не милися добу до того і були роззутими. Я відчував се нюхом, проте я достеменно не знав, як лікувати. Придивлявся до практики поважного Джеордже. Помагав йому виправляти ліки з фльори для його аптек. Се була книжна наука, складна і громіздка. А старець алтайський, можна повісти, запліднив її мудрою простотою, природним духом. Другим словом — відкрив мені дух трави. І круг старань двох великих зелейників замкнувся. Зійшовся на мені. Тому я й топчу досі сей ряст, прости Господи…

Так ось хто він, цей мудрий мовчун у сандаліях із автомобільної шини! Чоловік, що носить у собі жадібність до природи. Проблиснула мені вузька шпаринка в новий світ людської сутності. Власне, це був окремий світ, осібний у своєму самонаповненні. Світ у світі. Світ Світована.

«Набираючи луг», він попасом розповідав мені про зілля. Пам'ятається, під дубником вільгі прилуки всуціль зажовтив бородавник, або чистотіл по-книжному. Його ще називають ластівчиною травою, бо проростає, коли ластівки прилітають. А з їх відльотом і сам відходить. Тут, на мокрих глинищах, він ріс густо й гінко — аж під груди нам.

— Се перший лік при раптовий болях, лихоманці, при ломоті кісток, — пояснював старий. — Наглу кров спиняє, чистить нариви і струпи, помічний навіть при сухотах шкіри. Жують його, коли зуби болять, і зводять ним каламуть з очей, більма. Змиває з зіниць хмурність, очищає носові продихи і мозок… Не смійся, так воно і є. В мозку нашому назбирується «зла вода», її треба стягнути. Тут ластівчина трава й нагодиться. Справним віником вимете з утроби слиз, надмір жовчі та інший непотріб… У правіки як людність угадувала гойне зілля? Жовтів чоловік лицем — давали йому бородавник із жовтими квітками. І помагало. Закололо в боці — бери колючий будяк. Нудить печінка — запарюй печінницю. Її лист акурат такої форми, як печінка. А чистотіл направду звільняє тіло від усякої нечистоти, як нутряної, так і зримої. «Священний вогонь» (рожисте запалення) на тілі — і той гасить. А дехто його ще називає «прозорником». За те, що гострить очі.

— Ви теж читаєте без окулярів…

— Нащо мені носити скла на носі, коли в мене завжди під сволоком вербена, рута, ружа і ся непоказна з виду ластівчина травиця. Правда, не така вже й блага вона, сочиться гірким, палючим трутом. Навіть коза її обминає. На ліки беруть саму дрібку, щоб у сіль додати. А частіше мішають із вином, з риб'ячою оливою, козлячим лоєм, попелом із часнику, яєчним білком чи жабиною ікрою…

Коли сонце вбилося в силу, ми сховалися під букові шатра. Увійшли в зарості ясно-пурпурних квітів, що сильно, привабно пахнули. В неперервному гудінні висли над ними дикі бджоли. Високі стебла з кучерявими медовими голівками обважніло відмахувалися від них.

— Божі батіжки, — сказав старий.

— Що? — не зрозумів я.

— Так їх іменують. Або ще баранячими язичками, чи бук-травою. Якщо пити сю траву з рутою, то вчуєш, як від очних яблук відходить лиха кров і в голові ясніє. І биття серця вирівнюється. В нирках вона дробить камінь і виганяє пісок. Для сього добре її заживати зі старим вином і перцем. А щоб прибрати з легень мокротиння і кіптяву, бук-траву січуть із редькою і капустою і запарюють на медовому квасі. Якщо хтось упаде з висоти, заб'є нутрощі чи дістане забої, тоді її варять у пиві з цикорієм, припутником і тисячолисником. Одним словом, божий батіжок виганяє з нутра всяке стиснення. Запарений із сіллю, затягує переломи, тріщини черепа. Боїться його химородна нечисть, навіть гаддя обминає, а миші казяться. Зате людську натуру, навпаки, — впокорює і згладжує. Прадавня трава, стара, як світ, як сі буки сиві, що стережуть приземну тайну… Ну от, і моя душа причастилася її кротості. — Тильним боком долоні, щоб не дряпати мозолем, дід погладив ніжно-пахучі колоски цвіту. Я помітив, що гранчасті волохаті батіжки стебел, похитуючись, не відганяють бджіл, а, навпаки, — ніби подаються їм назустріч.