— Спочинь з дороги.

І я спочивав. Це був не сон, не відпруга, не відпочинок, а саме — спочинок. Тоді я ще не знав закону слів і літер: що дрібна буквиця, її присутність чи відсутність наскрізно і глибинно міняє питому сутність слова. Відпочивають від чогось, відходячи від нього, відпускаючи його. Я ж спочивав у душевному забутті, як немовля, в кубелечку спокою. Він сотався тут із усього: з дощатого склепіння, затемненого часом, із глинобитної долівки, притрушеної «лугом», із плодів айви на скрині, поцяткованій шашелем, і з самого потойбічного скрипу шашеля, ще й із тугої домотканої верети, що пахла вітром. Я хотів насититись тим спокоєм і за вчорашні дні, і на прийдешні. Як та дитина.

Але вставати ж треба. Коли я підвівся і вийшов надвір, ноги заплуталися, як у розслабленого. Ще більше плуталися думки. Та гірше було із серцем — наче його привалили жорнами, що труться без млива, аж перегрілися. І тягнуть додолу. Я б упав, якби не його руки. Старий невідь-звідки виріс у потрібну мить. Поклав мене на лавицю, заголив грудину і приклав вухо. Слухав, перевертав мене, обстукував пальцями спину, шкрябав нігтем шкіру, примушував кашляти. Тоді кинув на мене вовняну джергу, а сам гулькнув у сіни. Вернувся зі ступкою, став цюкати товкачиком. Запахло тмином. Потім розтирав мені груди чимось шорстким і масним. Уважливі його пальці м'яко проникали аж до кісток.

— Проблема з легенями? — кволо поцікавився я.

— Чому питаєш?

— Бо знаю трохи анатомію. Там легені знаходяться.

— А я знаю, що душа, — сказав він тихо.

— Ви лікуєте душі?

— Я нічого не лікую. Лікує Господь.

— Тоді навіщо ця мазь?

— Бог вкладає нам поміч у руки. Се тминова олійка. Вона розм'якшить набряк і пригасить пал у грудині. — Старий відійшов, але за три кроки обернувся. — Серце чуєш?

— Так. Щось його затисло.

— Розумники, — буркнув він. — Усі біди скидаєте на щось і на когось. І сим рвете собі серця… Чуєш, хлопче, відпусти серце на волю. Куди лежить, туди най біжить…

— Нема куди йому вертатися.

— Я не кажу, щоб верталося. На зворотній дорозі ламають ноги, а на мисленій — голови. Кажу: дай йому волю самому вибирати простір і путь. А ти його пустим думанням не плутай. Само вибереться і тебе поведе…

— Куди? — байдуже спитав я.

— Не твоя жура. Твоє діло тепер бокове. Спатимеш три доби. Тут, під гойним горіхом. Листя пустить росиці на губи не більше, ніж тобі треба. На харч матимеш два горнятка молока з пареним горовим мохом. Ложка меду переб'є гірчаву. Инше з воздуха собі тягни. Дихай, як циганський міх, радо, глибоко і ситно. І вивітриш сажу, що забила… як кажеш… легені… Тоді й душі засвітає. Будеш сам за собою чаяти, бо я приденно в роботі. У мене таких як ти ровта і малий возик. Спи!

І я заснув. Падаючи в мерехтливе провалля, дочував обривки його мурмотання: «Мудрії… Анатомія, легені… Виїдені душі, прости Господи».

Так і було. Я лежма перебув у дрімоті три дні. Вставав лише для того, щоб випити зеленуватого молока. Оси будили мене, злітаючись на мед. Просіяні крізь крону промені теплим квачиком малювали мені золоті поворози на повіках, лоскотали губи, як збитошна Помона, богиня садів. Дихалося дедалі легше. В душі проростала тонка травиночка надії.

Діда я побачив на четвертий день. Вірніше, почув зі свого ложа. Він із кимось розмовляв: «Дівойко, ти днесь дуже кукібна. Що за празник маєш? Ану покажи свій лайбик». Чорна білка стрибнула на вкопаний у землю стіл, за яким вечеряв старий, і кумедно підняла лапки. Відкрила біле жабо на грудці. «Пара-а-а-ада! — похвалив він її. — Та де свято, там і танці. Ану втни, чорнявко! Бо я з гостиною», — дістав двома пальцями сушену сливу і показав білці. І сталося диво: звіреня затупцяло на задніх лапках, крутнулося, підмахуючи хвостом. Із несподіванки я впустив ложку, вона цоркнула об дошку. Білка, наче вражена струмом, здригнулася, завмерла, а тоді, вхопивши заслужену сушеницю, метнулася на дерево. Старий знічено повернувся до своєї вечері.

— Як дишеться? — запитав мене перегодом.

— Добре. Помпа ліпше працює, — дурнувато відповів я словами нашого редакційного водія.

— Якщо ти кажеш про серце, то се не помпа. Се велика Божа виправа. У своїй мудрій службі ніякий орган не рівняється йому — ні голова, ні жолудок, ні нирки, ні черево, ні легені. Всі органи безнастанно, і вдень, і вночі, в роботі. А серце розмірює сили навпіл: скільки в напрузі — стільки в розпрузі. Якби й ми так по ньому жили — в мірі і мирі! Серце задумано так, щоб не знало зносу, а отже й ціле наше тіло, яке воно живить і повнить силою. І так би воно й було, якби ми самі не тягли в серце руйнацію.

— Як це?

— Серце зношується злобою. Сиріч — гнівом, гордощами, заздрістю, невір'ям, непрощенням. Се забиває серце намулом, а той розноситься по всьому тілу. І чоловік, як замулена криниця, чахне. Звідси і всі немочі.

— Я не хворий. Але звідкись ця втома… Хоча останнім часом я майже нічого не робив.

— Втома не від перероблення, а від переситу чи недоситу, від переступлення Закону. Якщо він є в нашому серці, то оберігає нас і веде, а якщо ні — то самі м'язи швидко втомлюються. А надто втомлюється беззахисна душа.

Кортіло щось запитати, але я не важився. Сидів проти нього під пахучим шатром бузини. Коник стрибнув мені на плече і завмер зо страху. Заходив у сад вечір. Біля ніг хнюпилися полишені сонцем квіти курячої сліпоти. Зате ромашки яскріли жовтими зіницями. Мені кортіло щигликом збити коника, зірвати ромашку і встромити межи зуби. Але дивно: біля цього чоловіка я не міг такого робити, це виглядало б як порушення прихованого закону. З'явилася якась повздержливість.

Сад виглядав напівдиким, всяка дурнина там росла. Але я встиг запримітити, як ходить садом господар — ступає сторожко, як кіт, не натоптує стежин (скрізь однакове буйнотрав'я), обходить табунці благеньких квітів-самосівок. Де-не-де в траві зачаїлися валуни, сіріли спинами, як заснулі черепахи. Вони ж, мабуть, заважають косити?! А старий їх не вивергне і мох із них не здере. Де я міг знати тоді, що в засуху він навіть поливає цей мох. («Яка не є, а теж трава Господня»).

Але тоді мені пекло своє, і нарешті я здобувся на запитання:

— Ви сказали про непрощення. Воно теж нам шкодить?

— Либонь, найбільше. Якщо заздрощі коростою роз'їдають серце, то нехіть прощати висушує й огірчує його.

— Отже, я маю прощати тим, котрі за один день мене знищили? Віроломно забрали роботу, житло і двох найдорожчих мені людей. Без особливих причин. Прощати?

— Прощати! І не через день, а сеї ж миті. Але, будь ласкавий, посунься вбік — ти топчеш руминчик.

Я посунувся на лавиці, дивуючись уголос:

— Як ви це побачили за стільницею?

— Вчув запах м'ятого цвіту. І ти вчися в трави.

— Чого вчитися? — здивувався я.

— А хоча б того ж прощення. Коли ми топчемо квіточку, вона віддає аромат. Ось він — сенс прощення. Трава до сього дійшла, а ми ж люди! Однак мало прощати, ще й дякувати треба напасникам. Бо коли нас ніхто не випробовує — се прокляття.

— І ви прощали своїм лиходіям? Прощаєте їм усе?

— Прощав, і тому я тут. А вони… вони давно вже не чинять лиходійства.

Я був оглушений його словами. Дивився на цього дивного діда, як дитина на цукерку. І не мав що сказати. А він, обнявши мене проникливим поглядом сірих очей, провадив далі:

— Я не знаю твоїх кривдників, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немає і не буде людини, яка б заслуговувала тільки осуду чи виправдання. Часом і святий на святого скривиться… Тому треба прощати. Бо се твоє звільнення, твоя найбільша перемога. Хоч би весь світ повстав проти тебе, ти захищений силою прощення.

Одиниця у великій реєстратурі неба

Мені залишалося слухати й вірити. Тоді я ще не знав, що цей чоловік поважного віку, але без слідів часу на обличчі, говорить не пустопаш; що світ не раз і не двічі брав його в залізні кліщі. І то не один світ. Ті світи завалювалися один за одним, а він сидів тут, на заповітній лавчині, з облатками цвіту на раменах, і бджола вмиротворено дзуміла в його білій бороді. Їй там було притульно.