— Не можу не запитати про любов іншу — між двома?

— Гадаю, що се великий віддарунок нам за фізичну смертність. Любов і смерть — два береги ріки життя. Правдиве і велике кохання зароджене відчуттям тісних меж відпущеного нам часу. І сей час воно осяює і освячує. Любов плоті відкриває нам иншу сутність, инший шлях, але дуже накоротко — як спалах блискавиці. Тому любов до тіла має переростати в шляхетну любов до особи. Тоді ся особа стає дорогою, потрібною тобі більше, ніж ти сам. Дух бере гору над плоттю. Йнакше то будуть лише похітні ігри, що ведуть до переситу і переситу душі.

Любов незримою ниткою тягнеться через час

— Яка жінка нам потрібна?

— Та, що годна принести найцінніші з усіх дарів. І таку жінку чоловік дістає за терпіння і втримання. Не здешевляй, вибираючи жінку, бо сам себе здешевлюєш. Тут не призбируй, як ті мурахи. І не лакомся на чуже. Чужа жінка — лише сестра. А та, що має належати тобі, об'явиться. Чекай. Коли немає вже що чекати, все одно чекай жінку. Бо лише через жінку чоловік дізнається, хто він. Справжній мужчина — як вовк: або сам, або з одною вовчицею. А бігати за вівцями — то уділ баранів. І пам'ятай, що любов — се вершина перебуття. Вибираючи наречену, зійдися з її родиною — чи панує там любов? Якщо в родині люблять дитину, то коли вона виросте, її любитимуть і чоловік, і її діти. І вона їх любитиме. Любов незримою ниткою тягнеться через час.

— Як виховувати дітей?

— Тратити на них удвічі менше грошей та вдвічі більше часу. Та якщо любимо дітей по-рабськи, перетворимо їх у своїх мучителів. Якщо батьки гідно люблять себе, то діти моляться на них.

— Ви більше мовчите, ніж говорите.

— Знаєш, у недомовленому більше правди, ніж у мовленому. Кажуть, риба гниє з писка. І в закритий рот муха не влетить (сміявся). Це з присмаком фіглів. А якщо серйозно, то лише мовчанням можна досягти Бога. Мовчанням відкритої душі. Тиша і мовчання — різні речі. Вуха прагнуть тиші, серце — мовчання. Твої вчителі, великі письмовці, теж уміли мовчати про важливе. Але мовчання має бути легким. І сам не напускай на себе глибокомудрість та високочолість. Інколи, щоб прихилити людей і долю, треба бути легковажним. Щоб серце легко важило тягарі життя. І не піднімай свою правоту над чужими головами. Часто той, хто правий, той і винен. Не спіши виконати все замірене якнайшвидше. Чекай свого часу. Не вичерпуй себе — черпай час.

— Хто з книжних героїв ще близький вам, крім Дон Кіхота?

— Одіссей, мандрований чоловік, який світами носив у серці свою отчизну. Я теж мандрівець, світован. Ношу свою материзну в душі. Її мирну красу, її легке, як перце, слово, її високий дух. У нас давно немає свого князя чи царя, тому кождий повинен мати царя у своїй голові й душі… Одіссей двадцять літ плавав морями, зазнав у чужих краях пригод, почестей і великого кохання, але весь сей час томився журбою за отчою землею. І коли повернувся, то знову утвердився царем своєї Ітаки, повернув собі жону Пенелопу. Бо був чоловіком Дому. Всі поділяються на два роди: люди Дому і люди Вітру.

— А ви до якого належите?

— Я (сміявся) той, якого носить Вітер, але завжди приносить до Дому. Де б я не був.

— Чого у вашому житті було більше: досягнень чи поразок?

— Поразки й досягнення не йдуть нарізно. Вони замішені й запечені в тісті життя. І великі рішення розсипаються на малі. Вирішувати їх слід так, як їдять виноград — по ягідці, поступово, з задоволенням, із відчуттям поступу.

— Колись ви сказали: одні щось знають, інші знають «щось». Виглядає, що ви знаєте якусь загадку речей, хоча говорите про це дуже просто і навіть сухо.

— То не загадка. То уявне проникнення всередину речей чи явищ. Так, узявши в руку яйце, я скажу, коли куриця його знесла. На відстані вгадаю, чи двері замкнені, чи є хтось у домі, яку мають живність, яких дітей, якого віку господарі, на якій глибині вода в колодязі… Слід підкови і рухи верхівця мені повідять не менше, ніж він сам словами. А знаєш чому? Бо коли він зіскакує з коня, я разом із ним відчуваю під ногами землю… Можу вгадати, як буде пахнути пень зрубаного дерева — перестиглим агрусом, пліснявим грибом, старим тютюном, мокрим пером… Се називається проникненням, нутряним зрідненням із явністю.

— Чи можна вгадати майбутнє?

— Можна. Якщо носиш у собі відбитки всіх речей і подій, якщо вгадуєш череду моментів теперішнього і вчорашнього і нанизуєш їх, як намисто, на нитку, що тягнеться з сьогочасся в будучину.

— Можете щось сказати про наше майбутнє?

— Можу, але не хочу (сміявся). Скажу лише, що воно буде не гіршим і не ліпшим, ніж сьогодення. Розмиються межі між народами, а між людьми навпаки — поглибляться. Речі любитимуть, а людьми користуватимуться. Буде много перекупників і мало виробників. Той, хто виробляє, знає ціну і міру. Той, хто продає, ненаситний і нестійкий. Все буде покладено на продажу, як у тому храмі, з якого Господь виганяв гендлярів. І не буде одностайності й великодушності поміж людей. Се ослабить єдність нашого народу, хоча сама держава зміцниться і збагатиться. Будемо годувати півсвіту, зате душі спрагло шукатимуть поживу для своєї ситості. Тоді ще гостріше постане нестача служебників духу. Бо навчаться лікувати плоть, але не душу.

Вівчарський пес радше здохне, ніж покине стадо

— А як знайти своє служіння? Приміром, мені?

— Ти вже до нього підійшов — до служіння слову. Від новинок (газет) із часом відійдеш, бо се не служіння, а прислуговування. Світ страшно мудрований, хитросплетений. І все через надмір інформації з новинок, радіо і телевізії. Її буде ще більше. Вона порушуватиме рівновагу, розсіюватиме суть, руйнуватиме цілісність малого світу людини. Людині потрібні не просто слова, а опора в слові. Добре, якби ти вибрав сю путь.

— Але ж і в газеті можна служити словом…

— Ваші газети — се не слово, а слова, за якими захована правда. Людині не конче знати, що, де й коли стається. Важніше — чому і як?! Як не впасти, як піднятися. Слово має злагіднювати душу, засвічувати в ній сонце, осявати даром Святого Духа, а не пробивати чорну діру.

— Що найголовніше в писанні?

— Написане має бути пронизане любов'ю до всього земного простого життя. Має викликати довіру. Тоді слово важніше за сонце, яке то сходить, то заходить. Слово ж гріє і сяє завжди. Бо слово Згори. Пам'ятай: зі словами можеш робити, що хочеш, але й вони роблять із тобою, що хочуть. Путь сей складний і тривалий. Але служіння й не буває иншим. Вівчарський пес радше здохне, ніж покине стадо.

— Ви в служінні маєте задоволення?

— Задоволення я не прошу. Прошу спокою і забуття. І щоб ім'я моє було невідоме і не заплямоване… Хоча тепер навіть не знаю, як воно вийде, маючи опліч такого писаря (сміявся).

— Можете не боятитися — це ніхто не опублікує.

— Смішний ти, написане не пропадає…

— Та навіть якщо коли-небудь це й надрукують, хто в це повірить?

— Тоді що вони виграють, якщо не повірять? (Сміявся).

— Я постараюся написати так, щоб повірили.

— Тоді пиши для себе. Передусім ти сам мусиш повірити в те, що хочеш донести до инших.

Над нами розпростерте вічне Батьківство

— І все-таки про майбутнє: невже воно не буде кращим?

— Ми не можемо знати, що добро, а що зло. І що коли бере гору. Не сподівайся, що ліпше буде колись, перегодом. Будь гідний ліпшого сьогодні, сієї години.

— А як же страждання, якими сповнений світ?

— У світі много страждання, та не має бути щодо сього омилення. Ми обрані, і ми звільнені великою жертвою. Навіщо вигадувати собі страждання, коли тобі дано фізичну досконалість і духовний закон?! Навіть коли здається, що немає нічого, в тебе є життя, в якому є все. І коли зрадить нас тіло в немочи і прийде в занепад розум, — тоді повстане в силі вічний дух і, піднімаючись угору, знайде самого себе. Ми не сироти в сьому світі. Над нами розпростерте вічне Батьківство. А який батько хоче, щоб діти його страждали?!