Горяни високі зростом і коренасті, як в’язи по схилах, просторі в плечах, зі склепистими грудинами – це від свіжих твердих «воздухів». Вони здебільшого чорняві або рудуваті, темноокі, сіроокі, з примруженою уважністю й лукавинкою у взорі, бровасті. Може, ці нарости-стрішки над очима для того, аби захистити очі від прямого сонця й дощу? Жилаві засмаглі шиї відкриті. На обличчях дивно поєднані м’якість і рішучість, затятість, добродушність і вольовитість, смиренність серця і відвага дії. Дідо Микула любив казати: «Верховинець стане на коліна лише у двох випадках: щоб напитися з джерела й щоб зірвати квітку».

За чіткими рисами, як за корою породи дерев, можна впізнати роди, галузисті родини, навіть сторону вгадати, з якої вони прийшли. Усе накладає свій відбиток на жителя Верховини – бік гори, тамтешня вода, тип лісу, побут, страва, що переважає, рід занять. В отарі вівці й барани різняться. Що вже казати про людей, котрі справіку пасуть їх у цих горах?

Як ружі на грядках, цвіло на прощенному майдані жіноцтво. У жакетах того ж полотна, але спереду і ззаду причепурені шматками барвистих в’язаних покрівців. Запнуті білими хустками з вільними кінцями. У дівчат рясні червоно-зелені вишивки на рукавах, плечах і грудях. А на стегнах звільна виснуть весело плетені пояси. Важкі намиста, низанки бісеру й скляні пацьорки громадяться на грудях. Узуті юні відданиці (а в горах під вінець ідуть і в тринадцять-чотирнадцять літ, зате скоріше й в’януть) у шнуровані чобітки та м’які кожанки поверх білих капчурів із червоними смугами. Кучері й довгі коси не покриті, зате вплетено в них коралі, дрібні черепашки й навіть мідні кульки. Ті, що не заручені, мають віночки з квітів, сухих чи свіжих. І за тими пахкими плетінками леґіні здогадуються, з якого берега дівиця. Змаленства зростаючи косарями, вони добре знають, де які трави ширяться. Храмовий здвиг – то ще й оглядини та женихання. Добрий вус знайде собі кус.

Якщо старі заглиблені в молитву, то в молоді кислиці на умі. Хтось від гріха – хтось за гріхом. Нетерпеливляться, чекають перших смерків, коли лоскітно закуряться ватриці, забряжчить начиння, притомлені хрестінням руки потягнуться до корчаг і шкаликів. Родаки, свояки й перевесники-побратими, що рік не бачилися, ходитимуть від казана до казана, зніматимуть крисані й кланятимуться: «Славайсу, добра челяде!» – «Слава навіки, а вам здоровля!» – відповідатимуть і запросять до простеленої верети, щоб «прімкнути чим Бог споміг». І поточаться бесіди, пересіви новин, стримані фіґлі, ради-поради й складання угод хазяйського чину. На рік уперед нагомоняться, наберуться вражень і доброго прощанського духу.

Привілля й для молоді. Тіль-тіль примовкли дзвони, а юнацтво вже за церковним воринням. І вже вискнули гуслі, хрипло продерла застояні міхи гармошка. Гопки-крути, тупіт, регіт, писк, цмоки крадених поцілунків, смачні виляски ляпасів… Прощайте на день-два батьківські покрики і материнське буркотіння; прощай, обридла худобо і дурна птице; прощайте, коси, граблі і мотики; прощай, давкий чорний хлібе і нудна сіросте домашнього побиту… У цій волі їхня проща. У цьому звільнення їхнього духу.

Давно вмліли ватри, давно сплять покотом під возами і гунями зморені дорогою і тривким молебнем прочани, а ігрища під хрестом не вгавають. Ця всенощна молодих невситимих сердець у розпалі. І дивиться на цих синів верховинських Син людський. З тихим мрійним усміхом дивиться. І любо Йому в їхньому безтурботному гамірному товаристві. Їхні діди і батьки просять від Нього земних благ – плодовитої худоби, урожайного поліття, приступного лісу, сіна в обороги, сиру в бочки, грошенят у капшуки, – забуваючи, що Він Бог не землі, а неба. І земне не дає, навіть не прислухається до того. А ці безхитрісні діти нічого й не просять. Бо те, що жадає їхня душа, якось ніяково й просити – кохання, крихти волі й веселощів, душевних поривів і таємних мрій. Та якраз це й хочеться давати. Давати з легкої та щедрої руки. Хоч вона й прибита іржавими цвяхами до дубового крижа. Їхні діди й батьки гадають, що Він – Бог грізьби й покари. І Він, з усього видно, ніколи не згладить їхні гріхи. А вони, ці безжурні, нерозумні діти, знають, що Він – Бог радості. І Він тепер з ними.

Ці рідкісні ночі їм шкода було проспати, і коли з-поза темного ялинника виходив провидень і перший дзвін роздирав клоччя мряки, вони все ще були на ногах, у зрідненому потішному колі. На ногах у дрімоті приймали вранішнє благословення. Ісус після недремної ночі й тут співчутливо стежив за ними. І стікали в росяну траву дорідною бородою владики суворі слова: «Стяжайте дух, а не срібло-злото». Миряни згідливо покліпували розм’яклими від замилування повіками. Стяжати дух таки легше, ніж срібло-злото, яке вони зроду не бачили. Десь дуже глибоко на вікивічні закопали їх у горах славні бескетники Олекса Довбуш, Микола Шугай, Ілько Липей. І не матимуть за це в Бога прощення. Лише людські пісні.

Там камінь плакав…

Коли вони пекли крумплі в гарячому попелі з чаги, дідо любив розказувати про Приштину. Чоло його тоді збігалося зморшками, як кірочка на пареному молоці.

«Як там було – так уже не буде, слава силам небесним. Там мені жаба цицьки дала го-го-го… Коли я втікав від австріяків, від чужих “своїх” себто, до направду своїх за духом і вірою сербів, за мною пукали з доброго десятка цівок. Кулі довбали скелю й плющилися на гарячі копійки. Я це видів, бо дерся кам’яним стрімчаком, чіпляючись нігтями рук і ніг. І в мене не поціляли, бо я був зачарованим. Цілу ніч я примовляв над пригорщею куль, які мені видали на день; цілу ніч їх заказував, змащуючи своєю слиною, сечею й кров’ю з надрізаного зап’ястя. Так, що до ранку, сліпі й зниділі, вони поснули й утратили хижий блиск. То були вже не кулі, а свинцеві жолуді. І коли метал лизнув перший промінь, я розсипав їх віялом над бруствером: “Ідіть до своїх посестер і несіть їм свою сліпоту”. Роззувся, скинув шапку і вуйош – і бігом угору, туди, де в кам’яних гніздах заклякли навісні серби.

Перебіг прострілювану дорогу, продерся через рідколісся жерепу й забився, як звір, у прискалок. Згори спустили довгого ременя й витягли мене на вирубаний карниз. Вони були зарослі, з очима, запаленими від неспання. А може – від зненависті. Від них пахло димом, потом і сиром, як від наших вівчарів. І були вони смертельно стомлені, не мали охоти до розмов.

“Звідки ти?” – коротко запитав мене Бранко (тоді я ще не знав його імені). – “З долу, з альпійської ровти. По писаному це називається «німецька місія в Османській армії». Вона з різношерстого люду назбирана. Я від них утік”. – “Це ми виділи. І виділи, що в тебе ні разу не поцілили. Може, не хотіли… Може, так треба?”– “Ні, я вночі заговорив кулі”. – “Овва! А тепер заговорюєш нам зуби. Звідки ти родом, що так смішно говориш?” – “З гір, як і ви”.

Носатий дідо під сивою кучмою встряв словом: “Русин він. І бесідою, і писком русин. Їхнє плем’я прижилося й на нашій Бачці”. – “Гадаєш, він не засланець? Ти йому віриш?” – “Я й сорочці своїй не вірю. Чому ти втік, хлопче?” – “Не знаю. Там я русинська воша на німецькому сукні. Рекрутація розтоптала мою ґаздівську честь. Воюю за них, та не проти вас. Як та криниця між двома дорогами”. – “Воно так, брате: хто з псами лягає, той з блохами встає. Що, не добрі, кажеш, німецька ковбаса й турецький кебаб?” – “Може, й добрі для шлунку, та є добро первинніше – душевне. Моя мамка пішки ходила у ваше Междугор’є, аби вклонитися об’явленій Богородиці. Казала, що ми з вами однаково молимося, майже однаково говоримо й убираємося, одне їмо. Я теж із Межигір’я, та з другого…”