Ілена клала перед ним мису, черкаючи зап’ястям його руку. Горячінь від того доторку йшла більша, ніж від страви. Посуд, що клався перед ним, аж горбатився м’ясними куснями над масною юшкою, приправленою гострою паприкою. Старий це примічав, та нічого не казав, аби не збурити зубоскальство інших їдців. Таки йому за столом виявлялася осібна увага.

Почалося це після тої притичини з мотузкою, на якій кухарка хотіла розвісити випрані рушники. Щоб прив’язати її до гілки, підклала собі дерев’яного цапка. Але встановила нетвердо, і розсошина під ногами хитнулася. Летіти б їй сторчака аж на дно зворини, якби не він, що прорубував до джерела східці. Перехопив її ледве не в повітрі, та сила падіння повалила їх обох, і він, падаючи навзнак, міцно обхопив її руками й ногами. Корчомаха пом’якшила падіння, але розпанахала йому спину. Ніби полоснули кропив’яним канчуком. Прислухаючись до болю, продовжував стискати жінку, що тріпотіла зо страху, як куріпка. Коли нарешті розімкнув обійми, Ілена підвелася, дрібно кліпаючи довгими ляльковими віями, підіткнула груди і тільки й мовила: «Ого, який ти!» І пішла до свого кошика, млосно похитуючи литими стегнами. І він зрозумів, що тепер це вона робить для нього. Тільки для нього. Губи його пробив солоний піт. А сорочка спрагло спивала кров із рани.

Якби не та рана, то, може, нічого й не було б. Згори вона бачила, як він полоскав у потічку роздерту шматину, як неоковирно ліпив на спину кровоспинне листя. Коли піднявся до табору, Ілена тихо шепнула: «Сорочку зашию. А рану… рану хіба залижу». – «Заживе, як на псові, – віднікнувся, аби щось сказати. – Не першина».

На ніч він стелив собі біля коней, бо в просякнутому потом і хмільними випарами гуртожитку душився. А на волі сон був ситний і короткий. Звично, як у лісові ночівлі, уставав, підживлював ватру, аби вранці кухарці не треба розкладати.

Уночі вона прийшла. Він учув це радше не слухом, а шкірою: щось застелило тепле сусідство вогню. Це була не звірка, тому він не розплющував очей. Через вузеньку щілину повік, через сіточку вій вгадав її обрис. Жінка нахилилася й стала рвати лапаті віяла папороті. Кинула сніп на ватру. Багаття під росяною зеленню зашипіло й пригасло. Тоді вона присіла біля його лежанки й обережно потягла ряднину. Він не ворухнувся, та серце видало його. І ніздрі, що затремтіли, як у коня, коли той хоче напитися.

«Я знаю, що ти не спиш, – сказала жінка. – Повернися на інший бік».

Він розплющив очі й побачив у неї в руках баночку.

«Хочеш присипати рану сіллю?»

«Хочу змастити її. Це мазь, яку навчила мене заколочувати баба».

Він повернувся на бік і принишк. Насторожено чекав торку, як удару блискавки. Її пальці вгадали в темноті рану й лягли на неї кульбабовим пухом. З них скапувала олива й холодила запалене тіло. Доторки були уважні, милосердні, але й збудливі. Він розм’як, віддався тим рукам на солодку поталу. Біль ущухав, та повставало щось інше, з сутемних нутряних глибин, темне й непогамовне.

«У тебе тіло, як у коня, – сказала жінка. – Дуже сильне й зграбне».

«З такою роботою й копита можуть з’явитися», – мучно всміхнувся він.

«Я не хотіла тебе образити. Ти справді схожий на породистого жеребця. Я таких бачила маленькою в Сиготі. Запряжені в бричку пана бургомістра».

«Я не ображаюся… Ти мене гоїш».

«Я тебе скалічила».

«Пусте. Просто цапа треба було вирівняти на всі чотири лаби. І так ставати».

«Я навмисно впала».

«Як це?.. Чому?»

«Я впала у твої руки. Я цього хотіла й дістала своє. Тепер ти в моїх руках. А я свої руки знаю… Погана я жінка, глупа, блудна… Та що маю робити? Ніколи я ще так чогось не хотіла. І мені все одно, чи хочеш цього ти. Досить того, що хочу я. І мене це бажання палить. Чуєш?.. Не дай мені згоріти», – вона дивилася не на нього, а кудись угору, і місяць студив у її очах страшний загуслий спокій.

Він простягнув руку за її шию й витяг гребінь – холодне волосся впало йому на груди лоскітною зливою, затуливши світ і його самого в цьому дивовижному світі.

«Не бійся, я чиста жінка, – видихнула вустами в уста. – І милася тільки що».

«І я купався… з кіньми».

І все. Більше вони не розмовляли. Вона не дала йому розтулити рота. А він і не поривався. Вони любилися в тиші й наосліп. Лише коли підсушена папороть спалахнула вогненним стовпом, старий побачив над собою мідно-тугі груди, вологу шию, й такі ж вологі розгублені очі, і ненаситні губи в судомі солодкого болю. Навіть коні повернули свої здивовані морди на цей вихоплений з ночі образ. Підгоєна рана була роз’ятрена її нігтями, але він не стогнав – плакала вона. За чим? За розтоптаним самолюбством, за гіркотою самоприниження, за втраченою волею в чужому стійлі, за пустими вчорашніми днями і пісними ночами?.. Ніколи не дізнається він, за чим ридала ця розкішна жінка на вершині їхнього гріховного злиття.

Дрімали потривожені гори, лежали мертво пошрамовані плаї, стояли понуро дерева, очікуючи завтрашнього присуду. Вичахла без уваги ватра, а вони горіли й далі, спалюючи одне одного. «Дай мені згоріти дотла», – молила вона в знетямленні. Усі жінки в чомусь однакові: у бажанні бути любимою і єдиною бодай на мить. Навіть під чужим дахом. Хочуть поєднати рай із пеклом. А так не буває. А якщо й буває, то лише на короткий час. І лише для одного. Бо завжди комусь рай, а комусь – пекло.

Відтоді ночі дніли для них без кінця-краю. Старий дочікувався першої вечірньої зорі, як колись у дитинстві різдвяної. Дочікувався, як хворий – ліків на рану. Бо розбурхана пристрасть – та ж хвороба, лише з болем солодким. Удень вони не стрічалися поглядами, приберігали їх на вечір. Ілена сміялася до інших, лукаво грала очима й тілом, глухо обтягнутим уборами, аби приховати сліди нічного шаленства. І лише він знав про природу зворушливих синців під оксамитовими очима. Очима, ще не допитими до дна.

Вони майже не розмовляли. Навіть уночі. Про що їм було говорити? Якось він насмілився запитати, чи вона вільна. «Нащо це тобі? – здригнулася. – Не тягни в душу зайве. Тобі добре – і край!» Іншим разом Ілена запитала, яка страва йому найбільше смакує. «Гаряча», – відповів він. «Ти маломовний. Мовчуни невтомні в любові… А своєю найкращою стравою я тебе вже пригостила», – сумовито сказала вона. Уночі Ілена була іншою. Мабуть, справжньою.

Так вони мовчали одне при одному, хоч це мовчання не було обтяжливим. Бо мовчали не кожен про своє, а про спільне. Про те, що їх єднало і роз’єднувало. Хоча, бувало, на гребені заласся вона гортанно щось шепотіла по-румунськи.

«Кого ти кличеш?» – запитав якось він.

«Бога. Я дякую йому».

Його дивувало: сільські жінки пахнули кухнею, димом і молоком, а ця – пряними трунками й незнайомими квітами, що перебивали пахощі дозрілої літньої ночі. Так пахли згодом напої з диковинних пляшок Аркадія. І так же незвично п’янили. Розум ніби при тобі, а думки з голови кудись звітрилися. Кудись попливли сивими серпанками поміж зорі. Поклавши їй голову на твердий, як бубон, живіт, він праг, щоб ніч не кінчалася.

Цей угар тривав десь місяць. Достатній час, аби вситити потяг і розгледіти одне одного краще. Аби спробувати зрозуміти, що їх звело. Можливо, якось спізналися їхні зголоднілі тіла? Спізналися в таємничій чулості, що можуть обдарувати одне одного водограєм люботи… Тіла, але не душі. Щодалі частіше він запитував себе: що його ріднить із цією жінкою? Що, крім по-злодійськи вкраденої ночі тілесної радості? І чим вона краща за його Калину?

«Усі жінки однакові, коли загасити свічку», – бовкнув колись ізп’яну його батько. Говорив він рідко, але мітко.

Усі жінки однакові. Надто чужі. Та нездоланна тваринна хіть гонить чоловіцтво на нові лови, на нові проби. Збурює кров і розцвічує уяву. І ми залишаємо на світлій галявині оленицю і підносимо тремкі ніздрі на чужий запах, і кружляємо хащами, збиваючи копита, ламаючи роги в боях невідомо за що і за кого. Аби, втомивши ноги і остудивши серце, знову вернутися на сонячну галявину, де нас чекає до болю рідний запах і дух. Якщо чекає…