— Як гадаєте, кому все-таки належала ця річ? — запитав його комісар.

— Могла належати як убивці, так і жертві, — відповів Самковський. — А можливо, взагалі комусь іншому. Якомусь солдатові з Цитаделі, приміром.

— Безперечно. Але в цьому випадку відповідь має бути точнішою — убивці.

— Чому ж?

— Гляньте крізь лупу. Бачите щось у щілині між лезом і руків'ям?

Той нахилився, примруживши ліве око. При цьому ад'юнкт напружено вишкірив свої діряві кривуваті зуби.

— Здається... маленький клаптик паперу, — промовив він.

— Якщо бути точнішим, Самковський, то це той самий папір, на якому убивця писав нам послання, — сказав Вістович. — Пригадуєте, «Grüβe aus Wien»? Так от, цим ножем він розрізав аркуш. Звичайно, ніж замалий, щоб бути знаряддям убивства, але для такої справи цілком годиться...

— Що ж, ця обставина може бути корисною, — погодився ад'юнкт.

— Гадаю, так. Наприклад, тепер ми дещо знаємо про власника цієї речі, — зазначив комісар.

— І що ж? — поцікавився Самковський.

— Ви маєте складаного ножа? — мовив комісар.

— Звичайно.

— Давайте сюди.

— Він у моєму пальті.

Самковський швидким кроком підійшов до вішака і за мить повернувся, поклавши перед Вістовичем те, що той просив.

— Що ж, у вас непоганий гострий «Solinger», який вам дістався, очевидно, від батька або старшого брата.

— Від батька, — кивнув підлеглий.

— На руків'ї збереглися добряче затерті ініціали, але вони не ваші. Ваша тільки літера, яка означає прізвище. «К. S.», гадаю, — «Krzysztof Samkowski».

— Саме так.

— Свого ножа ви носите в кишені пальта, від чого на ньому навіть з'явилися невеличкі іржаві плями. Лезо також наточуєте самостійно, а тому воно цілковито вкрите подряпинами. На загал, це хороша річ, яка будь-якої миті може знадобитись людині такої професії... Тепер придивіться до ножа, якого ми знайшли. Це гарний німецький «Schreiner» з двома акуратними блискучими лезами. Очевидно, власник носив його, скажімо, в кишені піджака, щоб іржа до нього не дісталась. Воно й не дивно, адже цим ножем розрізали папір. Крім того, леза нагострені в майстерні, а не власноруч. Такі звички здебільшого властиві конторним працівникам.

— Тобто цей Віденський, чи то пак Лемберзький, Упир може виявитись звичайним клерком? — здивовано запитав Самковський.

— Уявіть собі, що ви одинадцять годин займаєтесь нудними документами. Вам рано чи пізно захочеться когось убити, — пожартував комісар, — але це ще не все... Ще раз придивіться до цього ножа. Бачите в кінці руків'я, майже перед самим лезом, дуже чіткий відбиток великого пальця?

Самковський кивнув.

— Як гадаєте, чому в цьому місці він такий виразний? Адже інших відбитків так добре не видно.

— Тримаючи в руці ніж, власник натискав тут найдужче, — відповів ад'юнкт.

— Безперечно. Але чому?

— Відверто кажучи, не знаю, — зізнався підлеглий.

— Так буває, якщо один із пальців руки не функціонує, — пояснив Вістович. — Тоді іншими пальцями треба тиснути сильніше, щоб добре втримати знаряддя. В даному випадку, гадаю, в нашого вбивці проблема з вказівним пальцем правиці. Таким чином йому доводиться дужче вдавлювати у руків'я великий, який знаходиться з протилежного боку руків'я. Звідси й відбиток... Спробуйте розрізати щось своїм ножем і при цьому випряміть вказівний палець. Ви мене зрозумієте.

— То, може, цей скурвисин зовсім не має пальця? — вигукнув Самковський. — Чудова прикмета, чорт забирай!

— Ні, палець у нього на місці, але нерухомий і добряче заважає, — сказав комісар. — Зверніть увагу на записку: бачите ці смуги, наче він розмазав свіже чорнило?.. З пошкодженим вказівним пальцем, який, приміром, не згинається, важко орудувати кишеньковим ножем, але ще важче писати. От і вся логіка, Самковський.

— Чудово, щось та й маємо, — сказав той. — Львів — не Відень, тут він так просто не сховається.

— Тепер ще одне, — додав комісар. — Як багато у нас крамниць, де продається канцелярське начиння?

— Три-чотири, не більше, — відповів ад'юнкт.

— Папір, на якому Упир написав записку, вироблено не у Відні... Отже, й куплено також не там.

Вістович акуратно підніс папірець до світла.

— Бачите ці водяні знаки, Самковський? Здається, папірня в Перемишлі...

— Отже, аркуш куплено тут?

— Найпевніше.

— Значить, хтось із торговців міг би пригадати високого чоловіка з пошкодженим пальцем на правій руці... Це буває помітно під час розрахунку.

— Малоймовірно, — посміхнувся Вістович, — але опитати їх слід.

— Гаразд, я цим займуся.

В двері, не постукавши, протиснувся черговий і тицьнув Самковському чиюсь візитку.

— Курва твоя мати! Де дисципліна? — гримнув на нього той.

Черговий пробурмотів якесь вибачення і відступив на кілька кроків назад.

— «Доктор Зиґмунд Фройд, Відень, Бергассе, 19», — прочитав на візитці Самковський.

— Заклич, — наказав Вістович черговому.

— Слухаюсь, — відповів той і вийшов за двері.

— Останнім часом тут самі віденці з візитами, — промовив упівголоса комісар.

Доктор Фройд зайшов до кабінету, і Вістович одразу впізнав у ньому чоловіка, який намагався прочитати напис на дверях тютюнової крамнички кілька днів тому. Поліцейський не стримав усмішки, хоч розумів, що виглядає при цьому по-дурному.

Привітавшись, доктор найперше запитав, чи говорять присутні німецькою. Коли в цьому його запевнили, гість полегшено зітхнув, сів на стілець і запалив сигару.

— Якщо не помиляюсь, панове, саме ви займаєтесь ланцюжком убивств, які сталися у Відні, а одне нещодавно тут, у Лемберзі? — запитав доктор.

— Ви чудово обізнані, якщо говорите про «ланцюжок убивств», пане Фройде, — зауважив комісар, коли перше здивування від почутого минуло.

— У мене свої причини так говорити, добродію. Про них я ще скажу, — мовив доктор. — А зараз будьте ласкаві відповісти на запитання.

— Так, ми... — трохи роздратовано сказав комісар.

— Тоді я розповім вам дещо незвичайне. І прошу мене не перебивати...

Доктор Фройд підтягнув до себе попільничку. Струсивши в неї попіл від сигари, продовжив:

— Близько трьох тижнів тому я вирушив з Відня до Лемберга. Мене запросили до тутешнього університету прочитати курс лекцій з моєї теорії психоаналізу. Не вдаючись у надмірні пояснення, скажу, що я психіатр і непогано знаюсь на своєму фахові.

У день від'їзду до мене на прийом записався досить незвичайний молодий чоловік на прізвище Німанд. Я сприйняв би це за якийсь жарт і був би готовий, як Поліфем зустрітися з цим Одіссеєм[19], однак його направив до мене мій колега, доктор Ервін Когер. А той би ніколи не дозволив собі такого жарту. Якуб Німанд виявився типовим невротиком, якого мучили нічні видіння. Таких випадків у моїй практиці вже були десятки, і я, без сумніву, міг би йому допомогти, але його видіння було вкрай нетиповими. А саме: цей чоловік уві сні бачив убивства. Точніше, убивства, які відбувалися згодом на вулицях Відня.

— Тобто цей чоловік міг передбачати убивства? — перепитав комісар.

— Виходить, що так, — сказав доктор. — Щоправда, була одна особливість. У своїх снах він перебував на місці жертви. Тобто щоразу вбивали його самого. Досі я вам описував звичайний психічний розлад, який насправді добре вивчений сучасною наукою. Під час першої нашої зустрічі Німанд мав усього десять хвилин, оскільки спізнився, а я не міг приділити йому більше часу. Ми попрощалися, і я пообіцяв, що прийму його знову, як тільки повернуся зі своєї поїздки. Можете уявити моє здивування, коли я несподівано зустрів свого пацієнта тут. Після лекції в університеті він підійшов до мене і знову попросив про аудієнцію. Я не відмовив... Здогадуєтесь, про що розповів мені цей чоловік?

Комісар відчув, як у горлі в нього пересохло.

— Знову про нічне видіння? — запитав він.

— Саме так. У своєму сні він тікав від убивці вузькою стежкою, що тягнулася через якийсь ліс, але той наздогнав його і жорстоко вбив...