— Так, розмістили сьогодні некролог, — відповів він. — Новину цю подала невідома особа.. Кажете, помилка? Франц Гольм — це ви? Просимо вибачення в шановного пана... Очевидно, мала місце прикра помилка... Скажімо, загинув насправді Франц Гольман або Франтішек Гольман, а нам почулося Франц Гольм... Бажаємо панові міцного здоров'я і всіх гараздів... До побачення.

Самковський поклав слухавку і стояв білий як смерть.

— Це був він? — чомусь перепитав ад'юнкт.

— Він представився, як Франц Гольм? — мовив Вістович.

— Так, сказав, що живий.

— Тоді ви мали честь говорити з Упирем, Самковський. Вітаю вас.

Комісар і доктор одягнулися для виходу.

— Що робити далі? — запитав ад'юнкт.

— Знову розмістіть у цій газеті некролог, — відповів комісар.

— Якого змісту? Про кого?

— Так само про наглу смерть Франца Гольма... Але дещо змініть історію. Скажімо, Франц Гольм цього разу вмирає від серцевого нападу, і сталося це вже ближче до Замарстинова. Скажімо, поруч костелу Марії Сніжної.

Спантеличений Самковський мовчки дивився на шефа широко розплющеними очима.

— Завтра говоритиму вже я, — заспокоїв його доктор Фройд. — Мені потрібно викликати агресію в цього типа. Хіба не зрозуміло? — Фройд незворушно закурив сигару. — Потрібно, щоб йому захотілося мене вбити.

Наостанок доктор усміхнувся і вийшов з редакції слідом за Вістовичем.

Наступного дня серед загальної редакційної метушні доктор Фройд справді отримав потрібний дзвінок.

Психіатр найперше вибачився за те, що не може перейти на польську, і висловив удячність додзвонювачу, що погодився розмовляти з ним німецькою. Далі, очевидно, знову Франц Гольм висловив своє обурення з приводу нового некролога. Доктор Фройд наморщив лоба і вислухав усе, не перебиваючи співрозмовника. Далі припустив, як і Самковський вчора, що сталася прикра друкарська помилка, внаслідок чого шановного пана Франца Гольма занадто рано було зараховано до царства мертвих, у зв'язку з чим редакція газети «Kurjer Lwowski» щиро просить вибачення і запевняє, що надалі такого не повториться й усі подальші некрологи будуть стосуватися виключно померлих, а не живих. Коли розмову було завершено, доктор Фройд з виразом вдоволення на обличчі поклав слухавку на телефонний важіль і радісно поглянув на присутніх.

— Що ж, панове, — мовив він, — гадаю, певного успіху в цій справі досягнено. Цей чоловік уже хоче мене вбити.

— Що робитимемо далі? — запитав Самковський. — Тобто який наш наступний крок?

— Ясна річ, подаємо третій некролог, — відповів комісар.

— Того самого змісту?

— Аякже. Тільки додайте фантазії. Від чого помре цього разу наш Упир?

— Скажімо, від отруєння, — сказав Фройд.

— І звісно, цього разу дещо змінимо географію смерті, — зауважив Вістович. — Напишіть, що Франц Гольм жив на вулиці Замарстинівській. Зрештою, він і справді там живе.

— І що трапиться цього разу? — обережно запитав Самковський.

— Важко сказати, — відповів доктор Фройд, якому знову не знадобився переклад. — Побачимо...

Всі вони знову розійшлися, але наступного дня втретє, під палючі ненависні погляди трудівників газети «Kurjer Lwowski», яким ця трійця осточортіла ще першого дня, зібралися в тому ж кабінеті. Чоловіки мовчки курили і милувалися некрологом у свіжому номері, попиваючи при цьому каву, наче перебували десь у світському салоні і от-от мав відбутися офіційний прийом.

Так минуло добрих півдня, і справа йшла до вечора. Телефон сьогодні був на диво мовчазним, тож ніщо не порушувало їхнього нуднуватого спокою.

До кабінету зайшов високий чоловік, якого вони помітили вранці в сусідній кімнаті. Очевидно, працював тут журналістом.

— Як ведеться панству? — поцікавився прибулий.

— Спасибі, незле, — відповів Самковський, ледь піднявши на нього погляд.

— Чи зручно вам тут? — не вгавав журналіст.

— Так, цілком, — відповів за всіх Вістович.

— А чи можна поцікавитись, скільки панство ще тут пробуде?

— А, ось у чому річ... — комісар криво усміхнувся. — З цього б і почали, мій друже. Ми вас обтяжуємо?

— Не те щоб надто, але...

— Гаразд, кажіть, як є.

— Річ у тім, що редакційний телефон знаходиться в цьому кабінеті, тому вкрай незручно буває...

— Що у вас із пальцем? — раптом перебив його Вістович.

— Даруйте?

— З пальцем у вас що? На правій руці. Він, здається, у вас не рухається.

— А, так, працював колись за друкарським верстатом...

— Справді?

Вістович відчув, як по шкірі йому пробіг мороз.

— Ані руш, падлюко, — хрипло промовив комісар, і вони з Самковським кинулись на нього.

Зав'язалася відчайдушна бійка, проте Вістович вклав у свої кулаки всю лють, що накопичилася в ньому за останній місяць. Псевдожурналіст, врешті, перестав відбиватись і безпомічно розпластався на підлозі. На шум збіглася вся редакція, з цікавістю спостерігаючи, як двоє поліціянтів уміло зв'язують тому руки. З-під поли піджака зв'язаного випав довжелезний ніж.

— А це призначалося вам, — промовив Самковський Вістовичу кривавими після сутички вустами.

— Або доктору Фройду, — сказав той. — Саме діалог із ним вивів цього скурвисина з рівноваги.

— Принесіть води,— за кілька хвилин попросив Вістович журналістів.

Ті виконали його прохання. Комісар зробив ковток, а решту виплюснув зв'язаному в обличчя, який від його ударів знепритомнів.

— Завелика розкіш бути без пам'яті, — сказав комісар. — Прокидайтесь, шановний пане Гольме. Чи воліли б, Щоб ми називали вас Упирем?

Той розплющив очі і підвів голову. На обличчі його Вістович прочитав якусь приреченість, але разом з тим і рішучість.

— Чорт забирай, який крупний звір, — не втримався Самковський.

Очевидно, в цю мить, усвідомивши, що вони з шефом схопили Упиря, він знову подумав і про премію, і про підвищення. Їх обох із Вістовичем раптом переповнила шалена радість, притаманна хіба що мисливцям або ж рибалкам.

Вони певний час просто спостерігали за Гольмом, як за впійманою дичиною. Дивилися, як той приходить до тями, озирається на них, мовби намагається вгадати свою подальшу долю. Нарешті, за півгодини Упир заговорив.

— Гру, однак, не закінчено, — промовив він голосом, від якого навіть у поліцейських захолола в жилах кров.

— А ми інакшої думки, — глузливо відповів Самковський, демонструючи йому, свій поліційний револьвер.

— Я це сказав комісару Вістовичу, — повільно сказав Гольм. — Чуєте мене, комісаре?

Той відповів йому поглядом, що, здавалось, міг проткнути Упиря наскрізь.

— Зізнаюсь, сьогодні ви мене переграли, пане Вістовичу. Але, пригадується, одного разу, у львівському підземеллі на березі Полтви, я подарував вам життя, хоч міг убити, — нагадав він. — То чи не буде справедливим з вашого боку віддячити мені зараз тим самим?

Услід за цією реплікою почувся знущальний сміх Самковського.

— Розмріявся, падлюко! — вигукнув він. — Ми тут в жодні ігри не граємо... Хіба в гойдалки! Ха-ха! Я прийду подивитись, як тебе повісять...

Ад'юнкт перевів погляд на Вістовича, очікуючи від нього щонайменше схожої реакції, але той тільки мовчки дивився Упиреві в очі.

— Де Бейла? — похмуро запитав він у Гольма.

— Отож-бо, — сказав той у відповідь. — Тепер поговоримо про найважливіше. Про вашу коханку, комісаре.

— Де вона?

— Скажу при наступній зустрічі.

— Якій іще зустрічі?

— Пропоную оголосити нічиєю сьогоднішню ситуацію і зустрітися в чесному двобої, — мовив Упир, — скажімо, на шаблях. Думаю, ви непогано фехтуєте, пане комісаре, адже в минулому були кавалеристом. Тільки за такої умови я скажу вам, де знаходиться ця жінка... А зараз ви мене відпустите, панове.

— Чого захотів, стерво! — знову реготнув Самковський.

— Мені треба принести їй води... — відчеканив Гольм, — Інакше вона помре від спраги...

— Гаразд, — потойбічним голосом сказав комісар. — Коли й де зустрінемось?

Він подумав, що якби злочинний бургомістр таки повідомив йому, де саме на Замарстинові мешкає цей психопат, зараз у нього вже не було б у руках такого козиря.