— Я також читав про це в газеті.

— Що ж, якби я вірив у різноманітні містичні дурниці, то, напевно, сказав би, що ці дві події — маю на увазі ваш сон і вбивство на Планкенгассе — якось пов'язані, — сказав доктор. — Але я в них не вірю, тому й зв'язку не бачу. Адже саме це зараз вас турбує найбільше. Чи не так?

Пацієнт кивнув.

— Ось що, пане Німанде, — сказав психіатр, глянувши на годинник, — ваш випадок, безперечно, цікавий і потребує детального вивчення, але я справді не маю часу, тому якщо матимете бажання, зустрінемося знову, як тільки повернусь до Відня. Гадаю, в Лемберзі я затримаюсь не більше, ніж на два тижні. Та проте дещо можу сказати вже зараз. Бачте, мій друже, сни — це лишень свідчення наших нездійсненних бажань....

Доктор загасив недопалок сигари й одразу ж дістав з коробки іншу. Після цього помістив її в гільйотинку на столі і, примруживши око, вправним рухом обрізав з потрібного краю. Знову закуривши, він зручно вмостився в кріслі навпроти Якуба.

— Нездійсненних бажань, — повторив він. — Гадаю, ви розумієте, про що я? Найпотаємніших, тваринних, я б сказав... Таких, що дістались нам у спадок від наших прародичів. Ці бажання щоночі виринають з вашої підсвідомості, коли свідомість їх не контролює...

— Гадаю, ви помиляєтесь, пане докторе, — не витримав пацієнт, — я зовсім не прагну нікого вбивати. І тим більше, не хочу, щоб убили мене.

— Якщо вам сниться убивство, то найчастіше насправді йдеться геть про інше, — терпляче заперечив Фройд. — Такі бажання проектуються в сновидіння перекрученими. Їх треба сприймати як символи... Тлумачити. Так, я погоджуюсь, що вбивати і бути вбитим ви не хочете. Ці сцени з ваших снів означають зовсім інше.

Доктор звівся на ноги і знову взявся за свій саквояж.

— Що ж вони означають? — Якуб також скочив з фотеля.

— Думаю, ваше сексуальне невдоволення.

— Пробачте?..

— Або заздрість чиємусь сексуальному щастю.

— Але ж...

— Вас убивають, пане Німанде. А насправді ви хочете, щоб вас зґвалтувала яка-небудь безсоромна повія.

— Пане докторе...

— Позбудьтеся цього бажання, і до вас повернеться здоровий сон, — перебив психіатр, — а поки що консультацію закінчено.

Двері прочинились, і в кімнату зайшла служниця. Німанду не залишалось нічого іншого, як подякувати і вийти.

За останні декілька місяців Адам Вістович рідко кого зустрічав двічі. Обличчя незнайомців здебільшого не траплялися йому знову, хоч звичка запам'ятовувати, про всяк випадок, нових людей лишилася в нього ще з Лемберга. З одного боку, Данциг був більшим містом, ніж його рідний Львів, а з іншого — комісар навмисне уникав людського товариства. Власне тому, вдруге побачивши на березі моря темну постать чоловіка, що виразно дивився в його бік, Вістович насторожився. Напередодні він уже бачив цього типа на тому самому місці. За давньою звичкою він сягнув до кишені плаща, де лежав його браунінг, і, тільки намацавши холодне руків'я пістолета, відчув себе впевнено.

Було близько п'ятої вечора. В цей час вже спадали сутінки, і темно-сіре зимове море неспокійно шуміло, облизуючи хвилями пісок, на якому нещодавня відлига лишила клапті брудного снігу. Вдалині, над обрієм, згасало останнє світло дня, мов сірник, що наостанок запалював портові вогні і прибережні маяки.

Незнайомець удалині якийсь час залишався на місці, а потім, важко бредучи по в'язкому піску, рушив у бік Вістовича. Комісар, напруживши зір, чекав, доки той наблизиться. Відстань між ними поступово скорочувалась, і за кілька хвилин вони вже стояли один навпроти одного. Вістович пильно придивився до незнайомця. На тому було тепле пальто, капелюх і шарф, загорнений довкола шиї. Чоловік виявився приблизно одного з Вістовичем зросту і, схоже, навіть віку. Йому також було вже за сорок. В руках він мав гарну тростину. Щоправда, користі з неї під час прогулянки вздовж піщаного пляжу було небагато. Швидше за все, незнайомець прихопив цю річ із собою, аби відбитись при потребі від бродячих собак, а не тому, що планував спиратись на неї під час ходи. Хоч можна було припустити, що в кишені в нього була й інша, суттєвіша, зброя.

— Доброго вечора, пане Вістовичу, — привітався незнайомець. Чоловік говорив німецькою з відчутним австрійським акцентом.

— Доброго вечора, — відповів комісар, — даруйте, не маю честі бути знайомим з вами.

— Мене звати Ріхард Штальман, — сказав той. — Я шеф-інспектор поліції Відня...

Після цих слів він чомусь замовк і відвів погляд кудись у морську далечінь. За цей час у голові комісара промайнуло з десяток здогадів, навіщо він здався віденській поліції, і жоден з них не віщував йому нічого доброго.

— Ми можемо поговорити де-небудь за склянкою гарячого пива, — несподівано запропонував Штальман, — або чогось іншого, що подають у цих краях.

Вістович кивнув у відповідь і запропонував піти у трактир неподалік на набережній.

— Чудово, — зрадів віденець, — чесно кажучи, цей балтійський вітер пройняв мене до кісток...

У трактирі було небагатолюдно, і двоє чоловіків одразу відшукали підходящий віддалений столик.

— Ви, мабуть, дещо здивовані, пане Вістовичу, — першим розпочав розмову Штальман, щойно вони зробили замовлення. — Не думаю, що чекали когось на тому пляжі.

— Вчора я також вас там бачив, — зауважив комісар.

— Так, я хотів підійти до вас.

— Що ж завадило?

— Непевність. Неподалік стояли ще якісь люди. Сьогодні ж ми там були самі.

— Остерігаєтесь стеження? — Вістович відчув неприємний холодок в шлунку. Так було завжди, коли хтось нагадував про його власні перестороги.

— Так, але якщо й слідкують, то не за мною, а радше за вами, — сказав Штальман. — Бачте, тутешні німецькі таємні служби тісно співпрацюють з нашими, а для нашого Evidenzbureau[5] ви — відома особа. Бачте, я дещо дізнався про вас...

— Якого біса вам від мене треба? — не витримав комісар.

— Пане Вістовичу, я не хотів би починати...

— Питаю востаннє — якого біса ви хочете? — комісар відчув, що нерви починають його підводити.

— Гаразд, я все поясню, — мовив чоловік, — тільки дозвольте по порядку...

Кельнерка принесла й поставила на стіл два кухлі з теплим портером. Вістович не поспішав пити, все ще пильно спостерігаючи за співрозмовником. Той, однак, не витримав і, піднісши свій кухоль до рота, поспіхом зробив перший блаженний ковток. Після цього видихнув зі словами «Міг war so kalt, scheiβe»[6] і поставив пиво знову на стіл.

— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене, пане Вістовичу, — продовжив Штальман, дістаючи з кишені портсигар і сірники, — чи принаймні спробуєте... Я неспроста дізнавався про вас. І не просто так їхав за вами з Відня аж сюди... Трохи більше, ніж два тижні тому, було вбито мою єдину доньку...

Штальман закурив, затягуючись так само глибоко і жадібно, як перед тим пив портер. Могло здатися, що тютюну він не бачив щонайменше місяць.

— Співчуваю, — щиро промовив Вістович.

Віденець відмахнувся і спробував щось вимовити, проте голос його підвів. Чоловік мусив знову прикласти до рота кухоль, щоб до нього повернулася здатність говорити.

— Так-от, — продовжив він уже твердіше, — цей мерзотник завдав їй десяток ударів ножем, перед цим зґвалтувавши. Можете уявити? Їй було сімнадцять...

Вістович і сам запалив цигарку.

— Взявшись особисто до розслідування, я, окрім усього, перевірив, чи траплялись де-небудь в імперії подібні злочини. А понад усе мене цікавило, чи комусь вдалося їх розкрити, — сказав віденець. — І тут мій друг, директор поліції в Лемберзі Вільгельм Шехтель, розповів мені про вас.

Вістович здивовано глянув на нього.

— Розповів про мене? — перепитав комісар.

— Саме так, — підтвердив Штальман, — про те, що два роки тому вам вдалося впіймати маніяка, який у схожий спосіб убивав молодих дівчат. Першою з них була донька нафтового магната, Алоїза Вольфович. Пригадуєте?