Прибулий засміявся і розвів руками. За хвилю він щиросердно згріб гостя в обійми.

– Вітаю вас, Германе, – сказав поліцейський, – чи добре їхалось сюди зі Львова?

Гість виглядав дещо спантеличеним. Схоже, він не очікував такого сплеску дружніх почуттів.

– Дякую, незле, – промовив постоялець, – от тільки зимно.

– То дурниці, – махнув рукою поліцейський, – пані Стефа нам зараз зготує гарячого вина.

– Я вже пив її каву.

– Нічого, – підморгнув йому співрозмовник, – ці два напої можна змішувати.

– Пане Станіславе, вам додавати корицю? – почувся з-за дверей голос господині.

– Так, моя люба, буду вам вдячний, – гукнув поліцейський у відповідь.

– А нашому гостю?

– І йому також.

Герман, якого не спитали, чи любить він корицю, знову сів навпроти каміна. Йому, схоже, хотілося якнайшвидше перейти до справи.

– Дякую, що поселили мене в такому гарному будинку, Станіславе. Зізнатися, я навіть не сподівався на таку щедрість, – почав гість.

– Дрібниці, – відмахнувся той, – кілька місяців тому я витяг чоловіка пані Стефи з однієї вельми неприємної історії. За це й заслужив її прихильність. Тому вона завжди рада мені допомогти. Звісно, якщо немає інших жильців. Відколи виявили, що тутешня смердюча вода зцілює, багато місцевих живе з того, що приймає постояльців, які нею лікуються… Закуримо?

Герман кивнув і дістав з кишені портсигар. Поліцейський заходився розкурювати люльку. Тютюн він мав як завжди відмінний. У цьому Станіслав себе неабияк поважав.

– А ви зовсім не змінилися за останні два роки, – промовив він, пустивши перше кільце диму.

– А ви трохи погладшали, – відповів Герман.

– А-а-а, я пригадую. Ви не любите товстунів.

– Недолюблюю, – уточнив той.

Обоє розсміялися.

– Дякую, що відгукнулись на моє прохання приїхати, Германе. Ви насправді мені дуже потрібні, – сказав поліцейський.

– Ще б пак! Ви просто закидали мене телеграмами… Що сталося?

У цей момент пані Стефа принесла дві порції глінтвейну, не давши Станіславу перейти до справи.

– Ви досі викладаєте мови в університеті? – запитав він співрозмовника.

– Так, нічого не змінилось, – відповів той.

– А по четвергах даєте уроки стрільби, як раніше?

– Атож.

Господиня вийшла.

– І працюєте у львівській поліції? – запитав тоді Станіслав.

– Ви ж знаєте, я не штатний працівник.

Герман обережно взяв до рук склянку і підозріло вгледівся у її вміст. Між тим його співбесідник зробив перший ковток і задоволено прицмокнув. Це трохи додало Германові рішучості.

– Знаю, – мовив Станіслав, втираючи свої розкішні вуса, – як і те, що жодне гучне розслідування в Лемберзі не обходиться без вашої участі. Слідчі, як по святу воду, ходять до вас за порадами.

– Як на мене, ви трохи перебільшуєте, але кажіть нарешті, що тут у вас сталося, бо я вмираю від цікавості, – відповів Герман.

Поліцейський випустив з рота ще декілька велетенських кілець диму і почав свою розповідь:

– Місяць тому, в одній тутешній віллі, що називається «Медова Єва», поселилося п’ятеро поважних персон. Найперше, президент празької поліції Гельмут фон Ранінгер… Не доберу, якого дідька занесло його в цю глушину… Також текстильний магнат Якуб Гайсман з Кракова і власник мережі віденських ресторанів «Royal» барон фон Зоммерштайн… Ще двоє – це львівські багатії Шимон Якубовський та Раймонд Кампіан. Гадаю, ви про них чули…

Герман кивнув і, струсивши попіл від цигарки за решітку каміна, приготувався слухати далі.

Поліцейський підбадьорив себе ще одним добрячим ковтком глінтвейну і продовжив:

– Так-от, не сиділось цим добродіям вдома і дідько поніс їх сюди. Усі вони замовили кілька сеансів сірчаної купелі, у різний час з’являлися в місцевому Товариському клубі, прогулювались парком, словом, звично для цього місця проводили час. Аж ось одного дня всі п’ятеро зникли…

Станіслав важко підвівся і підійшов до вікна. Відчувалося, що згадка про це завдає йому пекельних мук.

– Ви можете уявити це, Германе, п’ятеро товстосумів просто взяли і зникли? Мов у воду канули, – майже простогнав він, – господиня вілли стверджує, що всі ці панове виїхали в один день, і я б охоче повірив, але їхні родичі, не дочекавшись їх, звернулися в поліцію. Шеф скаженіє… А в мене жодного поступу в цій справі. Саме тому я згадав вас. Ви ж пам’ятаєте, мене перевели сюди з львівської поліції не за великі заслуги. Призначити когось начальником повітового відділу – це все одно, що запхнути в дупу. Страшно подумати, куди мене ще запхнуть, якщо я не дам ради з цією справою.

Він подивився на співрозмовника так жалібно, що Герману стало його і насправді шкода. Вони ніколи не були з ним щиросердними приятелями, і, видно, ситуація дійсно критична, бо інакше цей чоловік не звернувся б до нього.

– Гаразд, Станіславе, – промовив він, запалюючи наступну цигарку, – давайте тепер перейдемо до фактів. Коли точно прибули сюди ці добродії?

Поліцейський витягнув з кишені жалюгідні рештки записника і розгорнув його, стримуючи жовтуваті аркуші, які, здавалось, от-от розлетяться від найменшого поруху повітря в кімнаті.

– Та-а-ак… – протягнув він, досліджуючи свій манускрипт, – подивимось… За свідченням господині «Медової Єви», фон Ранінгер поселився в неї 15 січня, Гайсман – 17-го, фон Зоммерштайна вона прийняла наступного дня, 18-го, а Якубовського і Кампіана – 20 січня.

– Чудово, – похвалив його Герман, – звідки у вас такі точні дані?

– З книги записів приїздів, яку веде господиня, – відповів поліцейський.

– Без сумніву, в тій самій книзі була зазначена і дата від’їзду?

– Аякже! У всіх – 10 лютого 1897 року.

– Два тижні тому… Тобто всі ці панове мусили залишити віллу «Медова Єва» в один день?

– Господиня стверджує, що так вони й зробили, – розвів руками Станіслав.

– Вам не здалося це дивним?

– Чесно кажучи, ні. Там завелися щурі, і наступного дня мав прибути дератизатор з Дрогобича.

– І що, прибув?

– Здається, так…

– Мусите це перевірити.

– Неодмінно.

– Розкажіть мені тепер усе, що знаєте про господиню «Медової Єви», – попросив Герман.

– О-о-о-о!.. – пролунало у відповідь.

Гість зі Львова, який вирішив нарешті спробувати дещо схололий глінтвейн, здивовано підняв очі. Поліцейський усміхався так широко, мовби його щойно нагородив орденом сам цісар.

– Цю божественну жінку звати Єва Гроцька. Вона переїхала сюди два роки тому з Кракова після смерті її чоловіка, полковника Тадеуша Гроцького. Придбала стару віллу і зробила з неї справжній дерев’яний палац, назвавши його так на свою честь. Утім, аби мати прибуток, не лише живе в ній сама, але й здає постояльцям кімнати. Як більшість власників тутешніх вілл. Тільки замешкати у «Медовій Єві» недешево, тому клієнтів небагато. Тільки ті, хто може заплатити добрі гроші… Германе, я вам скажу відверто: якщо існують на світі коліна, які б хотілося востаннє обійняти, і груди, на які б хотілося востаннє покласти голову, то це коліна і груди Єви Гроцької. Утім, не подумайте лихого… Своє ім’я вона цінить понад усе, і досі ніхто не мав жодного приводу сказати бодай щось лихе про цю жінку.

– У такій справі не може існувати жодних симпатій, – усміхнувся Герман.

– Ви праві, каюся, – Станіслав з винуватим виразом на обличчі підняв догори руки.

– Отже, у вас немає сумнівів, що 10 лютого всі ці добродії залишили віллу і подалися до Лемберга, оскільки, принаймні, троє з цієї п’ятірки мусили сісти на віденський потяг? – продовжив розпитувати Герман.

– Я цілком у цьому впевнений, дорогий Германе. По-перше, у «Медовій Єві» зовсім не лишилося їхніх речей. А по-друге, п’ятеро місцевих візників засвідчили факт, що везли їх зранку до Львова, – відповів Станіслав, – кожен узяв собі окремі сани…

Герман рвучко звівся з крісла і став до вогню спиною.

– Одним словом, – перебив він, – фон Зоммерштайна не дочекалися у Відні, фон Ранінгера – у Празі, Гайсмана – у Кракові, а решти двох – у Лемберзі. Це ви маєте на увазі?