Князь пригадав, як майже двадцять років тому у Варшаві також була дощова весна. Якось він блукав у роздумах по вулиці Коперніка, аж раптом з відчиненого вікна почув звуки віолончелі. Вмираючи з цікавості, він зняв капелюха і просунув голову просто в те вікно, звідки лунала музика. Чоловік побачив маленьку вітальню, в якій під наглядом старшої пані дівчина вчила якусь мелодію.

– Bon jour, – нахабно промовив молодий князь, посміхаючись якомога приязніше.

Старша пані закипіла від обурення і жбурнула в нього віялом. Молодий чоловік, звичайно ж, подався геть, подалі від скандалу, але встиг запам’ятати усмішку тієї дівчини і її темні глибокі очі. Ті, що зараз були навпроти, зосереджено дивилися в ноти й анітрохи не змінились за п’ятнадцять років.

Сам він був старший за свою дружину і часом критично поглядав на своє відображення в дзеркалі, де вже з’явилося невелике черевце і добряче поріділо волосся.

Тоді у своєму варшавському маєтку він говорив, що це від нездорового міського повітря, й одного разу запропонував княгині переїхати кудись ближче до матінки природи. Мовляв, син їхній, молодий офіцер, у пошуках пригод подався аж за океан, у Сполучені Штати, писав батькам рідко і додому, схоже, не збирався. Тож нічого їх тут насправді не тримає. Хтозна, чи здоров’я Четвертинського було справжньою причиною, але Беата погодилась. Хоча, вочевидь, важко було відмовитись від недільних посиденьок у музичному клубі, опери та інших радощів, які могло подарувати тільки місто…

Давній друг князя, волинський фабрикант Роман Сангушко, якраз виставив на продаж чималі угіддя з прегарним палациком неподалік Славути. І звісно ж, готовий був відпустити землю князеві за суттєвою знижкою. Через кілька місяців справу залагодили, і подружжя Четвертинських одразу переїхало у свій новий маєток.

Палац мав три поверхи і виступав уперед двома зграбними флігелями. Вікна були прикрашені карнизами і фронтонами з нехитрою різьбою. Чотири спальні виходили на напівкруглі балкони – невеликі, але місця тут вистачало для крихітного столика і фотеля.

Довкола палац оточували височенні старі дуби. Поміж ними вилися бруковані доріжки, з’єднуючи палац з літнім будинком і декількома затишними альтанками.

Сангушко радив новому господарю позрубувати частину дерев, проте той категорично відмовився. Дуби здавалися йому головною окрасою цього місця. До того ж, звалити хоча б одного такого велетня – коштує забагато мороки. Інша річ – берег повноводої Горині. Тут князь Четвертинський збирався втілити свою давню мрію, вклавши чималий капітал. З Мюнхена одразу п’ятеро інженерів надіслали йому свої проекти будівництва потужного водяного млина і чекали, кому замовник віддасть перевагу. «Якщо все піде добре, – думав Четвертинський, – то витрати окупляться за рік-два. Найближчий млин аж за тридцять верст звідси».

Вибравши найкращий проект, князь став чекати приїзду баварського інженера, а між тим робітники зі Славути та Стриган узялися готувати берег річки до будівництва. Князь час від часу навідувався до них, аби переконатись, що справа просувається, і щоразу був задоволений. Місцевий люд неабияк старався, намагаючись догодити новому роботодавцеві. Зрештою, прибув інженер, і будівництво почалося.

Одночасно князь та його дружина облаштовували на свій смак нове помешкання. Нові меблі, посуд і картини знаходили свої місця. Знадвору кущі набули прямокутних форм, а селяни згрібали на величезні купи старезне дубове листя. З-під нього потроху проступали невидимі раніше мощені доріжки і трав’яні галявини. У короткі перерви, коли стихав дощ, вони вивозили дубове листя у ліс на пожиток диким вепрам, котрі вишукували в ньому жолуді з княжих дубів.

Щоранку до князя заходив інженер баварець, щоб прозвітувати про вчорашній і повідомити плани на новий день. У той самий час до кабінету поспішала Беата, оскільки Четвертинський не знав німецької і просив дружину перекладати. Після цього починався день, сповнений приємних клопотів і турбот, яким княже подружжя з радістю віддавалося, аби створити цей свій «затишний волинський рай», як полюбляв говорити князь…

Зрештою, млин було збудовано, і першого ж літа справи пішли якнайкраще. Натхненний успіхом Четвертинський вирішив будувати ще один і, ледве дочекавшись весни, запросив того самого баварця, який охоче погодився і прибув одразу, щойно потеплішало. Уже тиждень, щоправда, він тинявся алеями, загорнений у свій довжелезний дощовик, час від часу поглядаючи в небеса і бурмочучи:

– Verdammter regen![13]

Четвертинський, однак, зберігав спокій. Він знав, що Ганс Фюліх його не підведе і вкладеться у будь-який строк, навіть у найменший, що відведе йому природа. Тому щовечора, під віолончель дружини, він проглядав його креслення так, мовби цей другий млин уже стояв на річці і гучно працював своїм велетенським колесом… І звісно ж, князь засинав, як завжди, на Allemande.

Цього разу він спав особливо міцно і навіть не прокинувся на останніх сюїтах, як завжди. Четвертинський розплющив очі тільки тоді, коли дружина обережно забрала з його рота недопалок сигари.

– Вдячний слухач, що й казати, – сміючись, промовила Беата до свого сонного чоловіка.

– Вибач, люба, – пробурмотів той, – цей дощ приспить кого завгодно…

Він витягнув руки долонями вперед, спостерігаючи примруженим поглядом, як дружина одну за одною дістає з волосся шпильки. Віолончель уже мирно стояла в кутку, на своєму місці, чекаючи завтрашнього вечора.

– Я йду спати, – мовила Беата, поцілувавши чоловіка в тютюнові вуса, – ти також не барися. Не забудь, завтра ми їдемо до костелу, в Славуту…

– А, так… Завтра неділя…

Четвертинський підвівся з крісла, щоб знову потягнутись і позіхнути, широко відкривши рота. Він радий був би відправити до того костелу Беату одну зі служницею, а самому виспатись як слід, проте завтра, після меси, у нього була призначена зустріч із Сангушком. Четвертинський мав намір закупити в нього чималу кількість сукна і хотів обговорити ціну. А що обидва були зайняті цілий тиждень, то для переговорів лишалася тільки неділя.

– До речі, Стефане, моя кузина Ольга невдовзі нас відвідає! – гукнула Беата вже з-за дверей спальні. – Сьогодні отримала від неї листа… Вона зараз у Бадені…

Четвертинський відповів басистим «Угу», що означало: «От і добре, розважишся трохи», і підійшов до напівпрочиненого вікна. Тут він запалив ще одну сигару і з насолодою видихнув дим кудись у темний запашний простір свого дощового «волинського раю»…

Меса добігала кінця. Ставши в два довгі ряди на коліна, вірні чекали на причастя. Глянувши навпроти себе, Четвертинський побачив гарну темнокосу дівчину, яка чомусь посміхалася і всіляко намагалася стримати цю усмішку, кусаючи свої рожеві губки. Причиною, схоже, був молодий чоловік, ліворуч від князя, що також посміхався і не міг нічого з собою вдіяти. Впливаючи таким чином одне на одного, молоді люди потрапили в дуже незручне становище, оскільки поруч них вже опинився священик. Він суворо глянув на дівчину і навіть завагався, тримаючи в руці оплаток. «Тіло Христове», – врешті промовив священик і причастив її. «Амінь», – відповіла розчервоніла красуня. Коли священик пішов далі, вона докірливо глянула на юнака і підвелася з колін. Князь, що тепер і сам ледве стримувався від сміху, провів її поглядом і зосередився, аби прийняти причастя з відповідним виглядом.

Після меси в парку поряд з костелом князь і його дружина зустрілися з паном Сангушком. Це був сивий статечний чоловік високого зросту з бездоганними, дещо старосвітськими манерами і проникливим поглядом, яким, здавалось, бачив співрозмовника наскрізь. У поведінці його вчувалася деяка зверхність, чи радше владність, утім заледве чи псувало це задоволенням від спілкування з ним. Пан Сангушко був блискуче освіченим, надзвичайно добре знався на історії, точних науках і мистецтві. А надто малярстві… Пристрасний колекціонер, він зібрав у своєму палаці величезну колекцію рідкісних полотен, рівних якій навряд чи знайшлося б від Варшави навіть до Петербурга.