– Вітаю, панове, – мовив професор, подаючи кожному руку, – Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?

– Ні, – буркнула та.

– То запропонуй.

Вістович і Фельнер поспішили відмовитись, проте господар знову втрутився:

– Принеси нам своєї трояндової настоянки, – сказав він, – я впевнений, наші гості ще такого не куштували.

Ельжбета зникла, а Вістович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно міцнішого, аніж якусь бабську настоянку, хай навіть з троянд. Він глянув на Фельнера і прочитав в його погляді те саме. Настоянка справді була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.

Між тим Тофіль посерйознішав і перейшов до справи.

– Як посувається ваше слідство, панове? – запитав він.

Вістович змовчав, тому заговорив Фельнер:

– У комісара є свої підозри, але я хотів би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…

– Про сліди від ударів батогом на тілі жертви? – перебив його Тофіль. – Це очевидно, їй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навіть не відчувала збудження.

– Ми це розуміємо, пане професоре, – озвався Вістович, – я навіть певен, що ця пристрасть довгий час була таємницею Алоїзи Вольфович, якої вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена. Мені також відомо, що вона зверталася з цією проблемою до мага-цілителя… Але чи обов’язково вбивця мусив би мати ті самі схильності, що й вона?

– Якщо вбивця був її коханцем, то так, – відповів професор, – хоча йому достатньо було просто знати усі ритуали в подробицях. Як саме її принизити? Коли ставати жорстоким? Одразу чи згодом?… Тут багато тонкощів, пане Вістовичу, і треба бути майстром цієї справи.

– Отже він або сам збоченець, або постійно перебуває в їхньому середовищі?

– Саме так.

– А якби ми показали вам нашого підозрюваного, чи змогли б ви вгадати в ньому такі схильності? – запитав комісар.

– Гадаю, я підібрав би потрібні питання, щоб вивести його на чисту воду, – відповів Тофіль, – але мусимо домовитись заздалегідь. У мене дуже щільний графік. Хоча я завжди готовий допомогти поліції.

Із цими словами він глянув на Фельнера, і той кивнув головою на підтвердження його слів.

– Скажімо, завтра о… – професор дістав з кишені записник і розгорнув його, – завтра о четвертій вас влаштує? Я підійду на Академічну.

– Цілком, – відповів комісар.

Тофіль, здавалось, на цьому хотів попрощатись, проте Вістович запитав його знову:

– Пане професоре, але ж у Лемберзі була не одна така Алоїза Вольфович? Я маю на увазі, що люди з такими вподобаннями, як у неї, мусять якось знаходити одне одного?

– Безперечно, – погодився той, – вона справді була така не одна. Приміром, у кожному пристойному борделі знайдуться одна-дві дівиці, що вміють заподіяти солодкого болю… Проте аристократи часто об’єднуються в закриті клуби, адже відвідувати будинки розпусти небезпечно. До речі, у Відні колись існував таємний «Клуб лікувальної гімнастики». Якось тамтешній поліції стало відомо, що замість гімнастичних вправ члени клубу шмагають один одного батогами, а потім злягаються, мов звірі. До справи залучили психіатрів, серед яких був і я. Скажу, тоді мені вперше довелося зіткнутися з таким типом девіантної поведінки…

– А як щодо Львова? – запитав комісар. – Тут вам траплялися такі клуби?

Професор зморщив чоло і відвів погляд убік. Якусь мить подумавши, він промовив:

– Родичі деяких знатних моїх пацієнтів розповідають, що ті часто відвідували кав’ярню «Рембрандт» неподалік Стрийського парку. За їхніми словами, там під виглядом мистецького товариства збирались любителі особливих насолод. Кав’ярню навіть зачиняли, аби їм ніхто не заважав… Можливо, там коли-небудь з’являлась жертва чи вбивця.

– Алоїза була художницею, – сказав комісар, – тож цілком імовірно.

Тофіль раптом виразно глянув на годинник.

– Не сміємо більше затримувати пана професора, – першим скочив на ноги Фельнер, – завтра чекатимемо вас, як і домовились, о четвертій на Академічній.

Професор підтвердив свою готовність зустрітися завтра і допомогти поліції чим тільки зможе. Коли він прощався з поліціянтами, на його обличчі з’явилась неприхована радість, як у людини, котра втішена з того, що перестала нарешті марнувати свій час.

Вістович і Фельнер повернулися разом до міста і, вийшовши з фіакра поряд з кав’ярнею Шнайдера, попрощалися. Лікар подався у бік міського Корзо, а комісар вирушив до будинку поліції.

У кабінеті стояв той самий тютюновий сморід, але Вістович уже не хотів відчиняти вікно, оскільки не збирався залишатися тут надовго. На його столі лежав рапорт Самковського. Про Алоїзу Вольфович ад’юнкт не дізнався майже нічого. Щодо Франца Тепфера, то він, як стверджував Самковський, будучи інженером за фахом, у 1888 році допомагав з проектом накриття Полтви. Саме тоді Львівська річка в межах міста остаточно зникла під бетоном.

У двері постукав й одразу ж зайшов черговий. У руках його була записка, яку щойно хтось передав Вістовичу. Розгорнувши її, комісар прочитав:

Вістович поклав записку в кишеню і вийшов за двері. Далі комісар неквапно спустився по сходах і, минувши чергового, вийшов на вулицю. Пройшовши декілька десятків метрів, він зупинився, аби почекати на трамвай, але не дочекавшись, рушив повільним кроком уздовж Академічної. Зрештою він опинився в кав’ярні Шнайдера, де замовив собі горілку і флячки.

Збоку могло здатися, що цей чоловік потерпає від нудьги і хоч якось намагається вбити вільний час, проте Вістовича терзала нерішучість. Він укотре згадував, як вранці був готовий переконати Анну повернутись до нього. Можливо, довелося б навіть вдертися в гримерку і прогнати звідти всіх, хто заважав би їм залишитись наодинці. Такі пориви траплялися в нього й раніше, відколи Анна його залишила. Проте Вістович кожного разу від них тікав. І його найкращою втечею була Бейла…

Ця жінка була зовсім інакшою, аніж Анна: худорлява, не надто висока брюнетка, залюблена в музику і всілякі містичні дурниці. До того ж, Бейла була єврейкою, а пані Вістович недолюблювала євреїв.

В її невеличку віллу на Понінського Вістович щоразу заходив якимось обережним і навіть злодійкуватим кроком. І тільки в затишній напівтемній вітальні він міг нарешті заспокоїтись.

Цього вечора на столику біля вікна він побачив свої квіти. До нього навіть долинув їхній аромат. Вістович згадав, що збирався принести вино, але натомість сам нахлявся горілки і почувався трохи непевно на ногах. Окрім усього, проклятущим флячкам не сиділося в шлунку, і вони прагнули назовні, провокуючи мерзенну гикавку.

Зіп’явшись на носки, жінка допомогла йому зняти капелюха і плащ.

– Бейло, – промовив до неї комісар, – я почуваюся таким брудним поруч з тобою.

– Отже, тобі треба помитися, – засміялась вона.

Міцна чорнюща кава з цинамоном заспокоїла нарешті непокірні флячки всередині, і Вістович подумки присягнув, що відтепер ноги його не буде у Шнайдера. Від світу, бруду та своєї дружини він заховався спершу в гарячій ванні з якоюсь запашною олією, а потім у спальні Бейли, поклавши голову на її тендітні коліна.

У кав’ярні «Рембрандт» були не раді поліціянтам. Власник закладу намагався посміхатись і навіть наказав кельнерам пригостити Вістовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбільше йому хочеться, аби ті чимшвидше забралися під три чорти. Однак поліціянти не поспішали. Миттю проковтнувши дармові пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стіні дві копії рембрандтівських полотен: «Данаю» та «Урок анатомії доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до інтимних бесід, то друга, радше, провокувала маніакальні думки.

Вістовичу подумалось, що це своєрідне протиставлення мало на меті показати дві межі, а значить, два сприйняття людського тіла. Прекрасна оголена Даная була об’єктом бажання та естетичної насолоди, а розітнений труп демонстрував внутрішній гидкуватий людський механізм.