Ерік Міллер вийшов на середину зали і, діставши з кишені пістолет, голосно промовив:

— Свято закінчилось, панове. Далі ми не летимо.

Пасажири сприйняли це як жарт, хоч і дещо грубуватий, а тому дружно зареготали. Перечекавши регіт, Міллер продовжив:

— Вирушаємо назад до Станіслава, капітане.

Регіт залунав знову. Тоді чоловік натис на гачок. Гримнув постріл, і віконне скло розлетілось на друзки. Після цього запанувала тиша, було чути тільки безпомічне тріпотіння осиротілої штори.

— Іменем імператора усіх заарештовано, як пасажирів нелегального летючого засобу, — промовив далі Міллер, — а декотрим з вас доведеться відповідати і за дизертирство.

Чоловік виразно глянув на Шехтеля.

— Хто... хто ви... такий? — затинаючись сказав той.

— Я з Evidenzbureau[10], — сухо відповів той, — цього з вас досить.

На присутніх це справило більше враження, ніж навіть постріл. Тепер усі боялись не тільки промовити бодай слово, але й зрушити з місця. Натомість Міллер спокійнісінько всівся за стіл і поставив перед собою пляшку «мартеля». Кельнер тієї ж миті запопадливо підніс йому склянку, і певний час усі спостерігали, як він наливає в неї коньяк. Невдовзі підійшов інший кельнер, несучи в руках бульотку з чорною кавою. Після цього агент Evidenzbureau відклав убік пістолет і, не зводячи погляду з застиглої публіки, підніс коньяк до губ, проте не випив, а тільки вдихнув його аромат. Так само він вчинив і з кавою. Кельнери стали по два боки від нього, готові далі обслуговувати. Між тим Міллер сховав руку до внутрішньої кишені і дістав звідти сигару. Між глядачами, які ловили кожен його рух, пронісся легенький зойк.

— О, прошу вибачення, — спохопився він, ховаючи сигару назад, — я забув про заборону.

— Думаю, вам можна, — несподівано озвалася Емма Штайнер.

Міллер, як і всі решта, глянули на неї.

— Hi, правила одні для всіх, — заперечив він і, надпивши коньяку, продовжив:

— Капітане, ви чули наказ? До Станіслава.

Та перш ніж той встиг щось відповісти, жінка озвалася знову:

— Пане Міллере, а чи не здається вам, що при такій кількості розумних людей ми змогли б успішно домовитись?

Досвідчені підприємці, Кац, Шталь і Шуленбург, які за своє життя провели не один десяток ділових переговорів, дещо злякано покосились у бік Емми. Проте жінка трималася впевнено, хоч може й дещо зухвало. Але як же, чорт забирай, їй пасувала ця зухвалість! Вона дивилася прямо на нього, дещо гордовито піднявши підборіддя, а на вустах її блукала затаєна посмішка.

Емма здавалась цілковито спокійною, тільки порухи грудей у занадто частому диханні виказували її хвилювання. Якщо Міллер і зауважив це, то тільки тому, що чоловічий погляд магнетично притягувало її декольте.

Він якомога спокійніше надпив кави і потягнувся за коньяком. В цей момент рука його зрадницьки затремтіла.

— Невже ваші манери настільки кепські, що розмовляючи з жінкою, яка стоїть, ви дозволяєте собі сидіти? — насмішкувато запитала Емма.

Міллер схопився на ноги.

— Жодних переговорів не буде, — різко відрубав він після цього.

Втім, сам того не знаючи, він вже потрапив у пастку, і становище його було безнадійним. Красуня вдала розчарування.

— Шкода, — промовила вона, — бо ви так і не дізнались, які в мене були аргументи.

— Що ж, — поспішив сказати той, — заради цікавості я їх вислухаю.

— На жаль, вони не для загалу.

— Он як?

— Проте я готова викласти їх вам наодинці.

На обличчі Міллера виступив піт. Він облизав губи і мовчки кивнув.

— Де вам буде зручно? — запитала жінка.

— В моїй каюті, — видихнув той.

Емма повернулась і рушила по коридору, а Міллер якось безпомічно подався слідом. Коли вони вийшли з зали, серед присутніх і далі панувала мовчанка.

— Вона нас просто рятує, — першим озвався граф фон Шуленбург.

— Цікаво, що за аргументи в пані Штайнер? — спробував пожартувати Кац, але присутні тільки презирливо на нього глянули.

— Якщо вона вмовить його забути про свій обов'язок і летіти з нами до Відня, ми матимемо величезний борг перед цією жінкою, — сказав Шталь, — клянуся, у Відні я не пошкодую жодних коштів, щоб їй віддячити.

— Невже на судні зброя тільки в цього чоловіка? — сердито буркнув Цахер.

— Та ви що? — гаряче вимовив Шуленбург, ступивши кілька кроків до нього. — Опиратись закону? Та ще й збройно? Ви при своєму глузді?

Цахер не відповів, а тільки зневажливо відвернувся до простріленого вікна.

Минуло півгодини, проте Емма та Міллер все ще не повернулися.

— Може навідатись до них? — промовив Шехтель.

— Не слід, ви можете все зіпсувати, — заперечив хтось.

— Чого ж вони так довго? — сказав Шталь.

— Ви, якби опинились наодинці з такою жінкою, також би не поспішали, mon ami, — реготнув Кац.

Цей чоловік єдиний знайшов собі заняття. Увесь цей час він цмулив відмінний іспанський херес і тепер хитався навіть коли сидів.

— Стуліть пельку! — не витримав Шталь.

Кац у відповідь спробував підвестись, але граф фон Шуленбург став поміж ними.

— Панове, прошу вас, — сказав він, — не час і не місце.

П'яний дотепник, буркнувши щось нерозбірливе, знову всівся на своє місце.

Раптом у коридорі залунали кроки, і всі затамували подих. До зали увійшла Емма. Міллера з нею не було.

— Все гаразд, — спокійним голосом промовила вона, — ми домовились...

— Наша спасителько! — вигукнув Шталь.

Він підбіг до неї і, ставши на коліна, поцілував їй руку. Інші також не стримувались, і невдовзі довкола Емми утворився натовп галасливих і вдячних мужчин. Жінки трималися на віддалі.

— Уявити лишень, якби не ви, нам довелося б повертатись до Станіслава, а відтак і до Львова! І знову переживати ці жахи військового стану! — вигукнув директор опери.

— Ми всі ваші довічні боржники! — виголосив Шталь.

— Стривайте!.. — заволав раптом Кац.

Він був єдиним чоловіком, який не опинився в цей час біля Емми. Випитий херес міцно тримав його на місці. Всі повернули голови, побачивши, що той відчайдушно намагається звестися на ноги.

— Стривайте... — повторив він, щойно вдалося зберегти рівновагу, тримаючись однією рукою за стіл, а іншою — за спинку стільця.

— А де Міллер? — видихнув п'яний підприємець.

— В каюті, — трохи помовчавши, відповіла жінка.

— Що він там робить? — перепитав Шехтель.

— Сходіть і погляньте, — сказала Емма.

— Гаразд.

Директор поліції поволі вийшов із зали, мовби кожної миті готовий був послати до дідька цього Міллера і свою надмірну цікавість. Проте минуло не більше п'яти хвилин, як той повернувся блідий, наче смерть.

— Що сталося? — перепитали в нього одразу декілька чоловік.

— Він мертвий, — відповів Шехтель, виразно глянувши на Емму.

— Мертвий? — вжахнувся Шуленбург, — Але як? Що з ним сталося?

— Йому прострілили голову, — сказав поліцейський, — посеред лоба характерна дірка... Зрештою, запитайте про це в пані Штайнер. Гадаю, вона достеменно знає, що там відбулося.

— Щоб я пропав, коли чув постріл! — мовив Шталь.

— Пострілу справді не було, — погодились всі решта.

Пасажири «Саубхи» з острахом глянули на Емму. Чоловіки почали потроху відходити від неї, і вже за мить кожен волів триматися на відстані. Ніхто й гадки не мав, що робити далі, і жоден не наважився поставити їй прямого запитання.

Між тим почало сутеніти і от-от мала настати ніч. Слід було вирушати далі.

— Ось що, першим озвався Шталь, — нікому не буде краще, якщо ми й цю ніч провисимо над Карпатами. Прикро, що так сталося, я маю на увазі... випадок з паном Міллером, але... часи зараз такі. Словом, давайте забудемо про все і продовжимо нашу мандрівку.

— А що накажете робити з трупом? — втрутився капітан, — у Відні ви всі розійдетесь, а пан Міллер залишиться зі мною. Я, знаєте, проти такої компанії.

— Доктор Шойман минулої ночі, сам того не знаючи, мимоволі показав нам рішення цієї проблеми, — сказав. Шталь якимось приглушеним диявольським голосом, — тепер ми знаємо, куди можуть подітися небажані тіла...