Дмітров дістав звідкілясь олійну лампу і, запаливши, присвітив нею своєму шефові. Той обережно розстебнув валізу. Звідти він дістав два плоскі футляри. В одному виявилась шахівниця, а в іншому — акуратно складені фігури, кожна в своїй спеціальній ніші.

— Реставрація дошки та фігур мені обійшлася дорожче, аніж самі шахи, — посміхнувся Ніколаєв, — а коли майстер знімав мірки, щоб виготовити для них футляри, я готовий був пристрілити його за кожен непевний рух.

Навіть при тьмяному світлі було видно, що кожна фігура виконана по-особливому. У двох вершників були різні коні: в одного баский, нетерплячий, а в іншого сумирний і слухняний. Пішаки всі стояли однаково струнко, але придивившись до них ближче, Лайош помітив, що кожен з них обличчям був несхожим на сусіда, ніби на дошці раптом вишикувались два ряди справжньої піхоти. Королі та королеви, одягнені в багатий індійський одяг, плели інтриги та керували військом, слухаючи поради своїх офіцерів та полководців. На шахівниці несподівано виник цілий давній світ, який манив до себе з неймовірною силою.

— Кого я матиму честь запросити до гри? — запитав посол, щойно всі фігури були розставлені.

Чоловіки перезирнулися.

— Грайте з ним ви,— пошепки сказав Габор,— а я триматиму зброю напоготові.

Лайош сів навпроти росіянина за чорними фігурами.

— Розпочнемо? — сказав посол, одночасно роблячи хід пішаком.

Опонент мовчки зробив хід у відповідь. Білі пішли у наступ і невдовзі їм дістався чорний слон та кінь. Здавалось, партія мала б бути виграшною для росіянина, але за наступним ходом він несподівано втратив свою королеву.

— Блискуче, — сказав Ніколаєв і театрально поаплодував супернику.

— Це називається «Будапештський гамбіт», — вдоволено посміхнувся Лайош, — я не дарма обрав такий дебют.

— Гадаю, в цій партії в мене більше немає шансів, — продовжив посол, — недарма ж в імператорському шаховому клубі про вас відгукувались як про найкращих гравців у столиці.

— Це там ви про нас дізнались? — поцікавився Габор, який також був гордий за свого колегу-співвітчизника.

— Не я, а пан Дмітров, — уточнив той, — мені лишень залежало на тому, щоб віддати цей скарб у руки справжніх майстрів. Тепер я бачу, що мій помічник не помилився...

— Можемо розпочати ще одну партію, — сказав Лайош.

Посол відповів посмішкою.

— Я маю іншу пропозицію для вас, пане Вешелені, — сказав він, — дослідіть гарненько білі фігури, які вам дістались під час гри. Так би мовити, обшукайте полонених. У вас два мої пішаки і королева. Почніть з нижчого рангу.

Здивований Лайош взяв до рук першого пішака і підніс його ближче до світла. Втім, нічого, окрім тонкої ювелірної роботи, він не побачив. На обличчі полоненого піхотинця відображалась рішучість і зневага до ворога. В правій руці він міцно затиснув довгого списа, а лівою тримав щита.

— Мабуть, щось усередині, — тихо підказав Габор.

— Саме так! — підтвердив Ніколаєв, який серед усіх болячок, схоже, найменше мав би боятися глухоти, — ці шахові солдати порожні всередині.

Лайош легенько натиснув на округлий постамент фігури, і той несподівано піддався, відкрутившись, мов кришечка від пляшки з мікстурою. Всередині пішака виявився маленький смарагд.

— Це за те, щоб ніхто не дізнався про нашу зустріч, — сказав росіянин, уважно глянувши на співрозмовників.

— Як скажете, — спантеличено промовив Лайош.

Він і його товариш все ще не розуміли, за що їм стільки задарма дістається. Нарешті, Ніколаєв потроху почав відкривати карти:

— Такий самий камінчик заховано і в іншому пішакові. Це щоб ви назавжди зберегли таємницю про шахову партію на острові Маргіт, — сказав він, — можете переконатися...

Щойно вони дістали ще два смарагди, посол продовжив:

— Тепер подивіться, що всередині ферзя.

Лайош тремтячими руками так само відкрив фігуру королеви. Всередині знову виявився смарагд, але значно більших розмірів. В шахістів перехопило подих.

— Це найбільший коштовний камінь, який досі було знайдено в мене на батьківщині, — сказав Ніколаєв, і голос його раптом став сухим і непривітним, — він зробить вас багатими до кінця віку... Але від вас я потребую однієї послуги.

Габор щосили стиснув руків'я револьвера і перемістив палець на спусковий гачок. І він, і Лайош відчували, що встряли в якусь дивну історію, і жоден з них не міг бути впевненим, що все для них скінчиться добре. Та Ніколаєв раптом знову посміхнувся:

— Насправді, для вас це буде дрібницею, — сказав він невимушено і майже весело, — адже мені просто потрібні добрі провідники в околицях Унгвару. А ви обидва родом з тих місць.

Запанувала мовчанка.

— Чому ви звернулися саме до нас? Та ще й пропонуєте таку щедру винагороду? Хіба мало людей, які знають ті місця? — запитав Габор.

— Дозвольте, я поясню все по порядку...

Ніколаєв чиркнув сірником і запалив цигарку.

Полум'я на мить освітило його худорляве обличчя, гострі вилиці і коротку борідку.

— Справа полягає в тому, — продовжив посол, — щоб вивезти групу з чотирьох чоловік, це я, пан Дмітров і мої сербські друзі, з Будапешту, а потім провести до певного місця неподалік Унгвару. Серби звідти відправляться до східного кордону імперії, я на захід, а Дмітров повернеться з вами назад. Чому я звернувся саме до вас? Тому що ви, пане Чемере, колишній військовий радист, а ви, пане Вешелені, вчений геодезист. Координати місця, куди нас потрібно доставити, ви отримаєте радіограмою. Причому подбаєте, щоб її не перехопила контррозвідка. До того ж, мушу попередити, за мною пильно стежить поліція. От чому, панове, я пропоную вам такий шалений статок. Гра мусить бути вартою свічок.

Чоловіки перезирнулися в темряві.

— Це все, що буде потрібно від нас? — запитав Габор.

— Даю слово, угода залишиться незмінною.

— Ми мусимо подумати.

— На жаль, панове, час для роздумів — це занадто велика розкіш в моєму становищі, — сказав Ніколаєв, — приймайте рішення тут і зараз.

Габор зиркнув убік двох сербів, що несподівано підійшли до них ближче. Навряд чи вони так просто відпустять їх з цього острова.

— Гаразд, ми згодні, — видихнув він.

В темряві почулося, як Лайош спересердя вилаявся, промовивши щось на зразок «Курва твоя мати!», даючи зрозуміти, що не в усьому згоден з товаришем. Однак, рішення було прийнято без нього.

— Завтра опівночі на цьому ж місці зустрічаємось знову. Я сповіщу вам частоту хвилі для отримання радіограми, — мовив посол, — чи має панство до мене питання?

— Подейкують, що тут, на острові, оселився маніяк, — сказав Габор, — це правда чи лише чутки?

— Не читайте будапештських газет, — відповів Ніколаєв, — мабуть, за маніяка сприйняли когось із моїх сербів. А їм того тільки й треба. Менше людей від того тут вештається.

— Так я й думав. На все добре, — попрощався Габор, і вони з Лайошем подалися до свого човна.

Доктор Шойман з подивом дізнався, що за адресою, яка була вказана на візитці Цахера, знаходилась психіатрична лічниця. «Той сучий син вирішив пожартувати зі мною», — промайнула в нього думка. Все це справі скидалося на невдалий жарт, і мозок почав істерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тіло його не послухало. Невдовзі мозок почав благати, але доктор не зрушив з місця ані на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панічного міста? У свій духітливий кабінет, в якому тхнуло страхом і безнадією? До того ж завтра там будуть інші люди... За сьогодні доктор Шойман встиг завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.

Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.