Там же, у салонi, я вирiшила зробити Марiї сюрприз. Це буде несподiванка, ефектнiша за студентський «метеорит у чорносливi». Iдея виникла, щойно я побачила у вiтринi з авторським срiблом два дивнi перснi – у виглядi чи то замку-фортецi, чи то старовинного особняка. З наскрiзними вiконечками, вежами та брукiвкою. Один перстень був немов дзеркальним вiдображенням iншого. В одного замок-фортеця дивився в один бiк, у iншого – в протилежний.

– Кому як зручно носити, – пояснила продавчиня. – Хтось хоче перстень на лiву руку, хтось – на праву. А можна i ось так… – дiвчина наділа перснi на два пальцi однiєї руки.

Купила обидва, собi й Марiйцi. Уже знала, як i де подарую їй цей дивний перстень. Розiграю маленьку виставу. Уявляю, як вона здивується. Закриє обличчя долонями, визирне з-пiд розсунутих пальцiв…

Десь на другому планi ворухнулася ще одна думка. Про хороший пiар-хiд, який можна згодом запустити в черговому iнтерв’ю.

«Чи вiрите ви в мiстику?» – запитає мене чергова журналiстка. «Бачите перстень на моїй руцi? Це подарунок Гербуртiв. Знайшла його в стiнi, на розвалинах замку Гербуртiв, у наймiстичнiшому мiсцi, в самому серцi Європи, на межi України та Польщi… I з того часу, вiрите чи нi…»

Життя – гра, особливо якщо йдеться про життя успiшного художника, якому раз у раз треба нагадувати публiцi про себе всiма можливими засобами. Подумала так – i згадала чоловiкове «ти а-ас з продажiв у на-ас», чи як вiн там казав…

Вiдiгнала думку i про чоловiка, i про усi прорахованi наперед ходи та гачки для покупцiв. Чого я зараз насправдi хочу? Здивувати Марiю, розiгравши перед нею виставу. Тож дивуй, розiгруй.

План був такий. Марiя чекає на мене завтра, як домовились, i того ж дня ми маємо йти в замок. А я приїду сьогоднi, без попередження, по дорозi побувавши на Замковiй горi. Сховаю в надiйному мiсцi перстень-фортецю, неподалiк – другий, а в третiй сховок вкладу записку з текстом про те, що Гербурти вiтають Анну та Марiю. Завтра все це «знайду» на очах у здивованої подруги. Уявляю її очi!

Вона переконувала мене, що Замкова гора – мiстичне мiсце, що час там зсувається, як пiщаний ґрунт, десять хвилин виявляються десятьма годинами або навпаки – нiби пiвдня минуло, а насправдi заледве година збiгла… Ото дивуватиметься! Випитуватиме, коли це я встигла таке втнути. Цiлком у дусi студентських розiграшiв…

Що далi вiд Львова, то гiршою ставала дорога та мальовничiшими краєвиди. Пiсля чергової петлi дорога вперлася за небокраєм у двi гори, подiбнi на жiночi груди. Одна – Монастирська, друга – Замкова. Або ж Чернеча та Слiпа. «Для чого по двi назви?» – запитала Марiю два дні тому. – «Для захисту, – вiдповiла вона. – У нас i людям дають подвiйнi iмена, аби подвоїти захист».

На Замкову гору, казала Марiя, веде дорога. Зараз перевiримо.

Зблизька гори здавалися не такими й високими. Крайнi добромильськi хати залишилися позаду – повернула на монастир, на банi його церковцi та стiни, що бiлiли попереду. З монастирської прибудови при самiй дорозi вийшов чоловiк, трiпонув з ґанку запилючений коцик, з цiкавiстю провiв поглядом незнайому автомашину. Хотiла пригальмувати, запитати дорогу на Замкову гору, але гора височiла лiворуч, а дорога була одна…

Вартувало їхати сюди лише за тим, аби подихати цим осiннiм повiтрям. Воно було дзвiнким та чистим, пахло смереками, опеньками i ще чимось гiркуватим. А дорога, звичайна сiльська ґрунтiвка, йшла вбiк, довкола Монастирської гори. Треба роздивитися, зорiєнтуватися, куди їхати. «Жабка» пискнула сигналiзацiєю, вiдпустивши мене подивитись на другу гору. Ось вона. Лише поле перейти. Тут «Жабкою» не проїдеш, застрягну – без коней не виберусь. Уявляла собi тутешнi мiсця трохи iншими. Думала, поблизу люди є, картоплю копають. Або яблука збирають. А тут нiкого…

Ворухнувся сумнiв: може, не варто самiй пертися? Пiдемо завтра, удвох з Марiйкою. Але ефект уже буде не той…

Та й близько ж – за пiвгодини у зручних кросiвках скочу туди й назад.

Довкола гори серпантином вилася вгору стара дорога. Лiс золотаво-срiбний, казковий: золото дерев та рудого шару листя пiд ногами, срiбло букових стовбурiв та летючої павутини в повiтрi.

…Замок постав серед високих дерев раптово, дорога повернула – i ось вона, стара вежа, кам’янi мури. Кiльканадцять бiйниць, темний отвiр вхiдної брами. Озирнулася назад, туди, де залишила «Жабку», – i забило дух вiд краси. Добромиль лежав перед очима в оточеннi пагорбiв та далеких гiр. Вiд нього розходилися дороги, якi було видно далеко-далеко, скiльки око сягало.

Груба пухка ковдра опалого листя вистелила вхiд до замку. Вiтер шумiв у високих кронах, i два птахи, орли чи яструби, кружляли в небi, розкинувши крила. Над брамою, в неглибокiй нiшi, залишився слiд вiд герба, залишки напису – обриси чогось втраченого. Кортiло зайти мiж руїни, але неприємний неспокiй, що почав наростати в душi, не пускав. Немов вiдчувала на собi чийсь погляд. Жодної живої душi навколо, лише вiтер куйовдить волосся. Й по спинi холодок.

Скрикнув птах – i немов хтось штовхнув у плечi: присiла бiля кам’яного муру, вiдшукала очима отвiр, перстень – туди, закрила камiнчиком iз землi, вiдрахувала три каменi убiк, другий перстень – у шпарину, замаскувала жмутиком сухої трави. Поруч притулила скручену записку.

Усе.

Розвернулася, майже побiгла.

Анi сонечко, нi краєвид, нi лiсовi пахощi – нiщо тепер мене не займало в цьому безлюдному мiсцi. Рвонула серпантиновою дорогою донизу, вiдчуваючи за спиною дихання холодного провалля брами.

Що за панiка? Чого перелякалась? Зараз дiстануся до своєї вiрної «Жабки», виїду за монастир, ближче до хат, i перш за все вип’ю кави з термоса, який менi приготувала мама. Зараз усе буде гаразд.

Дорога закручувалася в протилежний вiд Монастирської гори бiк. Так спускатися занадто довго. Пiду навпростець.

Нi, таки трохи схибила, бо звiдки ж узявся тут яр зi струмком?… Пiвгодини тому його тут не було. Спустилася, загрузаючи в пiщаному ґрунтi, напилася води. Чiпляючись за гiлки кущiв, вибралась на схил. Звiдси не було вже видно не лише мурiв замку, а й самої гори.

Де вона подiлася?

Лише стовбури букiв та поваленi буревiєм сухi смереки довкола. Треба взяти трохи праворуч. Там зараз має бути поле. А тодi вже тримати курс на бiлi стiни монастиря, вiд однiєї гори до другої, туди, де залишила машину.

…Поля не було.

I гiр не було.

Нi однiєї, нi другої. Нi Монастирської-Чернечої, нi Замкової-Слiпої.

Чому її назвали Слiпою? Чому я її не бачу? Вона ж має бути за спиною…

Голосно трiснула суха гiлка пiд ногою – серце закалатало, як у дитинствi пiсля несподiваного вигуку: «Вiддай моє серце!». Нiби хтось iз ровесникiв стишеним голосом розповiдав страшну iсторiю: «У темному-темному домi, у темнiй-темнiй кiмнатi стояла темна-темна шафа…», а тодi зненацька, розчепiривши пальцi обох рук та виставивши їх перед собою, кидався до слухачiв: «Вiддай моє серце!»

Якась маячня. Ти ж бо доросла людина! Негайно заспокоїтися – i визначитися, у якому напрямку йти.

Легко сказати – заспокоїтися i визначитися. Нiчого з того не виходило.

Лiс зробився густiшим і темнiшим. Чи то вже сутiнки? Але якi можуть бути сутiнки серед бiлого дня?…

Зробилося гаряче. Навiть куртку розщібнула. Куди тепер? Он туди, у просвiт серед дерев. Просвiтом виявилася ледь помiтна лiсова дорога. Триматися дороги – вона врештi-решт кудись виведе. Тим паче, що менi не здалося: лiсовi тiнi виявилися раннiми сутiнками, що густiшали на очах.

Оце так халепа! Проста дорога до замку на зворотному шляху виявилась лабiринтом. Iсторiя з перснем тепер видавалася цiлковитою нiсенiтницею, пiдлiтковим дуркуванням. Екран мобiлки показував вiдсутнiсть зони покриття. Те, що мене так тiшило в цих диких мiсцях позавчора, – вiдiрванiсть вiд цивiлiзацiї, безлюддя та тиша – тепер лякало i вводило в зацiпенiння. Такої глупоти я давно не робила. Краще нiкому й не розповiдати.

Розшукати свою машину вже не намагалася. Я її зовсім не тут залишила.