Роззирнувся. За мною стояв Дункан. Безшумно зайшов за спину, немов не торкався лапами сухого листя. Кум просто ліг, де стояв, опустивши голову на випростанi лапи, завмер нерухомо – горбочок з опалого листя. Гай дременув за кущi, не видно й не чути куди саме.

Одного разу в Комi моя польська колега, теж фахiвець з вивчення тварин у природному середовищi, поверталась на нашу базу. На правому березі Печори, в селищi Якші. Барбара вже кiлька днiв проводила в польових умовах спостереження за вовком-одинаком. Я здалеку зауважив i Барбару, i вовчу тiнь, що супроводжувала жiнку на незначнiй вiдстанi: вiд одного валуна до іншого, вiд пенька до корча. Барбара не повiрила, коли я розповiв їй про побачене. Довелося показувати, де бачив вовка. По його слiдах ми вiдновили маршрут i встановили особу переслiдувача. Це був той самий одинак, за яким вона спостерiгала.

А коли поверталась додому, вони помiнялися ролями: вовк, якого пiдганяла цiкавiсть, йшов за своєю дослiдницею. Настiльки нечутно, що вона, досвiдчений науковець, навiть не зауважила за собою «хвоста». З його боку це було не полювання i не переслiдування, радше спостереження за поведiнкою двоногого, який виявив до нього неабияку цікавість.

…Тi, що спускались вiд замку, теж не здогадувалися, що за якихось п’ятдесят метрiв хижаки давали їм можливiсть пройти, уникнувши зустрiчi. Вовки вмiють ставати невидимками не лише для тих, кого переслідують, а й для тих, хто не є об’єктом їхнього полювання.

Я навчився жити без людей, навчився регулювати свiй фiзичний стан, не давав собi психологiчно розпускатися, але коли випадало побачити або почути здалеку людей, настрiй псувався. Смуток i неспокiй заповзали в душу. Не розчув зараз жодного слова – лише невиразне бубонiння трьох голосiв та вiддалений смiх. Менi хотiлося почути, про що вони розмовляють, з чого смiються…

У розiрванiй скобi замкових мурiв господарював вiтер. Колись це була потужна будiвля овальної форми, зараз в усiх отворах та шпарках напiвзруйнованих стiн завивало й посвистувало, пiдсилюючи своєю щемливою музикою мiй настрiй.

Чужий

…Ситi вовки подiбнi на ледачих собак. Спали, згорнувшись на сонцi клубочками. Початок жовтня видався напрочуд теплим, опiвднi сонце пригрівало, немов лiтнє. У золотистому повiтрi лiтали тоненькi пасма павутиння, зблискували пiд променями срiбними ланцюжками.

Час вiд часу, пiднявши голову, хтось iз вовкiв змiнював позу, лiниво клацав зубами, ловлячи мух. Кум позiхнув i, пiдвiвшись, повiльно витягнув, не торкаючись землi, одну задню лапу, другу… Кiлька вправ із вовчої руханки я також робив щодня, у тому ж повiльному темпi звiрячого потягування. Коли вiдтискався вiд землi або пiдтягувався на гiлцi дуба, вовки обмiнювались мiж собою ледь помiтними рухами брiв.

За пiвтора року моє тiло вiдчутно змiнилося – зробилося сухим, жилавим та витривалим. У харчуваннi переважали простi продукти, сира городина, мiсцевi фрукти. Половину рацiону становило те, що передавали з центру, половину здобував сам, i це був пiднiжний корм – ягоди, гриби, горiхи, зелень, яблука та сливи iз закинутого саду бiля моєї лiсової хатки. На «ура» йшли також суницi, чорницi, ожина, бiлi гриби. Щоденна кiлькiсть їжi зменшилася щонайменше вдвiчi порiвняно з попередньою нормою. Тут з’ясувалося, що насправдi голод – це не те, що ми вiдчуваємо у звичних умовах. Людина їсть, бо їжа близько, тому що пахне й кличе до себе або просто настав час снiданку чи обiду. Справжнiй голод вiдсуває вбiк усi iншi вiдчуття та думки, тримає на собi увагу, аж поки його не вгамуєш. А та легкість у шлунку, яку ми плутаємо з голодом, – найкращий стан для функцiонування органiзму.

Хоча в першi тижнi й навiть мiсяцi менi страшенно хотiлось улюблених шашликiв із димком, политих кетчупом. Однак згодом минулося, звик.

Багато ходив пiшки, долаючи iнодi по тридцять кiлометрiв за день – вгору-вниз, вгору-вниз… Пiсля кiлькох годин активного руху наставав час лiнощiв та спокою.

Розiм’явшись та скинувши iз себе дрiмоту, ми з Кумом спустилися до джерела. За нами зашурхотiли листяним килимом Дункан iз Гаєм. З водою проблем не було на усiй нашiй територiї – тут, де ми зупинились зараз, у яру з-пiд каменiв струменiли цiвочки прозорої води, утворюючи невеличкi загати. Кiлька разiв зачерпнув води долонями, iз задоволенням хлюпнув собi повнi жменi в лице. Вовки пили, голосно хлебчучи й розбризкуючи краплi.

Вiтер змiнив напрям. Коли ми повернулись на своє мiсце – теплий потiк сунув тепер у наш бiк вiд тої гори, пiд якою ховалося село. Кум влаштувався в заглибині та й задрiмав, аж раптом рiзко пiдвiв голову. Кiнчик його носа затремтiв. Вiн був зараз надзвичайно красивий – з нашорошеними вухами, виразною мордою, видовженою шиєю в комiрi густої шерстi. У моїх на мордах зазвичай легко читалося не менше десяти емоцiй: гнiв, страх, загроза, злiсть, панiка, покiрнiсть, ласкавiсть, настороженiсть, спокiй, веселощi… Хоча не кожен вираз я розумiв, як, скажiмо, порухи бровами пiд час моїх пiдтягувань та вiдтискань. А зараз Кум став утiленням максимальної уваги до того, що вiдбувалося на значнiй вiдстанi.

З Дункана, який лежав поруч, теж злетiв сон. Втягнув повiтря, схопився – й усi троє нервово забiгали, мiцно стискаючи пальцi та залишаючи на пiщаних острiвцях мiж поодинокими ялiвцями зiбранi у квiтку слiди.

Ми по-рiзному з вовками сприймаємо свiт, але висновки iнодi робим однаковi. Перш нiж вмикається слух та зiр, у вовка спрацьовує нюх. Вiн чує за вiтром запах живого навiть на вiдстанi одного-двох кiлометрiв. Я ж спершу чую, потiм до слуху пiдключаються iншi органи сприйняття. Завдяки вовкам я став уважним до запахiв, навчився розрiзняти в повiтряному потоцi не лише сильнi домiнуючi ноти – теплi хвилi запашного чебрецю чи аромат ялiвцевих гiлок, а також менш виразнi складовi композицiй – не просто випари торiшнього прiлого листя, а й сумiш запахiв молодих опенькiв, трухлявого пня, сухих чорничних заростей i ще чогось невiдомого.

Повiтря завжди попереджало уважних про те, наскiльки швидко змiниться погода, буде дощ чи спека, в якому напрямку прогнали пiд горою корову з теличкою, чи перевертали нинi сiно поблизу села, чи копали бульбу. Я навчився довiряти своєму нюховi, уважно сприймати iнформацiю, яку вiн щедро постачав. Завдяки носам ми були обiзнанi з багатьма нюансами життя поблизу i на значнiй вiд нас вiдстанi.

Але нинi вiтер нiс з гори над селом слабкий доказ появи чужинця.

Я вiдчув це останнiм. Менi здалося, що на сусiднiй горi хтось такий, як я, так само втягує носом повiтря i дивиться в наш бiк, здогадуючись про нашу присутнiсть. Зачудований новачок, що бачить цей краєвид вперше. Я наче побачив картинку. Лише недостатньо чiтку.

Учотирьох вiдчували його, а вiн вiдчував нас.

Кум зробив було кiлька швидких крокiв назустрiч новому запаху, я гукнув до нього, вiн незадоволено послухався i, повернувшись на своє мiсце, скрутився бубликом. Дункан iз Гаєм слухняно вмостилися поруч.

…Дункан сидiв навпроти i не зводив з мене уважних очей. Не вiдразу зауважив його важкий гiпнотичний погляд. Вiн уже не раз так дивився, i кожного разу я згадував розповiдь єгеря Мирона про те, як смертельно поранений вовчина, батько моєї трiйцi, розплющив повiки на пiдлозi позашляховика й обвiв своїх убивць поглядом, вiд якого у них мороз пiшов поза шкiрою.

Вiд несподiванки опустив очi, не витримав вовчого погляду. Щось невiдоме й чуже дивилось зараз на мене. Фанатична прив’язанiсть Дункана супроводжувалася iстеричними ревнощами, часом напружувала мене й дратувала. Але я видiляв його серед братiв, можливо тому, що вiн був найбiльш вiд мене залежний. А ця його здатнiсть дивитися, не вiдводячи важкого погляду, наводила на думку, що колись вони з Кумом ще зiйдуться в жорстокому з’ясуваннi, хто насправдi є лiдером.

Принаймнi погляд Кума завжди видавався менi зрозумiлим, а погляду Дункана я часом не витримував.

А може, пiти прогулятися?…

Тiльки-но про це подумав, ще жоден м’яз не ворухнувся, а Дункан уже пiдхопився й застрибав передi мною.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: