Вовки часом мiняли напрямок, озиралися, перевiряючи, чи я є позаду. Вони вмiють озиратися, всупереч стереотипу; це люди придумали, що хребцi вовчої шиї неповороткi й нееластичнi. Насправдi вони дещо масивнiшi, нiж в iнших ссавцiв, але достатньо гнучкi, аби не заважати вовковi орiєнтуватися в просторi, маневрувати та бути поворотким. Але мiф гуляє серед мисливцiв, вони навiть козиряють цiєю приписаною вовковi особливiстю: не варто, мовляв, озиратися на минуле, застрягати в ньому. Тiльки вперед, як вовки! I це правда. Часткова. Оглядатися, оцiнюючи обстановку, вони вмiють.
Знесилившись, валюся на траву, у вечiрню росу, i вовки, озирнувшись i зауваживши втрату, повертають до мене. Навмання тицяються з розгону носами.
– Боляче! – вiдпихаю вiд себе нахабнi морди.
Регочу вiд надмiру почуттiв. Вовки стрибають навколо з пiдвиваннями та гарчанням.
– Йдiть геть! – кажу їм. – Замахався я з вами.
Точне визначення процесу. Саме так називають вовчий бiг – вовк «машеться», тобто скаче. Вовчi ноги трохи заплiтаються, i саме через цю особливість, саме тому, що дрiбна рись виглядає дещо хибно, цей рух стає досконалим у своїй неповторнiй своєрiдностi.
Вовки з вольєрiв не здатнi на вiльний нестримний полiт. Вони можуть лише мрiяти про безкiнечний простiр, приречено тупцюючи за решіткою. Але вiдчини клiтку, розчахни дверцята, випусти їх на волю – i сiрi, лякливо переступивши порiг, притискатимуться до ґрат, розгублено бiгатимуть вздовж мiсця свого ув’язнення. Звiр у неволi та звiр на свободi – нiби два представники рiзних сiмей. У неволi у вовкiв змiнюється склад кровi. Вони стають цiлком iншими створiннями. Зiрватись у вiльний полiт може лише вiльний вовк. Той, що вирiс у клiтцi, на це не здатний.
Iснує вiдоме мисливське правило (не без виняткiв, щоправда): вовк, потрапивши в пастку, вiдгризає собi лапу, аби видертись на свободу. Iнстинкт виживання вмикає невiдомi механiзми, дiє як анестезiя, спрямовуючи всi можливостi на досягнення мети.
Тi, хто працював із вовками, закритими в загонах та клiтках, можуть викинути результати своїх дослiджень на смiтник: canis lupus на свободi та в неволi немов належать не лише до різних сiмейств, а й до різних родів живих створiнь. Тепер я розумiв, чому дослiдники могли робити прямо протилежнi висновки щодо поведiнки цих хижакiв. Окремi особливостi поведiнки не можуть поширюватися на увесь рiд. Вовки – як люди, серед них також є iстоти благороднi, а є пiдлi, є смiливi та хитрi, а є боягузливi та пiдступнi. Робити узагальнення щодо вовкiв – все одно, що робити узагальнення стосовно людей. Обов’язково знайдеться той, хто скаже: цi висновки – цiлковита нiсенiтниця. I обов’язково хтось заперечить: саме ця нiсенiтниця i є правдою.
Променi сонця торкнулися мурiв замку, пiдсвiтили золотом крони дерев та вовчу шерсть. Мої з самого ранку завзято мишкували, зосереджено розкопуючи нори гризунiв. З-пiд кiгтiв летiли фонтани землi. Пiд’ярки раптово зупиняли енергiйнi дружнi рухи, прислухалися, встромивши носи в нори… I войовничо фиркнувши, бралися до справи ще активнiше, вiдкидаючи заднiми лапами, немов граблями, грудки наритої землi.
Раптом неподалiк, з протилежного боку однiєї з нiр, вискочив чи то ховрашок, чи полiвка, й кинувся до рятiвних каменiв, намагаючись заскочити в одну зi шпаринок пiд муром. Пiд сонячними променями щось зблиснуло. Я нахилився й пiдняв.
Це був перстень – срiбний, iз наскрiзними отворами у виглядi вiконечок, рельєфом брукiвки, опуклою вежею. Несподiване вiтання зi свiту людей.
Перстень налiз менi на мiзинець. Покрутив його в руках, хотiв спершу покласти на мiсце, в отвiр мiж каменями, але пiддався раптовому пориву: сховав у нагруднiй кишенi теплої смугастої сорочки, ще й защепнувши на ґудзик. I сам здивувався, навiщо так зробив.
Для чого вiн менi здався? Тут я майже нiчого з матерiального свiту не потребував. Пiвтора року не тримав у руках грошей, обходився мiнiмумом їжi. Вода була в джерелi, до одягу вимоги простi й зрозумiлi. Я не мав біля себе не лише зайвого, а й чимало з того, що могло бути необхiдним.
Старий замок, його напiвзруйнованi стіни переконували в марнотi багатьох зусиль. Колись нашi пращури виносили нагору каменi, муруючи величну споруду. А їхнi нащадки розтягували їх по обiйстях, допомагаючи часовi руйнувати те, що зведено на вiки. Але замок пручався. Те, що тривало й наполегливо складали колись докупи, не так тепер легко розібрати на часточки. Основа замку, його пiдмурiвки залишалися непiдвладними анi часу, анi зусиллям руйнiвникiв.
Насувалася глибока нiч. Мiсяць сяяв на чистому небi надкушеним яблуком.
Мури замку, контури пагорбiв та гiр у нiчному свiтлi майже не змiнились – вони робилися чужими лише в темрявi, в беззоряну, безмiсячну нiч, коли здавалося, що ти потрапив у незнайоме мiсце. За майже повного мiсяця змiнювався лише колiр картини. Було спокiйно й тихо, замок мовчав, не видаючи жодного звуку.
Ми з Кумом сидiли на пагорбi, дивилися, як на рiвному майданчику дурiють Дункан iз Гаєм. Ті двоє гасали, рiзко мiняючи напрямок бiгу та ролi: то один наздоганяв, то iнший. Зближаючись, бурхливо кусалися, гарчали та гризли хвости. З-пiд лап летiло сухе листя з пiском. Я усмiхався, спостерiгаючи за цим нестримним вибухом енергiї.
Кум теж не зводив із братiв погляду, шкiрився, мружачи очi. Гай втомився перший – зупинився, захекавшись та вiдвертаючи морду, щось буркнув Дункановi. Той ще трохи пострибав навколо, але за хвилину й вiн заспокоївся. Вони обтрусилися вiд пiску та листя i, метляючи хвостами, вiдiйшли вбiк. Вляглися на пiдвищеннi, висолопивши язики та позираючи в наш бiк. Вовки пiтнiють язиками, виставляючи їх вилинялими прапорцями й захекано вiдсапуючись.
Кум ворухнувся, потягся, повiльно випростався й лiниво вийшов на плаский майданчик, де щойно дурiли брати. Постояв кiлька секунд – виточена завмерла постать, залита мiсячним сяйвом, – i раптом пiдскочив щосили, немов його ґедзь укусив. Злетiв угору, перевернувся в повiтрi на сто вiсiмдесят градусiв, опустився на пружнi лапи – де щойно була голова, стирчав у небо прямий грубий хвiст.
Я аж кахикнув вiд захоплення.
Кум вiдступив дрiбною ходою вбiк, на самих пальцях, не торкаючись п’ятами землi, кiлькома стрибками розiгнався й шугонув уперед. Навiть завис у повiтрi, перелiтаючи майданчик. Ризикував, бовдур, опинитися в глибокому яру. Але вправно приземлився на самому краєчку урвища i втнув щось несподiване та дивне, грацiозно крутнувшись на зiбраних укупi лапах.
Гай з Дунканом теж не зводили з брата заворожених поглядiв, i – чесне слово! – на їхнiх мордах сяяв захват вiд фантастичного танцю. Напад демонстрацiї власних можливостей закiнчився у Кума так само несподiвано, як i почався. Застиг як вкопаний, вгамовуючи дихання, а тодi спокiйно та байдуже, нiби не вiн щойно тут крутився як вжалений, пiшов перевальцем до братiв, а не до мене. Сiв коло них у рядок – морди в один бiк, хвости на землi, паралельно один до одного. Кумедна картина – вони нагадували сiльських дiдкiв на лавцi бiля ворiт.
Дивилися на мене.
Ну що ж!
Я встав, розiм’яв ноги, якi вiдчутно затерпли, повторив вовчий рух – вiдставив одну ногу назад, потягнувся, другу – потягнувся. Розвiв руки, повiльно накреслюючи в повiтрi велике повне коло i одночасно присiдаючи. Широко розставив ноги, присiв на одне колiно, хитнувся влiво-вправо усiм тiлом, плавно перенiс вагу на другу ногу, погойдався вгору-вниз. Веселе пiднесення заповнювало тiло.
Вовки не ворушилися, уважно спостерiгаючи за початком вистави. Перш нiж показати своє давнє вмiння, слiд добре розiгрiти м’язи. Я ще трохи повправлявся, розминаючись й одночасно обстежуючи поверхню землi, прораховуючи напрямок та кiлькiсть потрiбних крокiв, i поступово опинився на краю урвища. На тлi свiтлого нiчного неба три фiгури з настовбурченими вухами перетворилися на кам’яних iдолiв.
Вiдiйшов на край чагарника, розбiгся – i зробив потрiйне сальто, зупинившись на самому краєчку рову. У мене вийшло не гірше, як у Кума. Привiтав себе подумки iз вдалим кульбiтом та досконалим приземленням, краєм ока упiймав змiну в картинцi – глядачi зiскочили з мiсць та витягли шиї.