– Але робота виходить пiд вашим iменем…

– Звичайно, пiд моїм! Чи треба подавати увесь список, включаючи автора рами? Моє творче псевдо – це спiльний бренд, торгова марка. За нею – кiлька художникiв. Є майстер i є пiдмайстри… Часи митцiв-одинакiв, що мiсяцями працюють над однiєю картиною, минули. Сьогоднi художник мусить працювати швидко, оперативно постачаючи на ринок новi твори i навiть новi варiанти одного й того ж твору. Упiймав хвилю – тримайся на гребенi, давай те, у чому є нинi потреба. Бо завтра виникне потреба в iншому.

Дiвчинка не зводила з мене очей. Вона забула про свiй старенький диктофон.

– А як уживаються пiд одним дахом два художники? Чи не ревнує вас чоловiк до успiху?

Вона таки справдi добре пiдготувалась до iнтерв’ю. Особливо з огляду на те, що напередоднi з її сестрою ми цих тем не торкалися.

– Важко уживаються, – усмiхнулася, вiдчуваючи дрижання внутрiшньої струни. – У чоловiка депресiї, в хатi скандали…

Допила каву, увiмкнула в мобiлцi звичайний режим дзвiнкiв, який пiвгодини тому перевела на беззвучний, i сховала телефон у торбинку.

– А як ви… – почала було журналiстка нове запитання.

– Вибачте, – зупинила її, – сьогоднi їду в гори, менi вже час збиратися…

– Я вас сфотографую, – миттєво вiдреагувала журналiстка. Спалах не дав навiть волосся поправити. – Ще раз! – реакцiя у неї була блискавична.

Моєю вiдповiддю була щира усмiшка в об’єктив. Молодець, дiвча. Кує залiзо, доки гаряче, далеко пiде.

По обiдi виїхала в село до Марiйки – на батьковiй «Таврiї». У бардачку лежала довiренiсть на водiння «Жабки» – так ми з татом називали її через зелений колiр. Не раз пропонувала батькам помiняти авто, подарувати комфортну недорогу iномарку, але вони любили непрезентабельну «Жабку». I вона з усiх своїх сил намагалася виправдати їхню прив’язанiсть.

Поставила в переносний СD-плеєр компакт з аудiокнигою – люблю слухати в дорозi книжки. Учора в супермаркетi згадала, що їхатиму за маршрутом героя Ярослава Гашека, але у зворотному напрямку – вiд Львова до Нижанкович на кордонi, та й купила комплект з чотирьох дискiв «Пригоди бравого вояка Швейка». Ще й улюблена «Алiса в Країнi Чудес» Льюїса Керролла потрапила на очi, час звучання – двi години, тобто стiльки ж, скiльки перебуватиму в дорозi. Але тепер бажання слухати зникло. Нагодувала «Жабку» бензином на заправцi та й їхала у тишi, зосередившись на дорозi та своїх думках.

…Слова мали б наближати людей до iстини, а вони нерiдко викликають зворотний ефект. Хочеш висловити думку, ретельно добираєш слова – а виходить брехня. У кожному моєму iнтерв’ю траплялася думка чи констатацiя факту, якi наступного ж дня, ба навiть того ж самого, життя викручувало навиворiт, заперечуючи «усе вищесказане».

Не втримувалася правда життя в лещатах застиглих формулювань.

Колись я впевнено озброїлась двома перевагами успiшного митця – епатажнiстю та iнтенсивнiстю роботи. З епатажнiстю проблем не виникало – iдеї фонтанували, реалiзацiя не барилася, натомiсть особистий трудоголiзм швидко довiв: рiч не стiльки в iнтенсивностi, скiльки в потребi оптимально органiзувати процес. Так виник авторський бренд, за яким стояла не лише я, а й мої талановитi помiчники.

Це була добре органiзована гра в чотири руки. Трьох правих i однiєї лiвої, бо один з нас був шульга.

Таке ноу-хау – вiдлагоджена робота колективом на одне iм’я – виштовхнуло мене на гребiнь популярностi та фiнансового успiху. Усi задоволенi. Галерея процвiтає. Менi, як фронтмену, тобто фронтвумен арт-групи, доводиться давати iнтерв’ю, коментарi, брати участь у телешоу, свiтитися на екранi та в мас-медiа. Формулювати думки вголос. Але публiчно щось озвучивши, незабаром переконуюсь у протилежному. Заперечиш щось без тiнi сумнiву – чекай потрапляння в тенета власної категоричностi. Зафiксуєш певну ситуацiю словами – i не встигнеш замовкнути, а вона вже змiнилася. Навiть у особистiсних речах.

Достатньо було сказати в iнтерв’ю, що мiж мною та чоловiком повне взаєморозумiння, як найближчим часом ми вже завзято сварилися. Зiзнавалася в нелюбовi до хатньої роботи – i наступного ж дня зi мною ставався напад охайностi, мене пiдхоплювало бажання створити в хатi затишок i я влаштовувала генеральне прибирання з пересуванням меблiв та винесенням кiлькох мiшкiв непотребу на смiтник.

Не сьогоднi в мої думки потрапила бацила сумнiву: чи все роблю правильно? Дiвчинка-журналiстка запитала, i знову ворухнувся сумнiв стосовно певної штучностi в роботi методом артiлi. Було в ньому чимало переваг, але й недолiкiв не бракувало. Дивлячись на сiру стрiчку дороги, змушена була зiзнатися: менi набрид цей передовий колгосп мого iменi…

Мчала на зухвалiй, як для «Жабки», швидкостi. Якщо колись купуватиму замiський будинок, вiн ховатиметься вiд мiста на значнiй вiдстанi – достатнiй, аби вiдчути смак втечi. Щоб довго миготiли за вiкном поля, лiси та пагорби, а стрiчка дороги розкручувалася й розкручувалася з-пiд колiс. Аби одна реальнiсть поступово перейшла в iншу, а я за той час отримала б можливiсть вистигнути вiд напруги, як та вимкнута перегрiта пiч. I насолодитись розкiшшю мовчання. Отож в аудiокнижках не було зараз потреби.

За Самбором призахiдне сонце заслiпило очi, заливаючи дорогу золотом. Їхала в нереальнiй золотiй дiйсностi. Сонце пересунулось у правий вiд дороги бiк i блимало тепер азбукою Морзе у ще густих кронах придорожнiх дерев. Об’їхала гору – i сонце знову опинилося злiва.

Уже майже дiсталася до Старої Солi, коли побачила при дорозi двох жiнок. Молода намагалася зупинити машину, пiдтримуючи вiльною рукою бабусю. Пiзно побачила – майже проскочила повз них, але пригальмувала, здала назад, вiдчинивши дверцята.

– Прошу панi, чи не будете ласкавi пiдвезти до Старої Солi? – сказала молода, зазирнувши до салону. – Менi бабцю треба в лiкарню доправити.

– Сiдайте.

Бабуся на мене навiть не глянула. Мовчки вмостилася на задньому сидiннi, повернувши голову до вiкна. Погляд людини, заглибленої в себе. Здавалося, навiть не чула, про що ми дорогою розмовляли з дiвчиною.

– Зараз у Старiй Солi, при дорозі, буде костел святого Михайла, а лiворуч – лiкарня… – попередила молода. Вона напружено витягнула шию, боячись пропустити зупинку i завдати менi клопоту.

– Де ж вона? – не зрозумiла я, коли ми майже порiвнялися з напiвзруйнованим костелом, вкритим риштуваннями.

Лiкарнi при дорозi не було.

– Лiкарня трохи нижче. А тут поворот. Дякую, ми дiйдемо…

– Я завезу. Тут повертати?

– Авжеж тут, – зрадiла дiвчина. – Он той особняк з похиленим шпилем на вежцi…

Вона ще не встигла договорити, а я вже побачила дивний будинок.

В оточеннi сiльських хатин вiн виглядав чужинцем – як порцеляновий супник на простому дощаному столi з дерев’яними ложками.

– А хто найбагатший? – раптом озвалася мовчазна бабуся.

Я здивовано подивилась у дзеркало на лобовому склi. «Прошу?» – вже мало не зiрвалося з язика. Проте жiнка нi до кого не зверталася.

У люстерку можна було бачити вираз її обличчя – вона говорила сама з собою.

– Той, хто не має нескiнченних бажань, – голос її звучав дещо хриплувато. – А хто найбiднiший? – знову озвалася вона i, зробивши паузу, завершила: – Захланний.

У дзеркалi було видно, як бабуся несподiвано витонченим рухом обсмикнула рукавички. Була вона одягнута дуже просто, але рукавички, на якi я лише тепер звернула увагу, справляли таке ж дивне враження, як дiалог пасажирки iз самою собою. На мешканку придорожнього села вона аж нiяк не була подiбна.

– Ось тут, – показала менi рукою дiвчина, не звертаючи жодної уваги на бабусю, i потягнулася до своєї торбинки – за грошима. Я зупинила її, вона помiтно зрадiла, щиро сказала «дякую».

Особняк, у якому розмiстилася лiкарня, приголомшував неподiбнiстю на сусiдiв. Це, без сумнiву, стиль сецесiя, як його називали на цих теренах сто рокiв тому, або модерн – у пiвнiчно-схiдному варiантi, або ар-деко – у європейському формулюваннi. Асиметрична вежа, багатий рослинний декор – лiпнина у виглядi пагонiв, листочкiв та квiтiв. Нiчого схожого не сподiвалася тут побачити.