— Гаразд, збирайся, поїдемо до твоєї пасії заспокоювати. А вагітність я вигадала, не бійся. Їдемо, скажемо це їй… І не називай мене більше «Іннусю», бо вб’ю…

Вона здалася. Приз не вартував її старань. А коли того дня побачила очі своєї суперниці, заплакані, згорьовані, в яких поміж тим рожевіла надія, то змогла тільки істерично розсміятися.

Вона сама ніколи на нього не дивилася такими очима. Важко обожнювати героя-коханця, який і не герой зовсім. Він, напевно, тій іншій і про АТО щось наплів, як спробував наплести їй, але вона одразу обірвала його, ще на початку розповіді. Такі, як він, на війну не ходять. Хоча люблять на ній піаритися. На будь-якій гострій, актуальній темі. Щоб легше було кадрити дівчат.

— Ну Іннусю… тобто, Інночко, ну давай напишемо книжку про війну, ця ж тема зараз на піку популярності. Я переговорив з декількома людьми, дещо підчитаємо і забацаємо…

— Ні, Вікторе, цього я для тебе не зроблю, навіть не сподівайся…

І він образився. І на зло їй, мов підліток, який так ніколи і не виросте, демонстративно зателефонував тій іншій і почав городити щось про сни і рай, навіть не ховаючись від неї, а під кінець розмови видихнув своїм спокусливим баритоном: «Приїжджай», — і ефектно поклав трубку. Ох, які ж, напевно, бурхливі емоції він викликав на тому кінці електромагнітних хвиль!

А їй зробилося байдуже.

У той перший вечір нового року, коли вона поверталася зі Львова, залишивши коханого у суперниці, він зателефонував і в паніці зашепотів у трубку:

— Вона хвора, уявляєш? І вона нічого мені не сказала раніше, як так можна? Це якісь серйозні проблеми з судинами, я дивився, може дійти до хірургічного втручання, що вона собі…

— Заразна?

— Що?

— Хвороба заразна?

— Та ні, але…

— Ну то не парся, трохи більше попрацюєш, заробиш, полікуєш свою Лесюню…

— Зловтішаєшся?

— Ні, просто втомилася. І не телефонуй мені більше. Ніколи.

Вона знала, що з часом у пам’яті залишається тільки хороше, а хорошого у них теж було багато, і вона може не втриматися, може захотіти все повернути, бо справжнє кохання, як там писала у своєму повідомленні ота інша, не так просто вичавити з серця.

Але тій іншій він був потрібен більше.

Тільки немовлятко гарне вийшло з їхнього кохання, за це вона була йому вдячна.

Як тобі там живеться з ним, Лесюню? Ти дозволяєш йому так себе називати? Ти щаслива?

Леся підійшла до вікна, мерзлякувато зіщулившись. Наді Львовом збиралися хмари. Знову буде дощ…

Світлана Горбань

Чужа таємниця

Я сиділа спиною до цієї красивої пари. Мій улюблений столик біля вікна ніхто не зайняв, хоча з нього відкривався чудовий краєвид. А ці сіли поруч, одне навпроти одного: красива худорлява жінка років тридцяти і чоловік невизначеного віку, якому могло бути і за тридцять, і за сорок, а може, і ще більше, але здоровий спосіб життя, достаток і відсутність шкідливих звичок згладжували на ньому плин часу.

Я слухала. Погана звичка підслуховувати чужі розмови вкоренилася ще з дитинства, бо в моїй родині вирували іспанські пристрасті з інтригами й таємницями мадридського двору. Всі казали натяками, надавали незначним словам і подіям глибинного сенсу, підозрювали одне одного у прихованих вчинках та намірах — і все це під завісою родинного затишку й тепла. Тому, коли батьки, або бабуся з матір’ю, чи моя молода незаміжня тітка починали говорити пошепки, я оберталася на слух, боячись проґавити бодай одне слово, що б у цю мить не робила. Я могла мити посуд, дзвінко складаючи блискучі тарілки у шафку, грати на піаніно хоч форте, хоч фортисимо, читати книгу з захопленим обличчям. Наче вона така цікава, така гостросюжетна… Я не втрачала жодного звуку з цього шепотіння. Непотрібне знання робило мене мудрою й сумною, радощів не додавало, але ставало наркотиком, без якого я вже не могла існувати, тягаючи вантаж розчарувань, розбитих надій, зрадженого кохання близьких і коханих людей. Іноді почуті слова були мені незрозумілими, вчинки — також, але я не могла про це ні в кого запитати, і таким чином воно ставало і моєю таємницею, частиною мого життя.

Саме через це підслуховування я несла з дитинства важку валізу сумних вражень і недовіри до оточуючих, навіть добре знайомих людей. Навчилася звертати увагу на найдрібніші деталі, не на значення слів, а на приховану інтонацію, дивитися на вираз обличчя й розуміти, що це лише зручна ввічлива машкара. Ця мудрість не робила мене щасливою, але дозволяла уникати помилок. Я бачу людей наскрізь, тому маю обмаль друзів і найкраще розуміюся чомусь із чоловіками.

На щастя, я позбулася давнього комплексу, яким мене було обдаровано, через інцидент з моєю юною тіткою. Бідолаха зробила прикру помилку через зраду коханого, у бабусиних устах це звучало трагічно й незрозуміло: «Такого хлопчика викинула». Більше тижня я її не бачила, нарешті вона повернулася, схудла, з величезними очима, обведеними чорною фарбою особистого горя. Тепер вона не жартувала, не грала годинами на піаніно, не брала слухавку, а сиділа годинами у фотелі та дивилася на шпилі собору, що виглядали з-за сусідської кам’яниці.

Мамуся з бабцею, як могли, підтримували і втішали її: «Могло бути набагато гірше…» — шепотіли вони їй на вухо, а та непомітно струшувала сльозинки й вичавлювала подобу усмішки. Моє серце калатало через її біль, але я не сміла так само співчувати — «я ні про що не здогадувалася».

Отже, очікуючи замовлення, я обернулася на слух.

Говорила жінка, дуже спокійно та розважно, іноді ненадовго перериваючись, роблячи ковток кави або відкушуючи від тістечка. Вона мала дивовижно мелодійний голос, такий самий, як моя вчителька у початкових класах. Він обгортає тебе ніжним сопрано, ніколи не буває занадто голосним і має дуже красивий тембр. Ми обожнювали цю «другу мати» за справедливість, розумне вирішування всіх наших малечих проблем, але для мене найголовнішим був її голос, що переповнював музикою весь клас, і ми сиділи, як зачаровані.

Чим далі я прислухалася, тим більше ніяковіла: руйнувалася ціла епоха в житті цих людей, а збоку здавалося, що парочка люб’язно спілкується за сніданком.

Жінка заспокоювала свого приятеля:

— Я завжди тобі говорила, будь-яке твоє рішення буде правильним і я прийму його із вдячністю. Мені немає й ніколи не буде за що тобі дорікати. Ти вже для мене стільки зробив, я назавжди залишуся твоєю боржницею… — вона, не поспішаючи, зробила ковток кави, і я навіть відчула її смак та з нетерпінням повернула голову в бік офіціанта, нерозторопного юнака, який не поспішав з моїм замовленням.

— Якби ж не ти, не наші стосунки…

Знову зависла пауза, немов у театрі, коли актори дивляться один на одного або в темряву залу, намагаючись передати очима почуття, підвладні лише музиці, а не смертній людині.

— Я так боюся завдати тобі болю, отже, ці останні місяці були найщасливішими у моєму житті, навіть медовий місяць із чоловіком не залишив жодного світлого спогаду…

— Чому ти не хочеш відкрито визнати, що ми розлучаємось? Що ти вирішила все за нас, сама, не порадившись зі мною? — Чоловічий голос переповнювало приховане роздратування, він ледь його стримував, ще трохи — і лавина пекучої образи вирветься лавою з жерла вулкана й затопить не лише його співрозмовницю, а й мене, ледачого офіціанта, проллється вулицями Львова нестримною вогняною рікою. Така пристрасть кипіла в цьому мужчині.

— Я ніколи не влаштовувала тобі сцен, ніколи нічого не просила і не вимагала. Я дала тобі час самому обрати, що для тебе важливо… У будь-якому разі… Я зараз на тебе дивлюсь і відчуваю лише ніжність. Нічого, крім ніжності…

— Тобі легше! Я дратуюсь і краюсь, що не можу всидіти на двох стільцях одразу, отаким я виявився ненажерою й боягузом. Я не готовий до рішучих дій, давай ще трохи почекаємо, — в його голосі з’явилися благальні нотки, роздратування приховалося за добрим вихованням і забороненим коханням, бо коханка була вільною жінкою, а не його затурканою дружиною. Козирна карта була у неї в руках, її чудовий голос заспівав далі колискову його дратуванню, гра словами продовжувалася: