— І зовсім не старий! — Юстина розсміялась, обіймаючи рятівника за шию.

— Справді? — У карих очах зблиснув азарт. — Мене звуть Маркіян. А вас?

— Мелана, — змахнула віями дівчина.

— Чарівне ім’я.

— Дякую.

У парку, який мав власні таємниці та легенди, майже всі лавочки були зайняті закоханими парочками. Повз доріжки пробігали собаки, на доріжках поважно прогулювались їхні хазяї, крутячи в руках повідці й нашийники.

— А ходімо на гойдалки? — запропонувала Юстина. — Дітей, певно, вже батьки по хатах розібрали. Там має бути порожньо.

У вікнах старих будинків з вигадливими візерунками за довгими мереживними фіранками, подарованими на новосілля, запалювалися та згасали теплі вогники. Так просто повертатись туди, де тебе чекають. Разом з теплою вечерею й рідними обіймами, такими потрібними після важкого дня, наповненого випадковими людьми, яким байдуже до тебе, твоєї вечері й обіймів.

На гойдалках роки стирались на очах. Маркіян знову перетворювався на підлітка-розбишаку, який намагався розхитатись вище за неї. Його поцілунки були схожими на осінь — ще густо-медові, та вже з присмаком опалого листя.

Вечір вдався. Юстина почувала себе задоволеною й змученою. Ніч минула без снів — стрімко, наче птаха крилами змахнула. А зранку Левко чекав під дверима аптеки. Дівчина відчинила двері, мстиво потримала табличку «зачинено» на десять хвилин довше, та врешті перевернула її.

— Вітаю. — Хлопець світився.

— Вітаю. — Юстина коротко кивнула і зігнулась. Виставила на ляду маленьку пляшечку. — Ось ваша вишнівка.

— А ми знову на ви? — Левко розчаровано похитав головою, беручи пляшечку до рук. — Крок вперед, крок назад?

Дівчина хитро всміхнулася.

— Ой гарна вишнівка, ой гарна, — прицмокнув хлопець. — Що хочеш за неї? Грошей, знаю, не візьмеш, — зупинив на півслові.

Юстина подумала та хитнула головою. Відчуття страху й досі не зникло, але побачитись ще раз було надто спокусливо, як би вона не намагалась переконати себе, що їй цього не треба.

— Гребінь, — вимовила неочікувано для самої себе.

— Гребінь?

— Так, такий старий, дерев’яний, з великими зубцями.

— То буде тобі гребінь, — кивнув Левко та вийшов з аптеки.

— Та що це таке? — Дівчина вдарила кулачками об ляду.

— Юстинко, ти чого? — До аптеки заходила Дзвінка з яскраво-жовтою парасолькою.

— Нічого, — відрізала подруга.

— Там такий дощ періщить, ух! І твого залицяльника бачила — хоч би що, йде під дощем та усміхається, наче сам той дощ замовляв!

— Бо дурний, — кинула дівчина.

— Дурний-розумний. А тобі сподобався!

— Ти про що?

— Ой Юстинко, я хоч і повненька, але не дурна. І він не просто так сюди ходить.

— Вже не ходитиме.

— Побачимо. І чого пручаєшся? Гарний хлопець. Боїшся його, чи що? Він же тобі таки подобається! Он сукню нову одягла — білу, довгу… Коси розпустила… Справжня наречена! — захихотіла Дзвінка та швидко зникла в підсобці, ухиляючись від гумової рукавички, яка летіла просто їй в носа.

Юстина спробувала взяти себе в руки. Забути, забути, викинути його з голови, та й усе. Дівчина повернулась до своїх справ, але руки все ще трусилися. Подобався. Ще й як він їй подобався!

День швидко добіг кінця. Дівчата попрощалися й розбіглися хто куди. Юстина вирішила прогулятися. Знайомитись сьогодні ні з ким не хотілося. Аж тут хтось затулив їй очі. Дівчина різким рухом виплуталась та відстрибнула на кілька кроків.

— Ти що собі дозволяєш?

— Подіяло, — посміхнувся Левко, в його волоссі світилось сонце — справжній лев. — Ми знову на ти!

— Чого тобі?

— Поговорити…

— Поговорити? — Дівчина витримала слово на язиці та подивилась в глибоке небо. Легкий вітер ковзнув по щоці, і вона раптом розсміялася. Чого їй боятися? Це її місто, її Львів, а цей — чужинець… Йому тут не місце. Вона йому покаже. От тільки… Пограється перед тим. Дівчина скинула з себе босоніжки та обережно спробувала пальцями нагріту бруківку. Подивилась кудись поперед себе, хитро примружилась й кинулась навтьоки:

— Доженеш мене, тоді поговоримо!

Юстина бігла швидко, не спиняючись, аж захоплювало дух. Босі ноги ледь торкались вигрітого серпневим сонцем тротуару, що здавалось, наче вона летить. Левко щось обурено крикнув та кинувся слідом. Дівчина вибігла на Сербську й обернулась: уважним, чіпким поглядом знайшла в натовпі випадкових перехожих потрібне обличчя й задоволено всміхнулась.

Товсті лямки наплічника боляче вгризалися в плечі, обпечені сонцем. Хлопець черговий раз поправив їх, але дратівлива гризота нікуди не зникла. Розхристаний і захеканий, він шукав бездумним поглядом тендітну постать. Заплющив очі, втягуючи густий солодкий дух з Майстерні шоколаду.

В якусь мить стіни однакових будинків з кольоровими похилими дахами розступилися. Залишилося лише смарагдове плесо м’якої шовкової трави, що п’янило-дурманило своїми розкішними запахами, обвивало ослаблі ноги, грайливо лоскотало голу шкіру, яка вмить вкрилася зрадниками-сиротами. Наче просила — спинись, прихили голову, притулись щокою до землі, залишися тут навіки. Обери собі вербу, злийся з її корінням, стань її живильним соком, потягнись до сонця першим зеленим листком й розлетись по світу жовтим цвітом, розчинись в повітрі, що бринить дощем. І небо відбирало мову й глузд — оксамитово-синє, наче перо з хвоста птаха щастя. А потім все зникло. Левко розплющив очі й знову опинився на вулиці.

— Що за маячня? — перечепився через камінь й розтягнувся на бруківці. Заразливий сміх двох малих шибайголів свіжовиламаною різкою шмагонув по обвітреній щоці, повертаючи до тями. Під стогін-крик хвалькуватого саксофона, що співав під чутливими пальцями музиканта із мішками під очима, плескали в долоні молоді дівчата, розпашілі й збуджені чи то від пристрасних слів старої пісні, чи то від щойно випитої густої чорної кави. Де там вербам рости на асфальті!

Він дивився на втікачку знизу-догори: Юстина наче бігла в небі, дбайливо вичищеному пишноквітим літом, без жодної пилинки — з тих, що залишають неквапливі хмари, в полоні жасминової ночі зачіпляючись за гострі промені холодно-байдужих зір.

— Чекай! Зажди! — Левко ковтнув розпеченого сухого повітря й зірвався на кашель. — Стій! — вигукнув грізно.

Юстина повернула на Староєврейську та побігла вгору — повз «Дім легенд». На дивну пару озиралися вечірні містяни. Дідусі у крислатих капелюхах, спираючись на палиці, дивились лагідно, згадуючи бистрокрилу молодість. Закохані парочки, що тулилися одне до одного, ділячись теплом, — радісно-розуміюче. Самотні жіночки — з осудом й легкою ноткою жалю — хто б за ними так побігав. Юнки оглядали широкі плечі й, заздрячи, млосно зітхали. Якийсь молодик лунко свиснув у спину й вигукнув підбадьорливу непристойність.

Юстина знову обернулась. Довгі розпущені кучері — як тільки не заплутуються — війнули за рогом Арсеналу. Левко майже без сил доплівся туди, ледь пересуваючи ноги, на яких важкими гирями трималася лінива втома, й переможно посміхнувся. Вона тут. Не втекла.

Русявка стояла навшпиньки біля великої бочки перед струнким деревом, трималась за стовбур та була готова в будь-яку мить зірватися на біг. На личку — ні краплі втоми, лише грайлива усмішка.

— Знайшов, — прошепотів Левко.

— Приніс, що я просила? — Перли білих зубів виблискували у світлі ліхтарів, перетворюючи ніжну діву на лісову хижачку.

— Звісно. — Левко дістав з наплічника куплений в бабусі з Вернісажу великий зубастий дерев’яний гребінь, схожий на видерту вовчу пащу.

Юстина задоволено підібгала під себе ноги й зручно вмостилася просто на тротуарі, наче на м’яких подушках. Юнаку довелось впасти перед нею на коліна. Дівчина повернулася до нього вигнутою спиною й звабливо повела плечима. Ледь чутно зітхнула, коли він обережно торкнувся гребенем її волосся. Хвиля бажання пробігла її тілом й пронизала долоню юнака тисячами дрібнесеньких голочок. Левко здригнувся, а Юстина задоволено зайшлася густим оксамитовим сміхом. Таким, як гарячий, обпікаючий вуста шоколад, розплавлений у залізній мисці над синім вогнем, та попри все солодкий настільки, що ти продовжуєш пити ще і ще.