Анжела. Господи, це Анжела Балах!

Поетеса, есеїстка, найактивніший член нашої літературної студії. І найяскравіша модниця. Друкується під псевдонімом Анжела Зірка.

Передчуваючи недобре, я сіла і аж тоді натиснула зелену кнопку.

— Ти чого трубку не береш? — бадьоро спитав голос Анжели.

— Я в кафе і зараз саме…

— Ти вже у Львові?

— Так.

— Я завтра також приїду!

Я зітхнула. Анжела ж заявила:

— То маєш мене зустріти.

— Я?

— Ти ж там усе знаєш, а я їду вперше. Навіть не знаю, в який бік з вокзалу йти. І взагалі.

— А жити де збираєшся? — Я спитала про це спокійно, бо знала, що в моєму хостелі на час Форуму вільних місць немає.

— Забронювала кімнатку в готелі.

Вона назвала адресу. Я знаю цей готель — неподалік від оперного, зупинялась там у свій найперший приїзд до Львова.

— То прекрасне місце! Біля вокзалу візьмеш таксі, довезе без проблем. Я дам тобі но…

— На таксі дорого. Краще ти мене зустрінеш і доїдемо маршруткою. Потім проведеш на Форум. У мене запрошення. Виступатиму на Ночі поезії. Чи поетичній ночі?

— Завтра я зайнята. Презентація, дві автограф-сесії та ще й…

— Але ж не з самого ранку? А мій потяг прибуде о сьомій. О сьомій п’ятнадцять. Ти всюди встигнеш.

Мені принесли каву. Я кивнула офіціантці, тому не встигла нічого відповісти, й Анжела цілковито перехопила ініціативу:

— Коротше, у мене немає часу, я вже на вокзалі. І батарейка сідає. Чекай мене о сьомій. О сьомій п’ятнадцять. П’ятий вагон. Здається, п’ятий. Цілую. До зустрічі.

Я послухала тишу, тримаючи телефон біля вуха, потім поклала його на стіл, витягла блокнот й записала на завтра:

7:15. Вокзал. Зустріти Анжелу.

Потім приречено зітхнула. Я сподівалась, що саме цей візит до Львова буде мій і тільки мій. Я заслужила на це. У мене давно не було не тільки відпустки, а й повноцінних вихідних. І ось — маю. Анжелу та ранковий вокзал.

Де б Анжела Балах не з’являлась, вона завжди номер перший. Зірка. І ще — несподівана й шалена.

От хоч би мій останній день народження. Вона зателефонувала зранку, привітала і раптом:

— Зараз я до тебе приїду. Із сюрпризом.

Знаючи її сюрпризи, я заблагала:

— Тільки не треба сюрпризів! Або скажи — який.

— Ні-ні-ні! Що ж це за сюрприз, якщо скажу?

— Тоді не даруй.

— Ні! Подарую! — і дала відбій.

Я поспішала на роботу, вже на порозі квартири, в куртці й береті, побачила свій несподіваний подарунок.

Анжела, сяючи як нова копійка, тримала в руках коробку з-під туфель. Звідти несміливо визирало чорне жовтооке кошенятко.

— Вітаю тебе з днем народження, — урочисто проголосила наша поетка і тицьнула мені коробку. З її плеча звалилась велика руда сумка. На той час і сама Анжела була яскраво-рудою. — Тримай-тримай, а то в мене все падає!

Довелось тримати.

— Дякую. Тільки ти ж знаєш, у мене алергія.

— Хіба на котів? — струснула вона яскраво-червоним волоссям. — Ти ж казала — на тютюн.

— І на тютюн також.

— Та ти поглянь лише, який він милий!

— Вибач, але я не можу його взяти…

— Я так старалась, несла тобі, везла маршруткою. Думаєш, легко?

— Де ти його взяла?

— Підкинули. — Анжела явно збиралась іти, залишивши мені кошеня.

— А тепер ти хочеш його мені підкинути? Вибачай, це твоя доля. Саме твоя.

Але панна Балах була вже на сходах:

— Не можу я з ним на роботі з’явитись. Хай перебуде в твоїй квартирі. Увечері заберу!

Звісно, того ж дня захворів її брат. До кінця тижня я пила таблетки від алергії та годувала й доглядала чорне кошеня. Обдзвонювала знайомих — чи не потрібна кому мила домашня тваринка. В суботу заплатила жінці, яка продавала котиків при вході на ринок, і вона погодилась забрати це чорне створіння.

…Я з’їла завелику для однієї особи піцу і зателефонувала Вадиму Чужинцю, сказала, що сьогодні зустрітися не вийде. Ми з ним познайомились минулого року тут же, на Форумі. Потім стали френдами у «Фейсбуку». За півгодини мали зустрітися, щоб разом подивитись, як плює вогнем дракон біля Будинку легенд. Але завтра я маю встати о пів на шосту… Які вже дракони?

Допивши каву, я вийшла на вулицю. Почався дрібний дощик. Парасолі у мене, звісно ж, не було. Треба йти до хостелу й відпочивати. Дракон плюватиме і завтра, і, дасть Бог, ще багато-багато років.

…Ранок видався похмурим та вологим. Я тремтіла в тоненькій курточці. Зате місто за вікном трамвая здавалося майже казковим, таким я його ще не бачила. Нарешті доїхала.

Таємничі темні вулиці. Марево високого собору. Мокрі лискучі рейки. Ірреальні постаті перехожих. Передсвітанкова вокзальна площа. Лункий вокзал.

У великому розкладі на стіні довго шукала номер платформи, де маю зустріти Анжелу. Де ж той потяг? Нарешті! Ось! Але що це? Він прибуває о 8:15. О восьмій, не о сьомій.

Я витягла блокнот, перевірила. Наша Зірка-Балах чітко сказала: сьома п’ятнадцять. Я не полінувалась підійти до віконечка довідок. Все правильно, восьма. Отже, мушу чекати ще більше години.

Тремтячи від злості, зателефонувала Анжелі. Довгі гудки, нарешті заспаний тягучий голос:

— О, це ти, Марусько… Будиш завчасно, наче провідниця.

— Але ти сказала, що потяг о сьомій.

— Хіба? Ти щось плутаєш.

— Плутаєш ти, я записала під твою диктовку.

— Ну так що ж? Помилилась.

— Гарна помилка, я вже на вокзалі.

— Чудово! Ти молодець. Зачекай трохи. Потяг буде десь за годину. Якщо не запізниться.

— Фантастична перспектива! Він ще й запізнюється?

— Здається, за ніч повинні були надолужити. Сонечко, я не можу довго говорити, бо батарейка… Зачекай трохи, скоро вже. О, провідниця вже…

Гудки відбою.

Я розгублено подивилась на великий годинник і пішла шукати затишний куточок.

Чого я хочу? Анжела така.

У позаминулому році в мене уперше вийшов роман у київському видавництві. Накладом у дві тисячі примірників. Всі казали, що стільки книжок нерозкрученого маловідомого автора продати неможливо. Та ще й фентезі, літератури для вузького кола любителів. Отже, видавці ризикували.

До столиці далеко, але в своєму місті презентацію я вирішила зробити на достойному рівні. Обійшла всі місцеві книгарні, і лише в «Буквиці» молода піар-менеджер погодилась провести першу в наших краях презентацію.

Я сама надрукувала афіші, сама розклеювала їх в бібліотеках, навчальних закладах та біля прохідних заводів. Організувала виступ молодого барда, малозрозумілі тексти його пісень дуже пасували до моєї фантастичної книжки.

Запросила журналістів, літераторів, друзів та знайомих. Якби всі прийшли, то під дверима книгарні, мабуть, зібрався би чималенький натовп тих, що не вмістилися всередині.

Натовпу не було, але книгарня заповнилась народом, як ніколи. Я сама модерувала захід, і все було чудово: голова нашої літстудії, солідний вусатий Борис Кулик, пристойно коротко розповів мою біографію й похвалив творчість, приятелька зачитала перші відгуки преси, бард поспівав, кореспонденти поставили кілька питань, колеги по перу привітали.

Надходила черга автографів, заради цього все й проводилось. І тут слово взяла Анжела, тоді — яскрава блондинка. Вона подякувала магазинові, що тут не цураються своїх, та розпорядилась, щоб продавщиця поставила на стіл з гарною стопкою моїх книжечок величезну коробку творів, узятих на комісію від місцевих авторів. Більшість з тих жовтогарячих та пронизливо-фіолетових брошурок належала перу саме Анжели Зірки — вона неперевершено вміє шукати спонсорів.

— Сьогодні — день фантастики, — урочисто проголосила вона. — Зараз я прочитаю вам свій фантастичний вірш.

І прочитала.

Люди поаплодували, а я оголосила про початок автограф-сесії. З готовністю стала чекати.

Зібрані мною книголюби почали гортати книжки. І мої, і Анжелині.

— Пробач, — зітхнула лірична совість нашої студії Яніна Стоянова, примружуючи короткозорі очі. — Я не зможу читати твою книгу, шрифт дуже дрібний. Може, надішлеш мені електронний варіант? Я на екрані збільшу як треба.