Тієї ж осені вишенька була пересаджена за місто у наше село з дивною назвою Грибовичі. Чи то грибів тут так багато було, але, певно, колись, бо жодного разу не чула і не бачила, щоб господарі по них ходили. Головне, що тут у неї тепер був не клаптик землі посеред квадратика асфальту, а великий сад-город, який доглядала працьовита родина Левіцьких, родичів попередньої господині Емілії: пан Павло, пані Ганна, їхня донька Марія з маленьким синочком Максимкою. Ціле літо малий був на селі, а восени його забирали до міста. Певно, до того помешкання, де колись поруч росла вишенька. Ну, принаймні вона так собі думала.

Усі любили вишеньку, дбайливо підливали двічі на рік перегноєм, обрізали гілля, що іноді всихало. І назвали гордовито Морелею. Ах, як їй це подобалося! А одного разу навіть господар обкурював сад димом, коли несподівано після брунькування повернулися морози. Вишенька тоді ані краплі не змерзла, бо багаття горіло-димілося якраз навпроти неї. Тільки одна абрикоска загинула, незважаючи на те що пан Павло цілісіньку ніч ходив туди-сюди садом, розкурюючи полум’я, що вгасало. Шкода було її, звичайно, але що тут вже поробиш. Вишенька поплакала за подругою, помолилася за її нове життя в іншому світі, як чула від господині, та й вгамувалася. Восени того ж року засохле дерево викопали, а на його місце посадили молоденьку абрикоску. Тому Морелька із вдячності, що доглянута, жива і здорова, рясно-рясно родила їм великими, м’ясистими і соковитими плодами. І була щаслива, наче сяяла. Дбайлива родина, великий дім, сад, знову ж таки джмелі-бджоли щороку і… соловейко! Це диво вона цінувала найбільше у новому великому світі.

Він був тим, заради голосу і пісень якого вона терпіла крижані морози взимку, нестерпні мокрі ночі восени і скажену спеку всередині літа. Ах, як він співав, які трелі він виводив, як тьохкав і щебетав! Його пісні чув весь окописок^[2] від залужжя до ланів. Заслуховувалися усі перехожі, а господар іноді навіть друзів запрошував переночувати, щоб і вони почули того небесного співака. Концерти тривали щодня з вечора і до рання. Аж поки соловейко не знаходив собі пару. Подружка прилітала і оселялася поруч поміж густого гілляччя вишеньки. І Морелька страшенно ревнувала. Щоразу намагалася струсити цю непримітну сіру дівицю, але та вперто знову прилітала. Сідала, і соловейко припиняв свої концерти, залюбившись у саму присутність протилежної статі. Чом же не міг співати тільки для вишеньки?! Як же він не бачив, що вона теж жінка! До того ж прекрасна і яскрава, на противагу тій сірій непомітній пташечці. Морелька сумувала й тужила, аж допоки не помічала, як ті двійко починали висиджувати своїх пташенят. Тоді вона мирилася зі своїми почуттями, щиро тішилася, що будуть ще одні малючки в них на челяді, і заспокоювалася аж до нового сезону. «Може, наступної весни він мене помітить?! І заспіває тільки для мене».

Життя поволі минало у такому ж заїждженому руслі, як і торік, і позаторік, і поза-поза…

Нова весна знову вселяла радість і надію на ще один рік суцільного щастя і благодатного цвітіння. Морелька знову набубнявіла, стала прислухатися до співу птахів, до болю вдивлялася-вслухалася, всотувала всі звуки та запахи довкола в очікуванні свого обранця, а він усе не прилітав. І, що найгірше, його не було чути навіть десь далеко. «Хай би вже собі співав десь там! Лише б його почути!» — журилася вишенька. Але, скільки не вслухалася, серед весняного розмаїтого хору голосів його так і не чула.

«Господи Боже мій, що ж сталося?! Хай усе з ним буде добре. Як же так?» Душу бентежило і рвало на клапті. Спокою не було, не могла влитися у звичний ритм життя: усе здавалося не так, усе котилося шкереберть і не хотілося нічого звичного та обов’язкового робити; хотілося застигнути так, як струнка, як суха тичка на фасолю, і ні про що не думати, геть задерев’яніти і висохнути, потім розсипатися на попіл і розвіятися по вітру, зникнути… аби не відчувати тієї туги і нестерпного болю, що тлумив і гамселив її єство. Як пекельний вогонь вилизує чавунне дно над багаттям, так її спопеляв без зрозумілої на те причини той невидимий біль. Ай, пекуче й боляче, гостріше, аніж лезом по старій рані, болючіше, аніж вдарити у саме серце, — тужно боляче, солоно і колото, тягуче-камінно…

За якийсь час, потім… як і годиться, вона зацвіла, але дуже з запізненням. Не могла ніяк вгамуватися, так вслухалася в тишу. Тоді випустила листячко, поналивалася неймовірною облепою вишень, а соловейко… так і не прилетів. Журилася вишенька і несамовито тужила… Немилим був уже їй весь світ. Не співав ніхто так солодко у її вітті, не тьохкало так усередині, не надривалося і не плакало слізьми щастя у такт його трелям і тремоло. Який же красень був у своєму співі! Хіба ж могла вона так радісно і щасливо на цей світ дивитися, коли у ньому не було найголовнішого — його?!

А гілля тріщало і ламалося під незвичним тягарем плодів. Падало ночами долі, чавлячи собою власні вишні і скидаючи жовтіюче листя.

— Що з нею, Павле? — дивувалася господиня, обдираючи з дерева усі вишні, щоб остаточно їх не втратити. — Так ладнє вродила, і на, маєш — жовкне.

Кілька відер встигла зібрати, а що вже попадало… І миттю, за пару тижнів, наскрізь, посеред палючої липневої спеки і духоти, коли не те, що у Львові, а й за містом важко дихати, Морелька всохла. Скоцюрбилася, як та старенька, столітня бабуся, погнулася уся, покрутилася, ще й тріснула посередині, наче її блискавка розчахнула. Тієї ночі, здавалося, аж пес завив.

— Ох, яка файна сортова вишні була, — скрушно захитав головою господар обійстя. — Тепера таку не купиш. То хтів повісти же є, певно, шо ті нові якісь там сорти і… добрі. Але то та правдива мореля була… Як кулак, вишні мала.

За тиждень він вже обкопував довкола зсохлого стовбура земельку і кряхтів так, аж онук з веранди прибіг:

— Діду-діду, а дайте я вам поможу, ви вже старенькі, вам тєжко, — і, намагаючись приступити ближче до ями, яку вже добряче підкопав під корінь старий, хапав дідуся за ноги.

— Ага-ага, ну, давай, тримайсі за лопату і тягни зі мнов. Я сили вже такої не маю, — звернувся радісно дід до чотирирічного міцненького хлопчинки. — Шкода жи нема в нас більше такої вишні, не найшов я більше. Не було. То стара Мілька з міста мені зоставила, бо їй гроші тре’ було. А я не думав запитатисі, відки вона тамкай втрафила.

Він обережно перекидав землю разом з онуком, намагаючись притримувати лопату, аби не скалічити і не обсипати чорноземом дитину.

— Йой, та як не знаєш, де то вони тоди росли?! — засміялася з веранди чепурна сільська господиня в рябій запасці поверх лляної довгої сорочки.

— А ти зна? — здивувався старий, вибалушивши великі вицвілі сиві, колись сині очі.

— О, та то всі знают же, морелі були на Кортумовій горі. Всі сортові вишні — то вони з маєтку пана Ернеста Кортумова. Він там сади колись позакладов!

— Йой, то ти про Куперманові землі кажеш, чи як?

— То Куперман був потім, по пану на Клепарові! А сортові дерева насадив польський пан Кортумов. Десь там при владі був. І міг! А ти, я виджу, ніц не знаєш. Нема шо дитині повісти. — Вона скрушно махнула рукою і покликала малюка: — А ходи-но, Максимку, баба тобі молока з солодкою паркою^[3] дасть. Ходи!

— Не хочу, бабо! Нє! Я дідові помагаю.

— Ну, то помагай! Потім… — і, бубнячи вже собі під ніс, повернулася на ґанок. — Файна вишні була, дуже файна. Тре там буде добре всьо перекопати потім. І я мак засію. А чо порожнім буде стояло. Най росте, з Богом!

— Всьо зробимо, Гандзуньо! Як скажеш! — крикнув старий у відповідь, сумно посміхаючись малюкові, кряхтячи і продовжуючи ретельно обкопувати вже глибше корінь розкішної і плодовитої ще недавно морелі. — А то не просто так вона всохла, нє! І соловейко того року не щебетов. То шось сі стало…

— А шо, діду? Соловейко не хтів нам більше співати? — поцікавився онук.

— А хто зна?! Може, той наш рудий легас його злапав і з’їв. Він такий, він може. Кілька літ на него цілив. Хто зна, хто зна, дитино моя… Та то все не просто так на тому світі сі діє.