За спинкою крісла, з правого боку, підсліпувато вирячував очі пістрявий пугач.

Закоханий у все красиве, Диводан милувався вишуканими меблями, що півколом виструнчилися позаду господині. М’які лінії, ніжні візерунки інкрустацій — нічого зайвого, надміру яскравого. Химерна, сувора, абсолютно незвична краса і насторожувала, і приваблювала.

Віланда плавно підійшла до крісла, граційно вмостилася на поручні. Поклала руку на плече рудої красуні, і та одразу втратила неприступність. Перезирнувшись, вони зрозуміли одна одну без слів. Враз Віланда, усміхаючись, заговорила мовою орачів:

— У тебе із Диводаном однакове волосся, ти помітила, Огнеславо?

Диводан прикипів поглядом до водоспаду чарівних кіс, що світилися всіма відтінками полум'я, кучерявилися, мов живі.

— Огнеслава! — гучно вигукнув хлопець, і луна десятки разів повторила цей радісний вигук.

— О, як голосно, — усміхнулася красуня Огнеслава і плавною ходою підійшла до Диводана. — Ти завжди здіймаєш стільки галасу?

— Не завжди, але досить часто, — відповіла за нього Віланда, сидячи на підлокітнику крісла.

— Не бійся, — сказала Огнеслава в обличчя Диводанові й міцно обхопила обома руками його голову. «Я не боюся», — хотів відповісти хлопець, але, зазирнувши у величезні зелені очі, що уважно дивилися на нього, побачив у мареві смарагдових вод своє село, рідних, Зорицю, сиву прабабусю. Ніяково закліпав очима, а Огнеслава весело мовила:

— То ти, виявляється, ще й родич мені? — опустила руки й повернулася до Гайнелія.

Заговорила, розтягуючи слова мовою степовиків:

— А ти звідки будеш? Чий?

— Мені треба відповідати, чи ти, незрівнянна Огнеславо, сама довідаєшся про все? — високий, кремезний Гайнелій стояв, гордо здійнявши голову, Диводан позаздрив його упевненості. Він уперше побачив степовика без шапки, замилувався його хвилястим волоссям, трішечки світлішим за коси Зориці.

Огнеслава задумливо оглянула Гайнелія й запитала:

— Ким ти доводишся покійному цареві Чаргару?

— Племінником.

— Його синів убили, то спадкоємиць — ти?

— Спадкоємець, позбавлений влади? Я — данник Стратомира.

— Стратомир не вічний.

— Йому чаклун Вельф допомагає.

— Правда. Допомагав. Раніше.

— А тепер?

— Доки Віланда тут — ні.

— О всесильна Огнеславо, ти…

— На жаль, я не всесильна. Але дещо зробити можу. Ти просиш допомоги проти Стратомира?

— І готовий заплатити життям.

— Чиїм?

— А чиє тобі потрібне? — Гайнелій глипнув на Диводана, і той похолов.

Огнеслава посміхнулась:

— Ти багатьма життями розпоряджаєшся?

Хлопець знітився:

— Ні. Але збираюсь…

Диводан тільки переводив погляд з Огнеслави на Гайнелія, а відтак на таємничооку Віланду й кусав губи. Провів чимало часу зі степовиком, а й досі про нього майже нічого не знає. А що він знає про Огнеславу? Вдома вважали: згинула без сліду. Дуже давно. А вона виявляється жива.

Молода, упевнена, сяє красою.

Непомітно просунув руку під куртку, намацав керамічне намисто — родинний оберіг, який завжди носив на шиї. Відчув тепло намистинок. Але ж обереги від духів захищають, а не від чаклунства.

Усі мовчали. Спершу йшли заплутаними переходами: спускалися й піднімалися крутими кам'яними сходами, оминаючи холодні приміщення, де навіть сонячного дня по кутках ворушилися клаптики оксамитової прохолодної темряви. Потім довгим високим коридором з гранітних стін, що нагадував глибоке видовжене озеро.

Диводан крутив головою й роззирався на всі боки, чорноока Віланда лукаво посміхнулась:

— Цікаво?

— Дуже. Це чаклунські обереги? — тицьнув пальцем на стіну, помережану незвичайними візерунками.

— Ні.

— Про це не можна говорити? Таємниця чародіїв?

— Ніяка не таємниця. Це старовинні письмена, ось, бачиш, — вона вказала довгими пальцями на значок, схожий на павука, — цей символ означає життя. Давній напис — звернення давно померлих до своїх нащадків.

Обидва хлопці зіщулились, ніби хотіли сховатись од вітру. А Огнеслава збентежила ще більше:

— Ми покажемо й розповімо вам те, чого не знає ніхто, крім чаклунів.

— Навіщо? — тихо спитав Гайнелій.

— Дізнаєшся пізніше, — владно мовила Огнеслава.

Враз дорогу перетнув великий пес; кучерявий, дуже схожий на ведмедя, він покрутився під ногами, принюхуючись та важко дихаючи, і зник так само непомітно, як і з’явився. Нечисленні собаки степовиків скидалися скоріше на вовків…

Минули невелику білу колонаду й потрапили до маленької жовтостінної зали, де безладно висіли в повітрі й світилися білі ні до чого не прип'яті кулі, а шафи, полиці й столи були заставлені химерним чаклунським приладдям.

Тут пахло м’ятою.

Подорожні вмостилися в крісла. Віланда байдуже відштовхнула рукою кульку, поблизу якої вмостилася. Та беззвучно перемістилася й застигла на новому місці, ніби там завжди й висіла.

— Отже, — поважно почала Огнеслава, — ви вирішили підняти степовиків проти Стратомира, свавілля якого перейшло всі межі. Якщо Віланда поїде з вами, покаже кілька фокусів — люди підуть проти нього не роздумуючи. — Слово «фокус» було з лексикону чаклунів, але хлопці чомусь зрозуміли його значення.

— І чиє життя ти хочеш навзамін, о Огнеславо? — блиск бірюзово-синіх очей Диводана підсилювало біле світло.

— Не життя. Нам потрібна тільки допомога. Я хочу послати вас до Тровіка, але спершу маю вкласти у ваші голови кілька нових думок.

— А як вкладають у голови нові думки?

— За допомогою слів, — розсміялася Віланда, почувши невдале Диводанове запитання. — А як же ще?

— Чарами!

— Можна й так, тільки це не цікаво.

— Нецікаво чаклувати?!

— Та що ти знаєш про магію? Це досить копітка робота, як і будь-яка інша.

Диводан уперше почув слово «магія», але не розгубився:

— Важко її виконувати?

— Коли як.

— А коли легко? — хлопець кидав питання, наче обережно штрикав списом невідому істоту, не знаючи, чого від неї чекати, а Віланда відбивала ці випади весело, проте досить зверхньо і зневажливо:

— Коли трапляється такий наївний хлопчина, як ти.

Огнеслава злегка постукала нігтем по дерев'яній ручці крісла, даючи знак припинити словесну перестрілку.

— Отже, потрібно дістатися печери Тровіка, наймогутнішого чародія. Цей замок, — повела рукою довкола себе, — належить йому. Тровік — охоронець найбільших таємниць світу, він ще тисячоліття тому виголосив пророцтва — ще не було такого, щоб якесь з них не збулося, — а сам упокоївся в неприступній печері серед гір. Події останнього часу свідчать про наближення великої біди, про це знаємо з пророцтв. Віланда поїде до Тровіка по допомогу, їй потрібен супровід. Вам доведеться поїхати з нею. Хочу застерегти: біда насувається на весь наш світ, тільки про це ніхто не здогадується.

— Це та печера, що знаходиться за Райдужною Брамою? — спитав Гайнелій, який досі насторожено мовчав.

— Ти вгадав.

— З неї ще ніхто не виходив, — Диводан намагався говорити спокійно, але голос його тремтів, а йому так хотілося в очах Віланди бути якомога розважливішим. — Кажуть, ніби в печері живе якесь страховисько. Кровожерливе, ненаситне. Це і є Тровік?

— Я ніколи не бачила Тровіка. Швидше за все, це старезний сивий дід, адже живе він з початку створення країни Авілар. А як пройти крізь Райдужну Браму, Віланда знає.

Раптом дівчина заговорила невідомою обом хлопцям мовою, красивою, енергійною й абсолютно незрозумілою. Якийсь час чаклунки розмовляли між собою, не звертаючи уваги на здивованих слухачів, немов були самі, потім Огнеслава знову перейшла на просту говірку степовиків:

— Ми живемо в країні, яку могутні маги-чаклуни відділили від усього світу, вибудували такий кордон, який ніхто не в змозі подолати, і зупинили звичний плин часу. Вони зневажили закони Всесвіту. Призвали на поміч духів ночі. І вирішили, що пануватимуть вічно, але розсварились між собою. Почали нищити один одного. І майже всі вимерли. Ще на початку заснування Авілара прозорливий Тровік попереджав усіх про лихо, яке може статися. Його пророцтва ви бачили викарбувані на стінах галереї, якою ми йшли сюди. А тепер, згідно з пророцтвом, настала переломна мить. І схоже, тільки сам Тровік зможе зарадити лиху. Насмілимось його потурбувати. Інакше всім доведеться загинути.