Ці слова пролунали вже у відносній тиші, бо крик поволі вщухав, лише зі степу наповзало тупотіння великого загону вершників.

Дівчина завагалася. Глянула на Диводана, якому степовики скрутили руки. Але у відповідь не встигла нічого сказати: під'їхали переслідувачі. Поруч з Віландою й Коріелем зіскочив на землю кремезний круглолиций хлопчина. З усього було видно, що це ватажок. Він недбало кинув повіддя супутникові, який супроводжував його.

— Це вона? Чаклунка? — гукнув вдоволено здоровань і несподівано погладив шкарубкою м’язистою рукою чорно-шовкове прохолодне волосся Віланди. Раптом сіпнувся, обличчя перекосила гримаса болю. Він навіть незчувся, як Коріель міцно стиснув його шию однією рукою, похитнувся — і впав, уже мертвий.

— Алдане, Данчику! — несамовито заревів, підскочивши збоку, Стратомир.

Але було вже запізно, хлопець не дихав. Стоячи на колінах біля тіла, Стратомир люто лупнув на Коріеля засліпленими люттю та горем очима:

— Що ти зробив?! Ти вбив мого сина!

— Ти сам винен, Стратомире, бо не навчив його шанувати чаклунок, — суворо відрубав Коріель.

— Стратомир? — Віланда прикипіла поглядом до старого ватажка і враз стала схожою на свого старшого брата, в її голосі звучало стільки холоду, жорстокості й погрози, що дехто з переслідувачів навіть стрепенувся. Чаклунка ж з викликом мовила Коріелю:

— Гаразд. Поїду з тобою. Тільки не подумай, що я злякалася тебе чи ще когось… Схоже, прийшов час познайомитися з Вельфом. Їдьмо хутчій.

— Ти подобаєшся мені, сестро, — мовив Коріель. Але навіть ці теплі слова не зняли тавра відчуженості з його обличчя.

Дівчина глянула на нього, гордовито й зацікавлено, — ластівкою злетіла в сідло, готова знову мчати назустріч сонцю та вітру. Роззирнулася. Побачила, як кілька воїнів потягли кудись Диводана. Той загубив шапку, і його руді кучері палахкотіли на сонці, що раптово визирнуло з-за хмари.

Решта степовиків разом зі старим ватажком обережно, як дорогоцінну поклажу, примостили на спині сірого коня важке тіло Алдана. Один з них випадково зачепив руків'я Стратомирового меча й отримав стусана в спину.

Коріель і Віланда їхали попереду, помітна відстань відділяла їх від загону степовиків. Обоє мовчали, тільки зрідка переглядалися.

…Коли побачили високі вежі, Віланда нарешті озвалася до брата:

— Чому Вельф так уперто переслідує мене?

— Твоє місце в його замку, — обличчя Коріеля, як завжди, було блідим і незворушним, а голос — рівним.

— А твоє — де?

— Поки тут.

— А потім?

— Поговоримо про це пізніше.

— Ти зазіхатимеш на замок Тровіка?

— Огнеслава не має на нього жодного права.

— А заповіт Тровіка?

— Тровік не знав, що наша мати передасть промінь жінці з іншого племені.

— Вона хотіла виконати пророцтво.

— А навіщо його виконувати?

Віланда пильно подивилася йому в очі:

— Вельф убив нашу матір.

— Це вигадки Огнеслави.

— Ти переконаний? — здивувалася дівчина.

— Не маю жодного сумніву. Вона залишалася сама, точніше, з нічними. Вони настільки посмілішали, що з’являлися навіть при світлі. Вельф був за межами замку.

— А не міг він дещо змінити твою пам'ять?

— Я був уже досить великим і прекрасно розумів, що відбувається довкола. Я не помітив нічого такого. А ти не пробувала пригадати минуле?

— Ні. Боялася.

— Правди?

— Думала, що найголовніше знаю.

— Як бачиш, ні.

— Але хто ж її згубив? Стратомир зі своєю ордою?

— Морельда загинула у своїй фортеці. Там нікого не було. Крім нічних духів. Я добре пам'ятаю.

— І Вельф із військом не стояв біля замку? І не перетворив його на руїни?

— Він навіть не збирався руйнувати замок. Хотів захопити його, але не руйнувати.

— Чудово! Йому стало тісно у своєму, — Віланда все більше дратувалася, але брат не звертав на це ніякої уваги й говорив зовсім відчужено:

— Морельда втратила всі права, порушивши давні звичаї.

Дівчина люто примружила очі:

— То ти називаєш матір Морельдою?

— Хіба її звали інакше? — спитав спокійно Коріель.

Якийсь час Віланда дивилась на нього, важко дихаючи, а потім сумно зітхнула:

— Бідний мій братику! Що він з тобою зробив? — повернулася, наскільки дозволяло сідло, кинула вуздечку й поклала обидві долоні на зап’ястки його рук. Але відчула тільки холодну твердість широких срібних браслетів. Пальці її зісковзнули на долоні — їх захищали міцні шкіряні рукавички-пальчатка. Мовила печально:

— Ти весь закований у броню — і зовні, і зсередини.

— Ні, — озвався Коріель, — обличчя відкрите.

Віланда погладила його щоку, але брат ніби й не відчув її доторку.

— Я боюся Вельфа, — стиха зронила вона.

— Тобі він не заподіє лихого.

— А тобі?

— Вельф ніколи нічого зі мною не робив проти моєї волі.

— А мене можна силувати?

— Ти мусиш бути з нами, і сама це прекрасно розумієш.

Віланда нічого не відповіла.

Загін наблизився до замку. Його брама була безтурботно відчинена, а міст — опущений. Чорним круком вийшов назустріч подорожнім його непривітний господар. Зміряв дівчину в шкіряному вбранні урочистим поглядом.

Нечемно було вершниці розмовляти з пішим, і Віланда зіскочила з коня, чекала на привітання. Але Вельф навіть не розтулив міцно стиснутих губ. Мовчав і Коріель, ніби закляк у сідлі. Збоку могло здатися, що ці троє розмовляють тільки їм зрозумілою потаємною чаклунською мовою, і степовики з острахом принишкли.

Наперед вийшов немолодий, але досить кремезний Стратомир і догідливо заговорив, шморгаючи носом:

— Ти обіцяв, незрівнянний Вельфе, що коли приведу чаклунку…

— Ти свій борг сплатив, — недбало кинув Вельф.

— А чи не можу я…

— Ти чогось хочеш? — грізно підняв брови чародій.

Стратомир знітився, ковтнув слину, але коли заговорив, голос його дрижав від злості:

— Що робити з цим бродником? — показав на зв'язаного Диводана, той важко дихав, бо був припнутий до коня і змушений за ним бігти.

— Це твій бранець, роби з ним що хочеш. Мені байдуже.

— А мені — ні, — Віланда впритул підійшла до Стратомира й уп'ялася очима в його мідно-коричневе обличчя. — Ти, Стратомире, топчеш цю землю лише з ласки Огнеслави. Бо це вона вмовила пощадити твій нікчемний рід і тебе. Але якщо з Диводаном щось станеться, ти відповіси не лише за нього, а й за облогу замку моєї матері. Стережися! Дуже скоро ми зустрінемося знову. Дуже скоро. Пам'ятай про це, — повернула розгніване обличчя до чаклуна: — Ти не запросиш до замку мого супутника?

Замість відповіді Вельф накинув на плечі дівчини свого широкого плаща і, не торкаючись, на відстані, обвів її силует розчепіреними пальцями. Вона не поворухнулася. Різким помахом Вельф зірвав плащ — на Віланді було чорно-сяюче вбрання.

— Ти станеш справжньою чаклункою, Віландо, — запросив її рукою до замкової брами. — Твій почет буде з тобою, — він злегка підняв руку, — із замку вибігло двоє служників і кинулися до рудоволосого хлопця.

— Вельфе! — у відчаї заволав Стратомир. — Це мій бранець, ти ж сам казав.

— Що ти хочеш за нього? — зневажливо мовив чаклун.

— Коріель убив мого сина!

— Яке мені діло до цього? Я спитав: чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб він жив! Ти можеш повернути йому життя! — ватажок упав на коліна.

Вельф підійшов до тіла, яке поклали на траву, схилився й торкнувся рукою шиї Алдана, легенько посунув шкіряну смужку, обшиту залізною лускою.

— Його душа вже відлетіла далеко. Але я можу вдихнути в нього життя іншої людини. Кого запропонуєш?

— Вибирай будь-кого! — Стратомир по-хазяйськи розвів руками. Його воїни відсахнулись, злякано блимнувши очима.

— Ні. Вибереш сам. І горлянку переріжеш теж сам, — Вельф говорив повільно, карбуючи кожне слово.

Ватажок оскаженіло кинувся до млявого сіролицього молодика.

Зблиснуло лезо довгого ножа — почувся протяжний крик. Ще мить — і біля ніг чаклуна лежало вже два мертві тіла. Майнула накидка, руки Вельфа впевнено лягли на ще теплі плечі щойно забитого юнака, стиснули їх.