— Отже, він сказав, що я маю показати свою майстерність?
— Ну… Я сам не чув, так Тишко розповідав.
— Добре.
Механічно, у задумі провела рукою по своїх пишних кучерях і вийшла із зали.
Гайнелій провів її поглядом: раніше й не підозрював, що жінка може бути такою загрозливо красивою. Величезні очі з темними віями повиті безліччю таємниць, дивитись у них і страшно, і цікаво, і п'янко. Сяйво сонячного волосся робило яскравішим будь-яке освітлення. Ось і зараз без неї ніби померкли маленькі вогнища смолоскипів…
«Скільки ж їй років?» — у котре подумав Гайнелій. Вона не народилася чаклункою, звичайна дівчина з орачів… Як усе заплутано! Як він стомився!
Огнеслава повернулася зі срібним обручем у руці. Підійшла до ліжка, неспішно одягла обруч на голову, поправила волосся. Над лобом зазміївся вигадливий горорізьблений візерунок.
— Диводану доведеться заплатити за життя, — мовила голосно й виразно. — Шкода, але я нічого не можу зробити без його власного вогню.
— З ним буде… щось жахливе? — Гайнелій зрозумів, що зараз саме йому доведеться вирішувати Диводанову долю.
— Ні, це зовсім не страшно. Вогню в ньому було забагато… для звичайної людини.
Гайнелій ствердно кивнув: таки правда, Диводан завжди палав, а не жив.
— А тепер — ані слова, доки не закінчу.
Спочатку вона просто стояла біля ложа, довго розглядала бліде, змучене обличчя хлопця, потім легенько провела рукою по його щоках, немов хотіла струсити з них ластовиння, нарешті глибоко занурила пальці в розпатлані буйні кучері — його волосся затріпотіло, ожило. А її — почало підніматися догори хвилястими пасмами — як у сонця на зображенні в капищі. По стінах забігали швидкі моторні промінчики від полум’я численних факелів. Похмуре приміщення ожило. І враз запахло степовим полином.
Хлопець важко задихав, як після довгого бігу. Огнеслава підійшла до ліжка з іншого боку, поклала руки на груди Диводана і з силою натисла на них.
Враз стрепенулися й завмерли язички полум’я, все навкруги застигло, лише губи чаклунки ворушилися, й мерехтіли діаманти на її стегнах. Гайнелій затулив рота рукою, не дихав, уся шкіра стужавіла. Німо холонув жах в очах, що бачили, як на смертельно блідому обличчі Диводана зникали, танули, мов сніжинки, цяточки ластовиння. А ще щось змінювалося за тремтінням вій і повік… Утрачало забарвлення волосся, розпрямлялися тугі кучерики.
Скільки це тривало — кілька довгих годин чи лише мить?
Зненацька сильний подув вітру збудив завмерлі смолоскипи — вони спалахнули весело та яскраво, забігали по кутках рухливі тіні. Огнеслава випросталась, і волосся опустилося на плечі. Неквапно відійшла від ліжка.
Диводан, наче прокинувшись, із заплющеними очима обмацав долонями спочатку свою голову, потім груди. Сперся руками, поволі сів, не опускаючи з ліжка ніг. Нарешті підняв повіки й поглянув на Гайнелія, який стояв поруч. Подивився сірими, як небо в похмурий день, очима — і не всміхнувся. Пряме біляве волосся сягало плечей. Обличчя без ластовиння здавалося суворим, а правильні риси — надміру витонченими.
Мовчав, думав, наче намагався згадати щось важливе. Потім швидко, але обережно зіскочив на підлогу, м’яко стукнули об камінь шкіряні чобітки. Деякий час постояв, важко було збагнути: чи то він злегка похитувався, чи гойдалися поруч тіні та відблиски. Лице поступово порожевіло, а лляна сорочка так і залишилася закаляною темними згустками крові.
— Огнеславо? — озирнувся й нарешті помітив її. — Тобі я завдячую спасінням?
Голос його змінився також: не бризкав дзвінко й зухвало навсібіч, а звучав глухо, став низьким і приємно спокійним.
— Сюди тебе привіз Гайнелій, — відповіла руда чаклунка, знімаючи з голови різьблено-срібний обруч.
— Добре. Дякую… Я маю звістку од Віланди.
— Схоже, вона потрапила в пастку?
— Вельф не випускає її з замку.
— Потрібна моя допомога?
— Так.
— Я знаю, що робити. Чому ти так дивишся?
— Ти дуже змінилася.
— А Гайнелій?
Диводан повернувся до принишклого, зачудованого Гайнелія. По довгій хвилі спитав:
— Що сталося?
Той зам'явся.
— Щось негаразд… зі мною?
Огнеслава мовчки взяла його за руку й повела до великого дзеркала, що прикрашало стіну між вузькими вікнами.
Диводан байдуже поглянув на своє віддзеркалення.
— Навіщо Коріель… змінив мене?
— Це зробила я. Інакше не могла врятувати.
Запанувала мовчанка.
— Диводане! — не витримав Гайнелій. — Як ти почуваєшся?
— Дуже добре. Справді. Дякую, мила Огнеславо. Що маю робити тепер?
— Чекатимеш тут на Віланду. А я поїду з Гайнелієм. Схоже, завтра — вирішальна битва. Боїшся, славний ватагу? — вона усміхнулась степовику, іронічно підбадьорюючи його.
— Важко буде під час такого вітру…
— Завтра він стихне. Це ж звичайний для цієї пори вітер.
— Щось занадто сильний… Може, його хтось наслав?
— Не знаю. Але нам він на заваді не стане. Збирайся, зараз і вирушимо, — мовила занадто різко і швидко вийшла, прошелестівши рясною пеленою спідниці.
Незнайомий, чужий Диводан дивився у вікно й до чогось уважно прислухався. Гайнелій же не чув інших звуків, крім тихих стогонів вітру, і було йому страшно і тоскно, і хотілося стати маленьким, непомітним, зіщулитися в куточку благенького намету й ні про що не думати, а надто про те, що скачуть зараз степом вершники, яких підбурив він. Він. Страшний, безжалісний ватаг. І нікому не можна показати своєї невпевненості, хіба лише Диводанові…
Протяг холодив спину, ворушив волосся. Похмуро і страшно було у великій кам'яній фортеці, майже порожній.
18
Сталося диво. Нечисленні загони, що їх поспіхом зібрав молодий і зовсім недосвідчений Гайнелій, розгромили велику Стратомирову орду. Налетіли зненацька, разом з вітром та курявою, билися з таким нечуваним завзяттям, що враз зім'яли супротивників та довго переслідували розпорошених без надії й відваги воїнів.
Увечері вони вже поверталися до табору обтяжені здобутими обладунками та зброєю, кожен вів за собою кількох коней. Проте бранців було небагато: в мисливському азарті степовики вбивали майже всіх підряд.
Уже смеркалося, коли кілька запорошених хлопців приволокли й кинули до ніг Гайнелія пораненого Стратомира.
Молодий ватаг від несподіванки навіть не зміг набути грізного вигляду. Розгубився, мовчав, тільки міцно стискав руків'я меча й поцяцькований золотом черес.
Переможений ворог стояв навкарачки, гарчав, намагаючись звестися, — брудний, жалюгідний, без шапки й розкішної пекторалі, яка вже виблискувала на одному з його мучителів. Нарешті досить виклично випростався, стоячи на колінах і хапаючись розчепіреними пальцями за прим’яті, затоптані ногами й копитами пучки трави.
Гайнелій учепився нещасному в горло:
— Де Талка, злодюго?
— Померла, — прохрипів Стратомир, і Гайнелій знеможено послабив пальці, руки впали на плечі бранця — він добре, дуже добре знав страшні степові звичаї щодо коханих дружин знатних кочовиків.
— Померла? І вже поховали?
Старий лише кивнув.
— А син?
— І його…
— Брешеш! Сховав десь, боїшся, що шукатиму! І знайду!
— Шукай, — вишкірив зуби Стратомир і сів на п’яти. — Шукай. Можу й допомогти. Його знайти легко — надмогильний насип чималенький.
Гайнелій стиснув зуби, хвилясті зморшки розсікли чоло. Облишив старого, відійшов на кілька кроків. Раптом наче скипів, підбіг до коня, вихопив аркан і влучно накинув на Стратомирову шию, скочив у сідло й помчав навмання, тягнучи, мов непотрібний мішок, свого ворога, який зумів таки послабити руками зашморг, але не настільки, щоб звільнитися.
Несамовито поганяючи коня, Гайнелій скакав навмання й не обертався, допоки не стихли крики та хрипи, лише потому покинув знівечене тіло колишнього ватажка разом з арканом і навіть не глянув, чи той ще живий.
Нагасавшись у розпеченому сонцем степу, знеможений, знесилений, неспішно під'їхав до табору, де вже варили в казанах м’ясну юшку. Солодкий запах диму та їжі заспокоював, лоскотав ніздрі й очі, на які мимоволі наверталися сльози. Зліз з коня, зійшов на крутий пагорб і сів нагорі, обхопивши коліна, дивився на скупчення наметів, людей та коней, чиї тіні рухались у відблисках численних вогнищ.