— Подай мені руку, — сказала Огнеслава, — я теж хочу йти пішки.

Він простягнув правицю, намагаючись триматися якомога далі. І не дарма: по-хижацьки вхопивши за долоню, Огнеслава стрибнула на нього. Чаклун миттєво ступив назад, дівчина заточилась, але не впала — і різко висмикнула руку.

— Боїшся? — Огнеслава хльоснула свого коня по спині, і він ображено помчав уперед, глухо тупочучи копитами по густій траві.

Вельф озирнувся:

— Пальчастий Шпиль ще близько.

— А я? Ще ближче?

— Не жартуй так.

Огнеслава повернулася, обійшла його вороного. Глянула звисока:

— Ходімо так. Згода?

Вельф кивнув. Огнеслава задерикувато спитала:

— Отже, шкодуєш, що зустрів мене, коли пасла вівці?

— Трохи не так. Я казав: шкодую, що не приховав свого захоплення.

— Від твоєї поведінки нічого не залежало, мені одна дорога була — до замку.

Він нічого не відповів.

Край неба попереду посвітлішав. Стало тихо-тихо. Огнеслава майже зовсім не дихала, але поруч зітхнуло повітря. Вельф повернув бліде обличчя до неї, і стало ясно, що він зрозумів усе.

Далі йшли мовчки.

А за їхніми спинами хижо скрадались зловісні тіні, не від гір, дерев чи тварин — то вийшли з глибин мороку наполохані духи ночі й шелестіли, мов крила кажанів, тремтіли, відчуваючи невідворотність невідомого.

Зарожевів низ небесної бані, помітнішими стали хмари над головами.

— Ти не ображаєшся за сни, які я насилала?

— Сни? — Вельф здивовано подивився поверх кінської гриви. — Які сни? Про що?

— Про мене, звичайно!

— І часто ти їх насилала?

— Двічі.

— За весь час?

Вона кивнула, і дивна усмішка освітила Вельфове обличчя:

— Я їх не розпізнав. Ти й так снилася мені щоночі.

— О сонце й вітер! — Огнеслава змахнула долонями до гори, і обличчя її засвітилося в рожевих відблисках зорі. — І… без одягу бачив?

— Дуже часто.

— І що відчував?

— А ти не здогадуєшся? Одного разу ти з’явилася зовсім гола, окутана лише своїм сяючим волоссям. Я підійшов ззаду, відгорнув важкі довгі пасма… Торкнувся твоїх плечей… Пальці ковзали по шкірі, й пучками я відчував… тебе… А ти сказала: «Твої пальці… цілують мене…»

— Перестань! — раптом вигукнула Огнеслава.

Вони оговтались — очі навпроти очей, уривчасто дихали видих у видих, мов одна людина. І кінська грива між ними коливалась, мов трава од вітру.

Відвернувши рум’яне обличчя, Огнеслава поправила своє розкішне волосся:

— Може, не поспішатимемо? У мене зараз дивне відчуття, ніби все навколо — і зорі, і небо, і повітря, і трава під ногами — моя рідня… Ніби ми розуміємо одне одного. Всі. Колись у дитинстві було щось подібне.

— І в тебе також? А я гадав, що в мене таке від ланцюгів, якими припнув до землі Тровік.

— Ланцюгів? Це ланцюги?

— Або мотуззя. Досить-таки міцне.

— А не може статися, що вони втримають тебе тут? Коли я… Коли мене вже не буде?

— У мене вистачить сили розірвати їх.

— Силою кохання?

Він з лукавою усмішкою приклав до губ палець:

— Про це не говорять.

— А я орачка. І завжди порушувала всі закони та звичаї.

— Я знаю, — відповів він таким тоном, що Огнеслава зрозуміла цю коротку фразу як ще одне освідчення в коханні.

Знову йшли мовчки, тільки тремтіли руки, які з обох боків тримали вуздечку. А небо попереду переливалося казковими барвами… І промені вже креслили чіткі лінії, що розтікалися врізнобіч…

Сонце викотилося з-за обрію. І завмерло. Зверху насувалися хмари. За яскравим ранком мав прийти похмурий день.

— Пора, — Вельф зупинився.

Огнеслава стрепенулась і глянула, як розгублене дівчисько, що благає допомоги:

— Мені страшно.

Вельф ступив уперед, назустріч сонцю.

Вона простягла до нього руки:

— Іди сюди. Тільки спочатку скажи: все станеться дуже-дуже швидко?

Він повернувся, оглянув її всю і взяв за обидві кисті трохи вище від долонь, усе ще тримаючись на відстані:

— Миттєво.

— І ми не встигнемо… хоча би щось відчути?

— Хіба ти ще… не… — він задихнувся, намагаючись утримати конвульсивне тремтіння рук.

— У тебе обличчя зараз… як тоді, вперше… — прошепотіла вона.

— Ти перемогла… Нехай же постане новий світ.

Вони одночасно прилинули одне до одного, спраглі руки торкнулися плечей, обнялися, губи зустрілись…

І Вельф відчув, як вона віддаляється, сповзає вниз, холоне в його обіймах. Наповзла морозяна хвиля жаху й заціпеніння. Намагався втримати — не її, тільки тіло — але коліна підгиналися, руки не слухались… Несподівано опинився над землею, яка піднялася, потяглася вгору, вся, потому опустилася, здригнувшись.

Цієї миті змінювалося те, що вважалося незмінним: тріскалися скелі, осипаючись камінним градом, річки повертали в нові річища, незнаний досі вихор позривав зі звичайних місць зорі, хитнулося й саме небесне склепіння.

Звірі кинулися тікати, хто куди. Птахи злетіли в повітря всі разом і закружляли у вирі гучного повітря.

Перелякані люди ловили оскаженілих тварин, і це допомагало не вмерти зі страху.

Налетів шалений вітер, знялася курява. Змішалися тіні від хмар і пташиних крил.

— Бог-Сонце покинув нас… — стогнали люди, вклякнувши на колінах, вони сподівались вимолити пощаду в сонця, якого не було видно, сотні голосів злилися, але ніхто не чув один одного.

І майже ніхто не розумів, що відбувається.

Земля здригнулася. Замок захитався — й осів, розсипався.

Величезні брили, падаючи, загуркотіли так, що заглушили кінське іржання та зойки.

Падаючи, Диводан устиг схопитися за вуздечку і тепер намагався втримати й заспокоїти свого огира, який ставав на диби з переляку. Хлопець поздирав шкіру на пальцях, проте вдержав-таки коня, погладив йому голову й шию, спантеличено озираючись на руїни замку.

— Не можу повірити! — крикнула Віланда до Коріеля. — Вони таки… зробили це! — кінь гарцював під нею, крутився, вона тупцювала довкола брата. — Ти вчасно… попередив нас! А я не вірила… Не могла повірити…

Але юний чаклун дивився не на неї, а туди, де щойно височіла фортеця, а тепер здіймалась лише безладна купа каміння.

— Тобі це нічого не нагадує? — спитав байдуже, але за вдаваним спокоєм відчувалася прихована лють.

Віланда зупинила коня.

— Нагадує… Жахливо.

Її лице стало суворим, як у крейдяного ідола.

Несподіваний вітер приніс з собою куряву, зів'яле листя, гілочки, травинки, він завивав, скиглив серед свіжих руїн, зі стогоном терлися об каміння підняті в повітря піщинки.

Віланда раптом пожвавішала, ніби щось придумала. Енергійно повернулася до брата, притримуючи рукою пасма волосся, що вперто шмагали обличчя:

— Годі стояти, збирай своїх людей!

— Куди поспішати? — відповів він тепер уже й справді безбарвним тоном, дивлячись у далечінь.

— Знайдемо.

— Не хочеться шукати.

Віланда під’їхала ближче, зупинилась — очі навпроти очей — поклала руку на плечову застібку його плаща.

— Коріелю! Що ти кажеш?

— Я відчуваю себе стрілою, що пролетіла повз ціль. Це кінець.

— Стріли використовують не один раз.

— Ти слушно кажеш: використовують. Щоразу хтось повинен натягати тятиву.

— Хіба не ти сам це завжди робив?

— Схоже, що ні.

— Невже Вельф?

Він лише презирливо скривив губи. Сестра здивовано струснула головою.

— Мені здавалося: ти його зовсім не слухав. Навіть робив усе наперекір.

— Мені теж так здавалось…

— А якщо… — Віланда дихала уривчасто, постійно ловлячи руками тріпотливе волосся, що било її по лицю, бо вітер дув іззаду. — А якщо… я спробую?.. Натягти?

— Спробуй, — ледь чутно мовив брат, але вона почула.

— Ти не опиратимешся? Чому? — питання потонуло в темряві його розширених зіниць, розчинилося повільно й лагідно.

Розгублена Віланда ще раз уривчасто зітхнула й облизала губи. Прошепотіла з надією:

— То ти мене любиш? Справді?