І тому що останній його погляд на світанку був дивовижно схожий на перший, у серці буяла надія на майбутнє щастя.

Так не буває.

Але було…

За сніданком чоловіки ліниво копирсалися в яєчні, з кислими мінами виколупували з неї шматочки смаженого сала.

— Ну що, куме, на доріжку? — масно всміхнувся Федір.

— Та ти ж за кермом… — скривився Юрко, але трохи оживився, очі засвітилися від бажання перехилити чарку.

— Софійка поведе, не вперше!

— Ну, тоді дозволимо собі по маленькій, — полегшено згодився Юрко й заметушився, дістаючи з шафи гарну пляшку з-під імпортного бренді, наповнену мутнуватою рідиною з гидким запахом.

Чоловіки «цокнулися», випили, крякнули й набагато жвавіше заходилися біля яєчні.

Софія з подивом помітила, що їжа їй смакує, настрій усе ще гарний, і, підморгнувши, весело кивнула малому Данькові. Дитина відповіла чудовою щирою усмішкою.

— Годі чужим дітям підморгувати, — рикнув сп’янілим голосом Федір, — своїх треба заводити!

— Ще встигнете, цього добра можна й не спішити купувати, — спробувала втихомирити його Томка.

— Завжди ти її захищаєш! — розізлився Федір. — А вона, може, гнила всередині, ось і не вагітніє. Стільки років живемо…

«Ні, — подумки сказала собі Софія, — сьогодні він не зіпсує мені настрою. Це залежить тільки від мене», — і мовчки поклала собі в тарілку ще маринованих огірочків — у куми Тамари вони завжди смачні. А щодо дітей… Не хотіла від нього — ото й усе. Жінки таке відчувають безпомилково…

Кому це вона пояснювала? Собі? Дивно…

Юрко між тим запропонував тост:

— Щоб у нас усього було вдосталь!

— Чого вам найбільше кортить, те завжди маєте, — похмуро мовила Тамара, підносячи й свою чарку, — цього зілля ніколи не бракує.

Федір уривчасто зареготав. Останнім часом він почав занадто швидко п’яніти, вже від другої склянки. Раніше тримався довше…

Ніяк не забувався сон… Вони вдвох ішли назустріч сонцю. Ніч минула. Але з кожним кроком міцніла надія на майбутнє щастя.

Чомусь вона його добре знала — невисокого чорнявого чоловіка з дуже білою шкірою. Іноді могла передбачити якийсь характерний жест, стрімкі, але не метушливі рухи. Скільки разів бачила його? Здається, лише кілька. Але на серці теплішало, коли згадувала сяюче від зоряного пилу обличчя з горбатим носом.

…З-за столу вийшла першою, щоб вивести з двору машину. Її не цікавило, скільки вони там ще наллють та вип'ють.

Прощаючись, кума спитала:

— Ти як почуваєшся? Добре? Якась дивна сьогодні, — обличчя розчервонілося. Навіщо пила з ними?

— Не хвилюйся, доїду. І «скарб» свій додому доправлю.

Кума покусала губи, зиркнула спідлоба:

— Що це за іскри?

— Іскри? Які?

— У тебе в очах.

Здивувалась, але за мить уже опанувала себе:

— Заспокойся, Томко, це просто відблиски сонця, день сьогодні сонячний!

Упевнено сіла за кермо, звичним рухом скинула затісні туфлі — заважали як слід відчувати педалі — і сільською вуличкою скерувала автомобіль до траси. Звернувши, перемкнула швидкість — і вперше відчула, що всередині неї оселилася… істота.

Жінка. Яка під час несподіваного для неї прискорення раптом продемонструвала Софії таке захоплення, такий екстаз, вискочила зі схованки в свідомість — і злякала.

Це божевілля? Роздвоєння особистості?

Ні, ні, все гаразд. Треба заспокоїтись — і все минеться.

Біля мосту — знак, знизити швидкість. Уповільнити дихання. Це просто дівчина зі сну.

Незбагненне створіння! Її звали… Огнеславою? Огнеслава — яке незвичне ім'я… Ні, звичне, звичайне, майже своє… Зовсім своє, власне, таке ж, як і Софія. Софія-Огнеслава, одна людина — дві пам'яті.

Софійка не в лісі росла, читала про генетичну пам'ять. Нічого страшного, просто спадкові спогади прокинулися в свідомості цієї ночі. І добре, стало легше жити. Разом з ними з'явилося те, чого завжди марно прагла: упевненість, що й вона має право на радість. І зможе досягти свого. Бо варта цього. Як і кожна людина в цьому світі.

Долаючи стрімкі кілометри асфальту, все збільшувала і збільшувала швидкість.

Мчала на схід. До міста своєї долі.

Сонце попереду. Світить в очі.

Пам'ять Огнеслави заповнювала мозок, минуле спліталося з минулим, сподівання з розчаруваннями — ставали нерозривними, як світло й тінь.

Щось ззаду тихо. Поглянула в люстерко: Федір спить, повалився на бік. Загальмувавши, замкнула дверцята, щоб не випав ненароком. Бридливо здригнулась, доторкнувшись до нього.

Поїхала далі. Нога знову сильніше натиснула на педаль газу. Опустила бокове скло — її засліпило буяння барв, чисте, ясне, прозоре; світ співав свіжим весняним леготом, зустрічав досі не відомими пахощами асфальту й бузку. Огнеслава повністю віддалася захопливому, новому чаклунству — керувати дивовижною швидкістю. Мчали на неї й відступали вбік дерева, будинки, чорно-білі стовпчики, автомобілі, люди! Стрімко летів назустріч крейдяний пунктир розділової смуги.

Обігнала маленьку вантажівочку — її високий тент похмурого болотяного кольору затуляв усю красу асфальтової стрічки попереду. Потім — незграбний жовтий автобус, опуклобокий та повільний, мов черепаха. Ввійшла в азарт, залишила позаду кілька легковиків, один з них тягнув за собою причіп зі смішним номером 22–44.

Стоп. Міліціонера помітила запізно. Він махнув жезлом. Молоденький, високий, стрункий.

Чого злякалася? Він не зробить нічого поганого.

Загальмувала, зупинилась. Далекувато, та це байдуже.

Вийшла. Швидко, але не надто кваплячись, попрямувала назад, до нього. Незвична хода (привабливо-жіночна, розкута й водночас велична) розвеселила її саму, тому спитала на диво безтурботно:

— Щось трапилося?

— Ви їхали занадто швидко, дамочко.

Такий молодий, а вже суворий.

У відповідь засміялась:

— Ви мене порадували!

Сторопів:

— Чим це?

— Невже з нашої купи металобрухту можна вичавити хоч якусь швидкість? Тим паче недозволену!

Окинув поглядом старенькі запилені «Жигулі». Мовив привітніше:

— І гума у вас щось… не теє…

— Ой! Ваша правда! У всьому! — Її очі сипонули сузір'ям веселих леліток. — Життя безжалісне: зношуються і покришки, і люди. Люди навіть швидше.

Даішник усміхнувся:

— Ви дивіться… Обережніше, шановна. З такою гумою небезпечно…

— Обіцяю: сьогодні ж увечері покину і стару машину, і чоловіка разом з нею!

— Жартівниця!

Але вона не жартувала. Просто прийняла рішення. Сіла за кермо, обличчя палахкотіло.

— Що там? — забуркотів ззаду сонний Федір.

— Нічого, — відповіла недбало, зосереджуючи увагу на педалях і дзеркалі заднього огляду.

Огнеслава вже одного разу зробила себе. Такою, як схотіла. Свавільною чаклункою, неймовірно красивою і…

Невже нещасливою?

Які нещастя? Про це й думати не смій, голубонько. Ми обидві створені для щастя. І не боятимемось боротися.

За своє.

Щастя.

Дверний замок клацнув неголосно, по-домашньому. На порозі з'явився дужий рудий молодик, вбраний у білий халат.

Підморгнув іронічно:

— Гайда до шефа, треба залагодити деякі формальності.

Хто це? Що за один? — Максим. — Хто він? — Працює тут. — Що саме робить? Чого від нього чекати? — Не знаю. Добрий, веселий. — Мені знову самому порпатися в твоїй пам'яті? — Ні! Ні. Спробую згадати… Зараз, я сам… Він… співробітник лабораторії.

Так, ця казенна на вигляд кімнатка із заґратованим вікном — лікарняна палата, а не тюремна камера.

Механічно, з відчуженим обличчям, Юлій пішов за чоловіком, який міг бути санітаром… або лікарем, або… Раніше його це не дуже цікавило… Ноги пересувалися, мов не свої. Мов? Справді вже не свої. Кілька годин жахливого роздвоєння зовсім вимучили, знесилили. Голова розколювалася, спина боліла, руки трусилися. Зосередитися не міг, ледве розрізняв попереду спину в білому халаті. Тримався на ногах, тільки скоряючись командам того чудовиська, що ні сіло, ні впало з’явилося всередині й тероризувало без перестану. І ні втекти від цього страхіття, ні поскаржитись: як таке пояснити?