— Усі значні зміни в Авіларі найчастіше розпочинали саме жінки.

— А чоловікам це подобалось?

— Не думаю. Але жінки-чародійки зазвичай хитріші й підліші за чоловіків. Жінки швидше підпадали під владу темних сил.

— Отже, краще тримати їх подалі від влади, як це роблять степовики та орачі?

— Навпаки, надати можливість верховодити. Але утримувати від надмірностей.

Віланда довго мовчки дивилась на брата, потім подала служникові знак, і їй привели коня. Нарешті відповіла, вже сидячи верхи:

— Гаразд. Диводан — не найгірший варіант для здійснення пророцтва. Лицар і співець. Здається, вже закохався в мене, але боїться зізнатися в цьому навіть собі. Натякни йому, як поводитися за таких обставин.

Коріель кивнув. Його незворушна серйозність цього разу сподобалась сестрі, тому вона вже не поспішала їхати.

— З кочовиками воювати важко, — обвела поглядом розімлілий від спеки степ: ні хмаринки над головою, ні тінистого дерева. — Ці племена легко знімаються з місця й кидаються навтьоки від тих, хто дужчий. Дрібні сутички можуть тривати без кінця.

— Скористаймося допомогою бога Вогню. Вони до смерті бояться його прапорів, а ми підемо пропаленим слідом, — молодий чаклун злостиво посміхнувся.

— Красиво ти вмієш говорити! — розсердилася Віланда.

— Я і працюю красиво, — Коріель пішов до наметів, не звертаючи уваги на невдоволення сестри. Коли озирнувся, вона була вже далеко.

Він витяг з кишені згорток пергаменту. Повагався лише мить — скручена сторінка, вкрита таємничими рунами, спалахнула і швидко згоріла на його долоні, обтягненій рукавичкою, шкіра якої залишилась цілою і блискучою. Вітер несміливо заворушив сіру луску попелу і здмухнув порошинку за порошинкою з простягненої назустріч йому нерухомої руки.

…Сплетені вигадливою сіточкою разки діамантів на материних стегнах ледь помітно рухаються, іскряться. Він простягає до них руки — і тверді холодні грані колють долоньки. Не боляче, приємно…

…Суцільним струмочком ллється вода — як маленька пластиночка живого скла, міниться на сонці, тремтить. «Скляна струмина». Улюблений фонтан…

…Зморщена, мов грушка з компоту, бабуся розтирає свої розпухлі від артриту пальці та плаче:

— Як же мені тепер працювати? Як? Хто годуватиме тебе, Юльцю?..

…Будинки один за одним вибухають і розсипаються, цеглини здаються маленькими, легкими, мов з бісеру. Страшно, хоч і в кіно…

…Юлька хапає губами вишні просто з пригорщі, спішить. Ягоди чавляться в роті, сік бризкає через напіврозтулені вуста, тече по підборіддю. Кісточки клацають об зуби. Весело…

…Чара усміхається куточками загадкових губ:

— Повільно… Ще повільніше…

Велика вишня лежить на язику, здається: ось-ось почне пульсувати, мов жива. Ув’язнена щільно стуленими губами. Пружна, туга, поволі вбирає в себе тепло.

— Коли ти збагнеш її, то зрозумієш і себе — такого, що відчуває… Відчуває через неї увесь світ.

Затиснув зуби — життєдайна волога заструменіла по піднебінню: кисло, солодко, чудово! Цієї миті зрозумів, що може бачити й відчувати одночасно все — від одягу на своїй шкірі до печалі на денцях веселих очей старшого брата Чари, від тарелі з ягодами до далекого виднокраю за високим вузьким вікном… Одночасно — все. Чітко, виразно. І всі відтінки смаку й аромату тієї вишеньки…

…Такий стан називають розфокусованою свідомістю.

Прочитав це і схвильовано відірвався від книги, міцно притиснувши вказівним пальцем дане визначення, щоб потім довго не шукати в рясному тексті сторінки. Обвів поглядом блакитне шатро великого залу наукової бібліотеки. Хотів побачити й почути все водночас — табло з мозаїкою номерів абонентів, аконітові візерунки на стелі, заглиблених у книжки й конспекти людей. Але нічого не вдавалося, очі швидко ковзали туди-сюди, щоразу вихоплюючи з мозаїки оточення лише щось одне. Щось не так із зором? Нещодавно перевіряв — норма. Чому ж він не може зробити того, що вдається багатьом іншим? Не старався як слід? Упустив якусь важливу деталь? Чи просто бездарний?..

Голова палала від пульсуючого болю, проте з круговерті віртуальних відлунь викристалізувалося: це спогади різних людей. Калейдоскоп. Візерунками в калейдоскопі неможливо керувати…

Потрібно, вкрай необхідно.

Навіщо?

Поміркувати над цим не встиг — мозок затопили нові й нові картинки.

…Пиво весело булькає у вузькому горлі пляшки, ллється через край. Правицею взяв повну склянку, наповнену прозорою жовтизною дивного напою. Спочатку вдихнув п'янкий аромат, потім жадібно почав пити, стискаючи лівою рукою пляшку. Від прохолодного задоволення тремтять горло, шлунок… І руки…

…Пухкенька білява студенточка (з породи мальвін) випинає повні перлисто-фіолетові губки й канючить:

— Спитайте ще… Я вчила. Просто розгубилась… Будь ласка, — а дурненькі коров’ячі очі, навіть повні сліз, намагаються кокетувати. Мальвіна нещасна! Я тебе спитаю…

Сонячний промінь ласкаво гріє скроню та щоку, пробивається крізь заплющені повіки яскраво-червоним сяйвом. Хочеться зосередитись на цьому приємному відчутті, але в голові безупинно снують спалахи чітких образів, переплутуються, заважають один одному з'єднатися в якусь логічну послідовність, і череп тріщить од внутрішнього тиску. А ось тіло вже не тремтить, і в глибині свідомості несподівано визріває досить смутна думка, що найгірше — позаду, пам’ять стабілізується, здатність мислити поступово відроджується. Невдовзі він зможе-таки опанувати себе. Зможе.

Першим усвідомив це Вельф і відразу почав розкладати «по поличках» мішанину в голові. Спогади нарешті вдалося відокремити один від одного, розрізнити — де чиї. Добре. Пізніше вони систематизуються й тоді… Звідки це слово — систематизувати? Камінський. Теж починає думати й заважає.

Забагато думок одночасно.

… — Людина — це інформація, — Камінський нервово, похапцем затягує в себе димок, наче цілує сигарету. Поспішає, поки не забув цитати. — Ми створені з неї. Як там далі? З неї сформовані наші серця, голови й долоні. А ще — прилади та інструменти.

Ігор кашляє від сизого диму, крутить головою й завзято не погоджується з ним:

— Ця галузь — туманна трясовина. Отак відразу й діяти — не пізнавши до кінця нейрофізіологічних та нейрохімічних механізмів процесу?! Коли будь-який вплив може порушити крихку рівновагу мозку? Схаменися! — робить затяжку і знову кашляє…

Теплі пальці м’яко лягли на чоло, погладили обличчя.

— Ви мене чуєте, правда ж? Можете розплющити очі?

Катерина. В уяві промайнула її акуратна зграбна постать. Невисока, міцненька, темні глянцеві кучерики вислизають з-під білої накрохмаленої шапочки. Її пальці та її голос — поруч, не в спогадах. Але зараз вона перебуває за межами ірреального океану картин минулого, з якого потужним струменем вибило на поверхню ще один.

…Раїса поправила обидва бантики на Ірочці — на поясі та в розкішно розпущеному кучерявому волоссі. Завжди чепурила її, як малу мальвіну. Якби було так, як він хоче, дочка носила би дві косички та зручні комбінезончики. Камінський у всьому цінував раціональність, а не примхи.

Іринка кумедно морщила носика, а Раїса воркувала, підтягаючи на тоненьких ніжках прикрашені мереживом гольфи:

— А хто тут любить мамусю? Тільки Ірочка й любить мамусю. Покажи, як ти її любиш, — схилялась до донечки, а великі блискучі очі — очі ображеної телиці — дивились на нього, чекали. А він сердився й мовчав…

— Спробуйте розплющити очі, ви ж мене чуєте, я знаю, — голос Катерини бив по голові, відлунював у напружених від тиску очах. Він зібрав усі сили, щоб відповісти:

— Не зараз… Будь ласка, дайте мені спокій…

— Слава Богу! — трохи не в самісіньке вухо закричав відомий безбожник Вуселко. — Реагує!

Проте далі він реагував лише на образи, що спалахували в мозку.

…Огидна неголена пика дихала перегаром. Вітчим виривав зі щоденника неохайно пописані синім та червоним сторінки, бгав товстими волохатими пальцями ці аркуші та пхав йому до рота: