Мовчки стояли, дивилися одне на одного й не рухались.

А поруч скреготіли гальма — ззаду не могли проїхати, а зустрічні зупинялись, аби з'ясувати, що сталося.

Вони стояли, оточені машинами. Якийсь нетерплячий водій почав сигналити. Уїдливо дзвенів трамвай.

Юлій спитав ледь чутно:

— Ти не побоїшся спробувати ще раз?

Софія кинулася в його обійми й задихнулась, відчувши ці пальці на своїх плечах. Тепер він був набагато вищим, і їй ніяк не вдавалося дотягтися до його губ.

Несподіваний вітер наповнив міське повітря пахощами степових трав, з денного неба посипалися різнобарвні зірки, але це помітили тільки двоє.

— Ці круті виробляють на дорогах, що хочуть! — голосно коментувала пригоду енергійна бабуся, рум'яніша за свій яскраво-рожевий берет. — Правила не для них! Порушать — і відкупляться!

Життєрадісний кругловидий вусань звісився з високої кабіни КаМАЗу та хляпнув по обтягнутій чорною шкірянкою спині:

— Вітаю, колего! Тільки весілля раджу справляти не на проїжджій частині!

Але винуватець ДТП лише здивовано повернув у його бік притрушене зоряним пилом обличчя і ще міцніше пригорнув до себе руду жінку в зеленому плащі.

На перехресті Пушкінської та Гіршмана скупчилася величезна кількість машин.

З кабіни КаМАЗу голосно лунала пісня:

Веселий водій пальцями барабанив по керму в такт мелодії, його не цікавило, який-такий індійський поет і в якому столітті написав слова. Міркував, що застряг надовго. Не біда, хай там, у магазині, почекають на свою «Мівіну», якою завантажили повний кузов, не горить. Він по-доброму заздрив цим двом, які так виклично обнімалися серед дороги.

Сонце, нарешті, повністю вислизнуло з-за хмар, і мокрі вулиці святково засяяли для всіх мешканців великого міста. Над входом у метро повітря прикрасила скромна половинка райдуги.

Була приблизно четверта пополудні.

Рання осінь.

Початок XXI століття.