— Хочеш, Ґафі, посміятися? — замість «добридень» сказала Софія, відчинивши мені двері свого світло-зеленого апартаменту в готелі «Vendôme».

Я принесла свіжі тістечка й сміятися збиралася тоді, коли отримаю гроші та витрачу їх на кінематограф.

— Заходь!

Софія була вбрана в чоловічу, трохи завелику на неї сорочку.

— Чи ти знаєш, хто такий Винниченко? — спитала вона з певним нетерпінням і лукавою посмішкою.

Тут мені вже не сміятися, а плакати слід було: чи ж то я зовсім на тупу корову виглядаю?!

Ген до 1940 року тут, у Франції, був наш прем’єр в екзилі, Шульгин. Кажуть, мій тато, воювавши за УНР, часто любив з ним грати в карти — і завжди вигравав. Тато перебрався до Парижа посередині 20-х років ще, я доста пізня дитина. У покер грати він мене так ніколи й не навчив, але я добре вмію робити те, що називають poker face.

А Винниченко був головою УНР до 1919 року. Потім переїхав сюди ж, до Парижа. Навіть такі заплутані люди, як я, хоч трохи, а в цьому петрають.

— Колись ми з ним близько дружили, — Софія не дочекалася моєї відповіді. — З родиною його. Я тоді була ледь трошки старша за тебе. Дивна така була дружба. Він мені був як гуру, як батько, а я для нього як автомат із підвищення власної важливості. Якось так особливо він про мене казав позаочі: «Цікавий зразок подертої, нечесної з собою людини — це маленьке дівча».

Софія вимовила це майже по-театральному, але всміхнулася по-доброму, без жодної гіркоти. На мить мені здалося, що я й справді бачу те маленьке дівча, котрим була і певною мірою лишилася Софія.

— Навіть не знаю, чого я це тобі кажу і з якої радості через стільки років мені написав про це Турин.

Роман Турин теж був добрим другом Софії, вона раніше розповідала про цього художника родом зі Снятина. Він, як і сама Софія, знімав фільми про гори й дуже любив наївну культуру, малярство зокрема. Але якщо вона шукала умовних своїх Карпат за океанами, то Роман свій скарб знайшов у селі Криниця — чи то святий, чи то божевільний маляр-самородок Никифор захоплював його значно більше, ніж власний живопис чи художня школа для дітей, якою він керував вже за Совітів. Ті два роки, що він вчився в Парижі, були роками вірної дружби. Малювання, книги, сигарети, кіно, кава, прогулянки Монмартром і набережними Сени. Я б хотіла, аби і в мене був такий друг — подібний на мене. Але Остапко був занадто простим. Точнісінько, як ті його черевики, що він лагодив. Наймудрішим філософським висловом Остапка було його розважання про силу імперій, котре він не втомлювався повторювати знову і знову, сподіваючись спровокувати слухача на дискусію, залежно від походження того слухача.

Україну, казав Остапко, було роздерто межи двох імперій. Імперія — то страшна велика сила. Як сила тяжіння. Імперія втягує в себе, центрує людей. Того в тих, хто жив під Російською імперією, мізки налаштовуються на Москву. А в тих, які жили під Австрійською, мізки налаштовані на Захід.

Так Остапко намагався пояснити напрямки втеч українців за кордони. І я з ним не могла погодитися. Бо за такою логікою батько Софії, священик з Германова, що під Пустомитами, не мав би стати русофілом і перевезти Софію аж до Таганрога. А сама Софія не мчала б на всі напрямки — з Росії до Львова, відтак тридцять років тому, у 27-му, і до Парижа, кинувши акторську справу й вирішивши бути режисеркою — кіно, та й власного життя. Яка така імперія змусила галичанське дівча перепливати океани й досліджувати Камбоджу, Лаос, Юнань, Таїті, Малайзію, Австралію, Нову Зеландію? І чи багато знайомих Остапкові чоловіків на таке спромоглися?!

Тут уже Остапко починав злитися й казати, що я дурна баба, а бабам політика не в голові, а в голові лиш мода й дурниці. До дурниць він, вочевидь, зараховував усе, що стосувалося мистецтва, краси й поезії. Тож, коли я з вибаченням за свою гарячковість на адресу українських чоловіків принесла йому книжечку Аполінера «Алкоголі», Остапко виматюкав мене так, як матюкаються лише чоботарі. Я відчула себе справжнім, вибачте, чоловіком — поблажки через мою стать не було.

Шкода, що Остапко не дослухав, при чому тут Аполінер. Я ж кажу, нема в мене друга, аби мене розумів. А я при цьому звикла слухати й розуміти кожного! І я не казала Остапкові, що його історії дурні чи нікчемні. Мені подобалися його історії про упівців, про їхню солідарність і авантюризм. Це було цікавіше за багато книжок, бо там було мало вигадки. Хоч було багато неймовірного. Приміром, як те, що упівці могли більш-менш вільно подорожувати. Виїхати за кордон могли за потреби. Бо мали собі різні документи — і німецькі, і польські, і совітські. Так вони могли перебратися в Чехію, а звідти й далі, від Німеччини до Франції — як мали німецькі папери. З совітськими допомагав був усім один чоловік. Остапко каже, що то був його родич, але імені чогось і досі не каже. Працював той чоловік у Львові, в управлінні МВС. Був, як тут у нас кажуть, подвійним аґентом.

Дуже довго ґебісти не могли зрозуміти, хто це. Дуже злилися, що не можуть усіх переловити ось уже скільки років. Не розуміли, хто ці кілька людей з УПА, на яких все тримається. Коли раптом сталося щось, і його почали підозрювати, пильно за ним стежити. Чоловік то відразу помітив. Одного вечора він спокійно встав з-за столу в кабінеті, дістав із шафи свій плащ, узяв капелюха й парасолю. Спокійно вийшов і сів у машину, аби поїхати додому. Періщив дощ, позаду світила фарами ґебістська «Волга». Удома чоловік спокійно роздягнувся, поставив мокру парасолю у куток, по дорозі до бюро зайшов до кухні та з’їв шматок пляцка, що лишила йому з обіду сестра. Трохи посидів, погортав газету. Відтак зайшов до спальні, де в кутку стояв сірий мисливський сейф. Дістав стару, ще батькову дубельтівку, що йому, вірному синові партії й працівнику МВС, дозволяли зберігати вдома, і застрелився. Це був єдиний гарантований спосіб не виказати нікого з тих, кому він допоміг.

Щоправда, були в Остапа й кумедні історії. Як ота про вила. Сам Остап приїхав сюди два роки по тому, як приїхав його батько, теж вояк УПА. Але прощався він у тому їхньому Снятині так, наче назавжди. Зібрав цілу свою родину на вечерю, гомоніли, говорили тихо, всяке згадували, жінки плакали, чоловіки були врочисті й понурі. Десь о третій ночі Остапа тато почав збиратися в дорогу. Узяв небагато речей, коли пішов у стайню й виніс вила.

— А то тобі нашо?! — ледь не впала жінка.

— Ну та бо шо, — відповів він спокійно. — Я все одно їду, мене вже шукати не будуть. То як трапиться нагода вбити останнього москаля на дорогу, то чого би мав не скористатися? — Так і пішов із хати з вилами в місячну ніч.

Але шо то я як завжди? Почала з Аполінера, скінчила вилами. Так от, до чого ж тут Аполінер.

Кілька місяців тому чиясь служниця чи просто femme de ménage несла на смітник купу мотлоху. Якусь стару настільну лямпу, склянку, стару скатертину, якісь сирі папери, що ними, видно, уже й вогонь не розпалиш. І не продаси такого на горищевому недільному базарі. Коли раптом у неї з тої купи щось випало. А я йшла просто за нею. Кинулася їй допомагати, а в неї тут же вислизнуло з рук і все інше. Побилося скло. «Якась слута!» — сказала б про цю француженку моя цьоця Оля. Жіночка сварилася й намагалася зібрати все докупи. Я їй допомагала. Але її то ще більше злило — ні тобі «дякую», ні всміхнутися. Того зненацька, наче само собою, я вирішила не віддавати їй книжку без обкладинки, що потрапила мені до рук.

Книжка та якось так натурально опинилася в моїй кишені, що я й незчулася. Я просто встала й пішла собі далі по вулиці Шерш-Міді, куди саме занесла тістечка до ресторації одного італійця. Брехав усім так вдало, що то народні тістечка його бабусі, пляцочки De Nonna, як він їх назвав у карті. Ну та й добре. Італієць не був скупий, деколи давав навіть більше чи запрошував посидіти в нього на терасі, випити кави. Власне, у нього на терасі я й училася не боятися людей. Найдужче мені подобалися панянки, що пили каву, читаючи книжки. Хтось тримав у руках квиток у кінотеатр, поглядаючи на настінний годинник, щоб не спізнитися. Кінотеатр був тут же поряд, на Нотр-Дам-де-Шан. Паоло, італієць, багато розказував мені про цю вулицю, де була його кав’ярня. Приміром, тут народився письменник Гюїсманс, а там, за рогом, на Сан-Пласіді, він помер. Неподалік у свій час жила Гертруда Стайн, що гостила в себе найліпших тогочасних митців і сказала своє знамените «Усі ми тут — утрачене покоління». Знала б вона хоч трохи про те, що відбувалося в наших землях, подумала б тричі. Бо більш утрачених, ніж українці, на цей час бути не могло…