Роки навчання, цілком очікувано, виявилися втраченими й сповненими жорсткого адміністративного тиску та церковного консерватизму. Хоча на початку затхла атмосфера духовного закладу не надто давалася взнаки: читати й писати завдяки сестричкам я навчився ще вдома, тож навчання в училищі не викликало в мене труднощів. Проте вже вивчення катехізису, не кажучи про священну історію й церковний статут, що з’явилися дещо перегодом, робили мій релігійний скепсис усе більш аргументованим. Винятком були хіба що співи. Хоровий спів викликав у мене настільки глибокий захват і непідробну насолоду, що навіть постійне зазубрювання біблійних максим не видавалося мені настільки жахливим та безнадійним. Характерно, що бодай найменшого музикального слуху я не мав, але сам процес виспівування видавався мені настільки довершеним, що я навчився імітувати наявність музикальних здібностей. Зрештою, у хоровому співі головне не слух. Куди важливіше відчуття ритму.

Усе змінювалося влітку, із завершенням занять і початком вакацій. Млосні сонячні полудні й тремкі свіжі надвечір’я відволікали від не надто цікавої церковної науки. Куди бажанішою була лектура з батьківської бібліотеки. Мій тато, як я зазначав, мав доволі ліберальні й прогресивні погляди на перспективи подальшого соціального та національного устроїв, стоячи на позиціях відвертого українофільства, розбавленого, утім, такою сугестивною мірою етнографії й народництва, що за нею важко було розгледіти щось революційне чи, не дай Боже, суспільно небезпечне. Натомість у юного розуму, відкритого до всього нового й свіжого, навіть цілком сентиментальні й фантастичні оповіді з козацької старовини чи перипетії малоросійської історії викликали щирий душевний відгук, заворожуючи й наснажуючи. Так чи інакше, питання українства має постати в кожної людини, яка змалку читає «Кобзаря». Навіть якщо їй рішуче не подобається дієслівне римування.

Уже пізніше, навчаючись у духовній семінарії, й усвідомлюючи з жахом неминучість і неуникненність подальшого перебування в сфері церковного життя, я почав перейматися питанням про реальну вагу українства як політичної концепції, його означеність і присутність у реальному житті. Українство бачилося мені чимось на кшталт старозаповітних історій — вони давали багато поживи моїй підлітковій фантазії та натхненню, проте не мали найменшого стосунку до реальності. Батьківське сентиментальне українофільство відштовхувало своєю книжністю, відірваністю від справжнього стану справ. Татові друзі, інтелігенти-народовці, що збиралися час від часу в нашому домі, своїми розмовами нагадували вчених, які досліджували мертві мови — просто так, заради тріумфу науки, без жодної надії повернути це мертве сплетіння слів і літер до життя. Мене пригнічувала відсутність у їхній любові живого первня, дратувала мертвотність того, до чого вони виявляли стільки ніжності. Що я міг протиставити натомість? Свої шістнадцять років, свою недовіру, свою лють. Моєї люті ставало на цілий світ. Світ про це не здогадувався.

Як можна бути залюбленим у те, чого не існує? — думав я. Як можна бути патріотом країни, якої немає на мапі? Як можна говорити мовою, яку давно заборонили? Як можна цікавитися старовиною, яка закінчилася так фатально? Тато подібні розмови не підтримував, сестри мої були добрими, але недалекими, учителі мої говорили поміж собою переважно цитатами з Біблії.

Виходом поза межі цього середовища для мене став театр. Заснований свого часу харківським студентом Хоткевичем, він існував у слободі, об’єднуючи надзвичайно строкату й непересічну публіку. Я потрапив туди напередодні свого вступу в семінарію. Тата цей мій крок здивував, проте він спробував виявити широту поглядів. Що в нього, зрештою, вийшло не надто добре. Закінчилося все тим, що я на якийсь час змушений був переїхати на помешкання до свого брата. Але за якийсь час повернувся — засобів до існування я не мав, сидіти на утриманні брата не випадало. Довелося просити вибачення в батьків. Тато сказав, що вибачив. Хоча насправді не вибачив. І я теж не вибачив.

У театрі я зазвичай грав негативних персонажів другого плану. Зрештою, у мене склалося враження, що театр вигадали виключно для демонстрації акторами своїх внутрішніх і фізичних вад. Мені це навіть подобалося. Грали ми переважно п’єси, написані самим Хоткевичем, та традиційні малоросійські сюжети. Публіка була місцева, себто невимоглива. Від акторів вимагалося передусім не надто входити в сценічний образ і потрапляти в ноти. Зрештою, театр навчив мене тій простій речі, що ніколи не слід переоцінювати глядача, оскільки глядач зазвичай не розраховує отримати від тебе чогось надзвичайного і хоче, аби ти відповідав йому тим самим. Наші вистави традиційно користувалися популярністю, ми не скаржилися на брак уваги з боку публіки. Ясна річ, свій інтерес до сцени ніхто з нас не розглядав серйозно — участь у виставах для більшості з нас була певною екзотикою, про фахове заняття театром ніколи не йшлося.

Але в моєму житті участь у театральному гуртку зіграла доволі важливу й визначальну роль. Саме на репетиціях чергової постановки я близько зійшовся з братами Духовними — Іваном та Павлом. Прізвище це, як виявилося перегодом, було прибраним. Справжнього їхнього прізвища я так і не дізнався. Цілком можливо, що не були вони й братами. Навчалися в Харківському технологічному інституті, звідки їх відрахували через політичну неблагонадійність. Політики в повітрі було більш ніж достатньо. Характерно, що я з нею вперше зіткнувся на репетиціях малоросійських водевілів.

Брати виявилися соціалістами, мали безпосередній стосунок до «Бунду» — Єврейського робітничого союзу. Крім того, тісно контактували з щойно утвореною партією українських націоналістів — УНП. Театр, наскільки я зрозумів, їх не цікавив. Їх цікавили бомби. Старший Духовний, Іван, був кремезний і русявий. Він постійно нагадував, що є головним, хоч молодший Павло — високий і огрядний — у всьому йому опонував. Іноді мені здавалося, що вони належать до різних політичних партій. Духовні познайомили мене з цілком іншим типом політичного українця — позбавленого надмірних сентиментів і романтизму й орієнтованого на рішучу революційну діяльність. Уже під час однієї з перших наших розмов брати дали ознайомитися мені з декалогом українських самостійників, написаним адвокатом Міхновським. Загалом, документ справив неабияке враження. Першим пунктом стояло: «Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей».

— Республіка — це добре, — поділився я з братами.

— Головне — не це, — заперечили вони. — Головне — від Карпат до Кавказу.

— Ніколи не був на Кавказі, — відповів я.

З-поміж інших настанов і приписів, мене збентежив останній, десятий. «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги…» — писалося там. Я раптом подумав — чи справді діти можуть стати тобі ворогами? І чи справді доречно брати дружину з чужинців? І якщо так — то де саме її брати? Де знайти чужинців, з-поміж яких можна було би взяти дружину?

Утім, від роздумів мене відволікли брати.

— Республіка робочих людей, — сказали вони серйозно, — не робиться театром і мелодекламаціями. Слабкість породжує слабкість. Республіка може постати щойно з вогню та боротьби. Ми маємо подати приклад. Ми маємо стати тими, хто розбудить усіх інших. Ми повинні дати сигнал — і республіка постане.

— Ну добре, — боявся я заперечити, — але важко боротися за те, чого не існує в природі. Як боротися за Україну, якої немає? — розпачливо розводив я руками, показуючи на довколишні театральні декорації, старанно мальовані аквареллю.

— Вона існує, — сказав мені Павло. — Отут, — приклав він руку мені до грудей. — Де б’ється твоє серце. — І швидко прибрав руку.

Я слідом так само приклав руку собі до грудей, дослухаючись до власного серцебиття. Але серце моє не билося.

Відучившись рік у духовній семінарії, я заявив батькам, що кидаю навчання. Здійнявся крик, дійшло до бійки. Тато вимагав, щоб я негайно забирався геть, мама благала мене просити в тата пробачення. Доки я вагався, тато вигріб із письмового столу мої папери та записи й почав люто їх шматувати. Я підійшов і завалив йому просто в голову. Доки він приходив до тями, я почав збирати книги, дбайливо перемотуючи їх мотузкою. Ставши на ноги, тато кинувся згрібати мої речі й виносити їх на вулицю. «Ось і добре, — подумав я, — бодай тут допоможе». Та склавши речі на купу, тато несподівано все це підпалив. Я лишився в тому, в чому стояв. Вийшов надвір. Пройшов повз веселий вогонь, відчув, як тепло дихають полум’ям мої сорочки, опинився на вулиці.