Я чуть-чуть покунял у стены, а потом собрался с силами и пополз к своему мужскому общежитию. Там уже праздновали добрый вечер, в окнах торчали колонки и Высоцкий на весь двор перекликался с Анной Герман, которая, надо же, пела про «мой компас земной». Я полз к стене своей общаги, совсем как на марш-броске под руководством деда Пихто, вспоминая, как он уговаривал отстающих: «Давай, давай, синочок, зовсім трошки осталося, давай, родний».

И я дал как мог. Причалил к стене и понял, что сил ползти к крыльцу уже нет — совсем заморылся, еще и голову ломит так, что, кажется, вот-вот оторвется что-то важное. «Надо еще поспать», — решил я, улегся на бочок и закрыл глаза, надеясь, что мне приснится Максимка, играющий в футбол, или улыбающийся майор Морозенко со стаканом разведенного спирта. И, представьте себе, я увидал их обоих, а после мне уже ничего и не снилось.

Мене називають Бананом, і я йду в ногу з часом.

У моєму дитинстві, а також отроцтві та юності рухатися в ногу з часом означало стояти на місці. Бо — зараз буде мудра фраза! — у час тотальної розгубленості ніхто не міг чітко визначити вектор власного руху та руху своєї країни. Адже не відчував країну своєю, лиш користав із неї. Додам — аж такої користі для себе не мав. Було в країні все не так, проте я замолоду того не відчував. Думав: так і треба, усі так живуть, а там, де капіталізм — навіть гірше.

Проте я досяг того, що маю на момент, коли це пишу, бо гнув одну лінію: прагнув принести людям якусь користь. Благословенні дев’яності роки відкрили масу можливостей. Шукай себе й обов’язково знайдеш. Навіть якщо плистимеш за течією — винесе каламутна хвиля.

Ніби винесла.

Але давайте по порядку.

1.

Отже, народився я в Чернігові, хоча всю мою рідню треба шукати в Харкові. Це якщо комусь стукне в голову відтворювати й досліджувати наше генеалогічне дерево. Записали Борисом Кутовим.

Коли почалися перебудова і гласність, дізнався: мій тато одружився з моєю мамою лише з метою поміняти прізвище й забезпечити мені пролетарське походження на двісті відсотків.

Того вимагала моя безпека.

Батьків родовід розлетівся цвітом ледь не по всьому світу. Щоправда, дізнався я про це, коли дозволила суспільно-політична обстановка. Адже в час, на який припало моє дитинство, згадувати про жодного з них можна було лише пошепки. Уже згодом кожен далекий, ніколи не бачений родич сам по собі означав позитивну рекомендацію. І якщо в жилах бігла кров тих самих Чумаків, це сприймалося знаком генетичної якості.

Пізніше поясню докладніше, а поки досить знати: Комітет державної безпеки УРСР робив мисливську стійку не на всякого Чумака, бо прізвище в Україні поширене. Контора, як відомо, писала й читала. Тож питання в органів виникало лише тоді, коли дізнавалися: ми маємо родичів у Харкові, на Харківщині, а чи самі народилися там.

Судіть самі. Прадід — рідний брат священика з Деркачів, а релігія — опіум для радянського народу. Не може кревний родич церковного служителя бути лояльним до вчення марксизму-ленінізму, офіційної релігії часів мого дитинства, юності й частково — університетів. Його кузен перед революцією одружився там же, у Харкові, з єврейкою, що негативно впливало на «п’ятий пункт» — національність. Євреїв, навіть напівкровних, на початку 1970-х років влада не любила. Адже навіть крапля єврейської крові — не походження, а засіб пересування: давала законні підстави для еміграції в Ізраїль, для возз’єднання з родичами. У моєму випадку — по лінії якоїсь там — юрідної бабусі. Уже це давало підстави КДБ взяти над усіма Чумаками негласний нагляд.

Тож нічого хорошого від життя ми, Чумаки, сподіватися не могли.

Як вони всі виглядали, я бачив лише на чорно-білих знімках в альбомі бабусі Зої. Найбільше там було фотографій діда, який уперто не хотів змінювати прізвище Чумак на якесь спокійніше. Тобто насправді якось зібрався, вирішив узяти дівоче прізвище бабусі Зої, навіть написав відповідну заяву. Точно в день весілля біля ЗАГСу до молодят підійшов чоловік у цивільному, спершу назвався й показав корочку, потім — привітав молодих із щасливою подією, а тоді сказав, укарбовуючи назавжди в бабусину пам’ять слова:

— Думаєте, шановний, поміняєте фамілію — поміняєтеся самі? Зарубайте собі на носі, а краще — запишіть і прочитайте перед першою шлюбною ніччю: ваше коріння можна лише викорчувати, а землю розрівняти. Назвати таке генеалогічне дерево іншим словом не вийде. Чорного кобеля, шановний, не відмиєш добіла. Чули приказку? Лишіть, як є, аби були на виду! Гірко!

Молодятам нічого не лишалося, як слухняно поцілуватися. Поцілунок по команді завдав обом такої сильної травми, що під час застілля вони не могли виконувати неодмінний для пошлюблених ритуал. Пізніше в мене виникла підозра: відчуття на собі всевидячого ока прискорила дідову смерть від інфаркту, хай навіть стежили за ним лише в його уяві.

Так чи інакше, батько з дитинства навчився боятися династійного прізвища. У підлітковому віці вважав родовід Чумаків тавром і ледь не прокляттям. Один час навіть називав себе інакше, ніж записано у свідоцтві про народження, шкільному журналі й медичній карточці районної дитячої поліклініки. Бабуся Зоя не знайшла іншого виходу, як переїхати з великого Харкова в містечко поменше й, на її думку, спокійніше.

Помилка відкрилася дуже скоро.

Річ у тому, що відділам КДБ УРСР у великих містах вистачало роботи. Натомість у райцентрах співробітники били байдики від нудьги. Розважаючись хіба пошуком антирадянських гасел між рядків як передовиць районної газети, так і в рубриці «Листи наших читачів». Тож дізнавшись, що на їхню територію прибувають громадяни «з біографією», вони потерли руки й навідалися вже другого дня по тому, як бабуся Зоя віднесла паспорт на прописку в гуртожитку механічного заводу. Співробітників було троє разом із начальником, і вони встановили графік відвідин.

Бабуся Зоя звикла б і до цього.

Але 1968 року сталася прикра пригода, яка змусила її плюнути на все й пакувати манатки.

У збиральному цеху вона, нова робітниця, раптом стала передовиком виробництва. Питання було ледь не політичним. До того кілька років цех пас задніх, бо там працювали переважно чоловіки, котрим тринадцята зарплата нахрін упала, аби жодну із законних дванадцяти не затримували, видаючи аванс і получку строго п’ятого та двадцятого. Бабуся Зоя, згадавши шляхетне походження, узяла справу у свої руки. Трудовий подвиг начальство оцінило заслужено: виписали передовиці Зої Чумак премію, сфотографували для стінгазети і, найголовніше, вирішили дати про неї замітку на другу шпальту газети районної. Кадебешники піднялися, не змовляючись: такої ідеологічної диверсії вони допустити не мали права.

— Ви зовсім тут мізки пропили? — волав начальник управління, зачинившись у парткомі зсередини, а ззовні його підлеглі пантрували периметр, аби не вешталися зайві. — Наша газета, вашу мать, називається «Під прапором Леніна!» І просто під прапором Леніна ви тулите фотографію особи з неблагонадійним прізвищем! Ви розумієте, що саме через таких, як ви, наші війська вже вимушені на прохання чехословацьких товаришів виконувати завдання партії з відновлення порядку й соціалістичної законності? Хочете, аби сюди танки ввели?

— На завод? — кліпнув очима блідий спітнілий парторг.

— Куди партія накаже — туди і введуть… не дай Боже, — сплюнув через ліве плече кадебіст, постукавши по столу. — Значить, ніяких заміток. Стінгазету — зняти й спалити. А те, що в тебе людина з прізвищем Чумак — передовик соціалістичного виробництва, нічого ще не означає. Вона маскується, входить у довіру. Кіно про розвідників бачив? Як там вони проникають у гестапо чи абвер? «Шлях у “Сатурн”» згадай, чи «Помилку резидента». Бачив?

Парторг кивнув і витер піт із чола.

— Отож. Вони, ці приховані вороги, отак граються. Навіть якщо не отримали завдання. Потім самі запропонують послуги іноземним спецслужбам. Премію випиши, ще одну. Хай заспокоїться.