Життя поза тим тривало, надійшла осінь, почалися заняття. Десь ближче до жовтня розмови про необхідність підривів поновилися. До нас, юнкерів, приходили якісь невідомі нам представники проводу, закликали готуватися до рішучих дій, радили плекати в собі ненависть до ворога, підказували запасатися терпінням і мужністю. Натякали, що нагода все це виявити може трапитися будь-коли. Так воно, зрештою, і сталося.

Надвечір 29 жовтня надійшов наказ готуватися до виправи. До міста мав прибути міністр освіти — кращої нагоди для нашого системного терору годі було чекати. Зібратися домовилися наступного вечора під стінами кірхи. 30 жовтня, недільного сухого полудня, ми з двома друзями-курсантами отримали дозвіл на виїзд до міста. Повагом дісталися залізничної станції, дочекалися потяга, зайняли місця в напівпорожньому вагоні. У Харкові до нас приєднався Духовний із якимось незнайомим нам робітником залізничних майстерень. Довго стояли під чорним невагомим гіллям, видивлялися довкола, але сутінки були ранні, вечір непроглядний, нічого не було видно. Близько десятої вечора підступили до пам’ятника.

— Тримай, — Духовний сунув мені жмуток якихось аркушів.

— Що це? — не зрозумів я.

— Пояснювальні листівки, — пояснив він. — Ми маємо всім пояснити наш вчинок.

Доки робітник із майстерень припасовував бомбу до холодного постаменту, розійшлися вулицею. Я став під ліхтарем, розгорнув листівки, пробіг рядками. Закидалося Пушкіну, наскільки я зрозумів, передусім підле й брехливе змальовування гетьмана Мазепи. Якихось інших суттєвих претензій не висловлювалося. «Треба, до речі, почитати», — подумав я. І в цей момент рвонуло.

Наступного ранку я офіційно відпросився в керівництва, сказав, що мушу відвідати родину, посилаючись на давню недугу тата, що набувала прогресії, і показуючи своєму безпосередньому командиру порожні конверти з-під маминих листів. Мене відпустили без жодних проблем, і вже за якийсь час я їхав потягом на Харків, розглядаючи за вікном милі серцю передзимові краєвиди Слобожанщини. На моє превелике здивування, місто жило своїм життям, жодних ознак хаосу й громадських занепокоєнь ні на вокзалі, ні дорогою в місто я не помітив. Обережно оминув приміщення театру, вийшов до саду. Пам’ятник стояв. Я здивувався, пригледівся. Довкола бовваніли роззяви, під пам’ятником крутилося трійко жандармів. Якийсь старий голосно й старанно переповідав рядки откровення. Я мимоволі пошепки став за ним повторювати, просто тому, що знав слова. Несподівано з натовпу виринув Духовний, підійшов, мовчки кивнув, руки не простягував, дмухаючи в замерзлі долоні.

— Заряд не спрямований був, — промовив тихо, не опускаючи рук, — пошкодили постамент. Пушкіну нічого. Зате сто десять вибитих вікон, — додав із неприхованим захватом. — Хочеш покажу?

— Хочу, — відповів я, обернувся за ним і побачив її.

Була вона в темному пальті, яке робило її схожою на зимове дерево. Мала смоляне волосся, і очі мала так само чорні. Проте її шкіра була ніжно-бліда, ніби вона щойно прокинулася й ще не призвичаїлася до сонячного проміння. Я пішов просто до неї, цілком ігноруючи здивованого Духовного. Підійшов і познайомився, чого ніколи не робив до того. І ніколи опісля. Звали її Аглая, була вона з лютеранської родини, говорила російською зі смішним акцентом, на мою підкреслену українську перепитала, з якого я села, чим кінцево розбила моє нещасливе серце. На пропозицію провести її до кірхи відповіла рішучою відмовою. Я розвернувся й побрів на вокзал. Усі сто десять вибитих вікон дивилися мені вслід засудливо й вороже.

Дивно, але організаторів вибуху, себто нас, так і не знайшли. Країна безнадійно втяглася в японську кампанію, героїчна смерть за віру, царя й Вітчизну виглядала не такою вже й фантастичною.

Та про смерть думати було зарано. Почалися речі куди цікавіші. Почалася й швидко минула зима, а за нею весна 1905-го. Ми всі вчилися вимовляти слово «революція».

Аглаю я зустрів за два тижні після вибуху, коло кірхи. Зрештою, це не складно — якщо стояти під лютеранською церквою достатньо довго, за якийсь час можна побачити всіх лютеран міста. Вона мене не впізнала. Я їй про себе нагадав. Вона не втішилася нашій зустрічі, хоча поводилася доволі ввічливо й навіть дозволила провести її додому. Утім, про родину розповідати не стала. І про мою не розпитувала. Мабуть, це все складно було назвати любов’ю. Хоча — що тут складного?

У стосунках зі мною Аглая тримала чітку дистанцію. За перший місяць нашого знайомства навіть не поцікавилася, як мене звати. А коли я назвався сам, довго сміялася. Так тривало цілу зиму. І цілу весну. Ми зустрічалися біля кірхи й ішли гуляти містом, що повільно відігрівалося після виснажливої зими. Лютерани мене насторожували, проте я вперто тримався. Аглая так само трималася, ні на мить не втрачаючи пильності. І коли моя прив’язаність до неї поступово стала переходити на відчай, я раптом згадав про маму. Написав їй листа, попросив поради. Мама відповіла несподівано швидко. І невиправдано коротко. Порадила носити тепле взуття й згадати про свого Бога. Я десь так і зробив, і під час наступної зустрічі зайшов за Аглаєю безпосередньо в кірху, побачив її в кутку, проштовхався крізь натовп лютеран і став у неї за спиною. Вона відразу ж мене помітила, проте продовжувала співати. І я теж почав співати. Слів я, щоправда, не знав, проте благодать лютеранського бога відкрилася мені настільки зримо, що я просто підхопив цей величний мотив, який лунав довкола, і вже його не полишав, а він, своєю чергою, не полишав мене. Того дня, прощаючись, Аглая вперше дозволила себе поцілувати.

Що здатна змінити революція? — питав я себе. Революція може змінити країну. Чи можна в такому разі змінити те, що існує виключно у твоїй уяві? За що ми боремося? — питав я себе далі. Хто за нами піде? Революціонери в розчиненому повітрі, країна, якої не існує, ідея, базована на спогадах і віруваннях — кого можна захопити такою метою, хто ляже кістьми за ці фантоми? У моєму житті було надто багато сумнівів і недостатньо любові. Сумнівами можна було бодай із кимось поділитися.

— Сумніви — це добре, — сказав мені якось Духовний. — Сумніви свідчать про те, що наша справа не є для тебе чимось несправжнім, чимось схематичним, на кшталт математики.

— Чи гігієни, — додав я.

— Чи гігієни, — не зрозумів мене він. — Ти сумніваєшся, а отже, віриш. Поглянь на євреїв, — повів він рукою довкола. — Де їхня держава? Де їхній Бог?

— Де? — перепитав я.

— Отут, — приклав він руку собі до серця. — Так що сумнівайся. Але не надто голосно.

Аглая мовчала й не давала мені жодної відповіді. Не уникала мене, але й не робила найменшого кроку назустріч. Лишала мені примарну надію, проте завжди остерігала не плекати надмірних сподівань. Говорила про своїх батьків, про свою мову, про свого Бога, з яким у нас було надто мало спільного, аби з цього могло постати щось правдиве. Про Бога я погоджувався, а з батьками прагнув поговорити. Літо минало легко й безтурботно. Потім почалася осінь. На передмістях у призахідному сонці палали важкі дерева. Небо було порожнім, наче залізничний вокзал перед окупацією. Починалися холоди. Новини були печальні. Погода була безнадійною. І тоді в місті почалося повстання.

Згідно з попереднім планом, повстання мало початися саме з заводу «Гельферіх-Саде». Чи варто говорити, що мій брат про подібні плани навіть не здогадувався. Тож коли одного грудневого ранку він підійшов до прохідної, то опинився безпосередньо в зоні ураження — урядові війська вже зранку намагалися захопити заводські цехи, у яких відстрілювалися робітничі дружини. Стрілянина була інтенсивною й безладною, війська підкотили гармати. Робітники палили по всьому, що рухалося. Одним із перших підстрелили мого брата. Куля влучила в ліве око, там і лишилася. Ховали його як героя революції.

Тими ж днями в наших казармах з’явився давній знайомий із залізничних майстерень. Був збуджений, говорив голосно, не боявся бути почутим, себто підслуханим. Повідомив із чиїхось слів, що зволікання в нашому випадку подібне смерті, що залізничники в районі Люботина перекрили рух і потребують допомоги. Постало питання зброї. Захопити її тут, на місці, ніхто не зважувався, тож вирішили просто їхати, аби розібратися на місці. Дісталися Харкова. Далі виникли труднощі — залізничники, виявляється, справді перекрили рух, тож і допомогти їм тепер було не так просто. До Люботина їхали кіньми, прибули туди аж надвечір. Прибули саме вчасно — мітингувальники захопили приміщення станції, телеграф і телефон. Телефон про всяк випадок зіпсували. Нас підвели до керівників заколоту. Мені відразу впав в око такий собі Фінкельштейн, який нібито й стояв обіч, і нібито й мовчав, проте коли вже щось докидав від себе, усі відразу починали діяти. Самі залізничники в розмовах згадували відомого мені студента Хоткевича, який, виявляється, був головою страйкового комітету Харківсько-Миколаївської залізниці, і в цей час делегований був кудись у центр для отримання якихось надзвичайних повноважень. Щось предметніше почути від робітників не випадало. Цікаво, подумав я про Хоткевича. Весь світ — театр. Зброї, ясна річ, не було. Нам запропонували лишатися. Ми порадилися й дали згоду. Спали в жандармському відділку, разом із місцевими жандармами. Додому йти ті не хотіли, хоча й на станції лишатися їм було лячно.