— Марку, — питала вона, стоячи на залізничному пероні, — що ти хочеш тут знайти? Чим будеш жити? Чому відмовляєшся від найважливішого?

— Найважливіше, — відповідав я, намагаючись утримати в руках клунки з їхніми речами, — аби вас не зсадили просто на кордоні.

— Бога в тебе немає, — утерла вона сльозу.

— Бог помер, — нагадав я.

На що вона зблиснула очима, сухо підтисла уста й сказала:

— Писати нам не потрібно. По-перше, це небезпечно. По-друге, навіть не знаю — що б хотіла від тебе почути. У разі чого, — вона раптом затнулась, подумала, — я тобі сама напишу. Хоча, скоріше за все, ні.

Серце моє обірвалося вантажним ліфтом у чорну шахту.

Утім, у Румунії я теж не затримався. Після масових селянських виступів поліція активно взялася за перевірку політично неблагонадійних осіб. Слід було шукати нового місця. За допомогою тих-таки соціал-демократичних кіл восени дев’ятсот восьмого я перебрався до Італії. Працював сезонним робітником у сільському господарстві, з весни — на виноградниках. Зійшовся з місцевим підпіллям. Італійські революціонери, на відміну від наших, більше цікавилися вином, аніж політикою, і про революцію говорили переважно віршами. Це був дивний час, сповнений віри в суспільні зміни та очікування глобальних потрясінь. Наша потреба правди й жага справедливості вимагали бодай якогось втілення, ми всі шукали нових слів, шукали відповідей на свої питання. Навесні дев’ятсот дев’ятого мені трапив до рук маніфест мільйонера Марінетті, надзвичайно популярний тоді серед італійської молоді. «Найстарші серед нас, — писалося там, — тридцятирічні, за десять років ми повинні виконати своє завдання, доки не прийде нова генерація й не викине нас на смітник». Мені двадцять три, подумав я тоді, за десять років я буду у віці Христа, у якого не вірю. По-перше, ці десять років потрібно прожити. По-друге, прожити їх потрібно так, аби можна було бодай щось згадати про безцільно прожиті роки. Тієї ж таки весни я отримав листа від Аглаї. Писала вона, що писати мені не хотіла, та все ж написала, передусім для того, аби повідомити, що в нас народився хлопчик, що їхала вона від мене вагітною, але говорити мені цього не хотіла, оскільки тут і говорити немає про що. Хлопчика вона назвала Андрієм — на честь мого тата.

Десь у той час, спілкуючись з українськими революціонерами-емігрантами, я дізнався від них адресу інженера Хоткевича, який нині мешкав у Галичині, займаючись літературною та просвітницькою діяльністю. Чомусь мені здалося, що саме цей чоловік, який уже кілька разів траплявся на моєму життєвому шляху, може мені щось підказати. Я зважився й написав йому листа. Невдовзі, як це не дивно, отримав відповідь. Ми почали листуватися. Хоткевич писав, що, на жаль, не відчуває за собою відповідальності скеровувати мене на моєму шляху, зазначав, що умови його побуту не є, на жаль, задовільними, і сказати щось втішне про перспективи нашої ідеї він наразі теж, на жаль, не може. Натомість із радістю надсилає мені примірники своїх видань із дружніми присвятами. Листування з ним утвердило мене в думці в доцільності й виправданості нашого чину, попри скрутні обставини й непросте становище, у якому ми всі перебували. Є щось поза зримими обрисами нашої мрії, думав я собі, є та мета, яку ми плекаємо в собі, шліфуємо її, відточуємо, з тим, аби в необхідний момент узяти її до рук і стати до рішучого бою. Улітку Італія опливала сонцем і відбивалася в блакитному оці неба. Десь тут, як запевняли мене мої друзі-футуристи, на одному з островів, заточений у кам’яну вежу, писав свої безсмертні твори пролетарський письменник Горький.

Утім, повітря змінювалося, ставало сухішим і тривожнішим, на дотик воно було як мертва шкіра, на смак — як гаряче залізо. Усі, навіть веселі італійські підпільники, говорили, що справа йде до війни. Інженер Хоткевич відписався, що зважується повертатися додому, радив рухатися за ним. Це був останній лист від нього. Я вирішив зважитися бодай у чомусь і перетнув кордон імперії Габсбургів. Оселився я у Львові, з українськими колами контактувати остерігався, знайшов роботу при залізниці, приглядався до нових обставин, до незвичного мені світу, сповненого невідомих мов і підпорядкованого невідомим звичаям. Дев’ятсот тринадцятого року я знову одружився. Про попередній шлюб у виправлених документах згадки не було, тож не довелося нікому нічого пояснювати. Анна, моя дружина, була з бідної єврейської родини. Тато її працював учителем, учив дітей незбагненним єврейським словам, які мені нагадували назви вимерлих тварин і птахів. Її мама сиділа вдома, опікуючись рештою дітей, точну кількість яких я для себе так і не з’ясував. У нас з Анною були дивні стосунки. Вона ніколи не називала мене на ім’я, так наче боялася привернути до нього чиюсь сторонню увагу. Ми загалом майже не говорили, хоча б тому, що й говорити особливо не було про що. Жили в тісній кімнатці, яку я винаймав, крім її батьків, ні з ким не спілкувалися. Швидко одне до одного звикли, хоча розуміли — у разі чого розійдемося теж спокійно. У червні вона сказала, що чекає дитину. А наприкінці липня почалася Велика війна.

Чомусь я подумав, що це і є ті події, на які ми всі очікували, і що внаслідок цих потрясінь ми отримаємо, урешті, те, чого прагнули всі ці роки. Уже наприкінці серпня я опинився в Стрию, де проходило формування українських стрілецьких частин. Усього сформовано було десять сотень по двісті п’ятдесят стрільців, після чого нас перекинули на вишкіл. Так почалася моя війна. Хоча довший час нарікати на обставини не випадало — австріяки не надто нам довіряли, тож замість участі в кривавих позиційних боях ми охороняли карпатські перевали. Та війна брала своє, і наші частини теж мали пройти крізь м’ясорубку артилерійських обстрілів і фронтальних наступів.

Стоячи в караулі чи відігріваючись під час перепочинку, я мучив себе питаннями — чому так сталося? Хто прирік мене блукати світом, міняти міста й перетинати кордони, ділити хліб із незнайомими випадковими блукальцями й спати з жінками, мову яких я не розумів? Хто вигнав мене з мого дому? Батько, який ніколи в мене не вірив, чи Господь Бог, у якого, своєю чергою, не вірив я? І де він є — мій дім? Охоплені ідеєю відвоювати свою Україну, вийняти її зі свого серця й дати їй прорости в кривавому повоєнному ґрунті, ми змушені були йти вперед, зі зброєю в руках, чуючи з-поза оборонних укріплень, як наші супротивники говорять тією ж таки мовою, що й ми. Зіштовхнуті в цьому місиві холодною рукою історії, ми виборювали свою республіку робочих людей, зігрівали холодний карпатський сніг своє теплою кров’ю, вірячи в те, що наші жертви не будуть марними, а з нашого чину постане цілком інший світ — сповнений мужності й справедливості. Що поза тим? Мені було двадцять дев’ять. Я був високий, худий, мав яскраве руде волосся й холодні зелені очі. Десь потойбіч війни виростали мої діти, жили жінки, які мене любили, старіли батьки, які від мене відмовилися. Я теж відмовився від усього, що зі мною мало статися. Відмовився, і вже мені не випадало стати ані священиком, ані підпрапорщиком, ані естандарт-юнкером, ані підхорунжим. Випадало мені бути біженцем, утікачем, без країни й прапора, з ідеєю в серці, з мукою на душі, з підробленим паспортом у кишені. Попереду було життя. І смерть так само.

У квітні п’ятнадцятого, під час першого ж бою, мене було вбито. Поховали мене в спільній могилі. На сьогодні могила не збереглася.

У мене ніколи не було жодних політичних переконань, зате було велике бажання жити, і то жити в гаразді, вільно й весело, наче метелик, це так чудово — жити, щоб жити. Ніколи не пробували? А дарма, тільки таке життя й приносить найбільше задоволення — життя задля життя. Щоправда, це не так просто, бо життя сповнене різноманітних перепон, які доводиться долати, але мені якось поки що це вдається, цим я відрізняюся від свого батька.

Мій батько скидався на перекотиполе, куди його тільки не заносило! От він начебто мав сформовані політичні переконання. Хоча, що я про нього можу судити, якщо ніколи його не бачив? Але судячи з того, що мама про нього оповідала з глибоким смутком, так воно й було — неприкаяний був чоловік, поліг десь у бою з москалями, навіть невідомо, де його поховали. Ні, мені так жити не подобалося, мені баглося все у своєму житті обставити так, аби воно рухалося по колії — рівно, без вибоїн, без перепадів. Я постановив собі, що повинен вибиватися на поверхню будь-що-будь, які б гурагани не бушували над головою.