Тоді пан начальник підсунув мені папір і продиктував, що відтепер я працюю на них і запропонував вибрати псевдо. Бо всі мої донесення я буду підписувати псевдом. Це мені дуже сподобалося. Я відразу відчув себе таємним агентом і сказав, що буду підписуватися «Кубусь Пухатек».

— Што такоє «Кубусь Пухатек»? — запитав пан начальник.

— А то такий ведмедик з дитячої книжки. Німецькою він звучить Pu der Bär, а польською Кубусь Пухатек. Я був у дитинстві трохи грубенький, то мама мене так називала. Але, ясна річ, не при людях.

Після того він підписав моє звільнення, наказавши, аби післязавтра я був у нього з самого ранку й доповів. На кримінальників нова влада дивилася крізь пальці, їм фактично нічого страшного не загрожувало, хіба що декого відправляли на Сибір чи в Казахстан. Але мені така перспектива не всміхалася, я щиро подякував і повернувся до Левка. Він ніяк не міг второпати, що то все мало означати, я йому сказав, що нам найкраще тікати до німців, бо тут спокою не дадуть. Ми поналивали в гумові грілки самогону, решту закопали на городі й з самого вечора рушили до кордону.

Тих понад двадцять місяців, що ми пробули на німецькій території, проминули нам хутко. Правда, довелося попрацювати на фармі в одного прусака на Мазурах. Повернулися ми до Львова разом з німцями. Людей на вулиці вивалило безліч, цілі тлуми стояли на хідниках, одні усміхалися, інші супилися, але в усіх в очах світилася надія, що так, як, було за руських, уже не повториться.

Але коли я дістався дому, мене чекала велика несподіванка. Маму мою москалі вивезли на Сибір, бо німкеня, а в нашій хаті поселилися якісь Совєти. Довелося йти до Левка. Ми відкопали наш самогон, трохи випили й задумалися, як далі жити. І тут Левкові спала на думку спасенна ідея. Він за Польщі працював на продуктовій базі, яка належала залізниці. А що, як навідатися туди й потягти, що вдасться? Ми взяли два візки й поплуганилися на ту базу. У місті була розруха, народ всюди намагався щось урвати, борошно так і літало в повітрі з розпоротих лантухів. Але база знаходилася далеко, аж за двірцем[7], туди тлуми ще не могли так раз-два добратися. Коли ми прийшли, то побачили там самотнього сторожа. Ми його чесно попросили відчинити двері, він відмовився, ми йому запропонували гроші, справжні німецькі марки, він відмовився, тоді Левко дав йому по голові. Потім ми його скрутили, заткали пельку й зачинили в комірці. За одну ніч з 29 на 30 червня нам вдалося перетягнути з бази цілу купу продуктів, везли ми їх, минаючи найлюдяніші вулиці, брали лише те, що могло зберігатися довший час — борошно, крупи, цукор, чай, консерви, цукерки, горілку, цигарки. Над ранок ми вже були просто мертві від утоми. Усе награбоване ми поховали в Левка в пивниці[8]. А що, каже Левко наступного дня, чи не піти нам подивитися, хто там твою хату заіванив[9]? Може, то які комуністи, то ми їх раз-два накопаємо, нє?

Пішли ми. На подвір’ї бавився якийсь чорнявий малюк, у його руках була голова дерев’яного коника, мого коника, на якому я так любив гойдатися, а він його поламав і тепер тією головою товче пісок. Навіщо він це робить? Мені захотілося підійти й відібрати в нього голову мого бідного коника, але в цей мент з хати вийшов якийсь старий і спитав, кого ми шукаємо. Я сказав:

— Нікого, а це моя хата.

Старий похитав головою, авжеж, він мені співчуває, але помогти нічим не може, бо їм цю хату виділили… Його син працював в обласній адміністрації, тепер він уже без роботи, бо німці усіх позвільняли, а тоді він був поважним чоловіком, дуже поважним, ходив із течкою під пахвою і мав напуцовані мешти, а зараз копає торф десь там за Голоском.

— Мені насрати, — сказав я, — де він копає торф. Але це моя хата. Ви ж євреї, так?

Старий смикнувся і з тривогою глянув на мене.

— Якщо не хочете, аби я на вас доніс, то вимітайтеся. Уже!

— Ми не можемо… — бурмотів старий, і його жилаві руки трусилися. — Куди ми подінемося? Ми хотіли виїхати, але всі вагони забили меблями й усіляким добром офіцери й совєтські служащі.

— А хіба ваш син не був совєтський служащий?

— Був. Але євреям казали не панікувати, що їм нічого не загрожує, і ми не влізли до вагону.

— Вас усе одно виселять у гетто, — сказав Левко. — Не вірите?

Ми ж бо знали, як чинили з євреями в Польщі, але старий не повірив. Я б міг, звичайно, зачекати, поки їх виселять, але ж де була певність, що отримаю свою хату назад саме я? Така можливість була надто примарною. Тоді я пішов до комісаріату й вишуканою мовою ґеноссе Шиллера розповів про підлих грабіжників, які захопили мою хату. Моя мама німкеня, гордо повідомив я, її вивезли на Сибір, а я жертва більшовицького режиму. Чи не можна мені отримати посвідку фольксдойче й виселити з моєї хати червоних пришельців? Кримінальний комісар Герхард Краух наказав вислати вантажівку, мене посадили біля водія, аби я вказував дорогу. Сам він з двома аскарами сіли в авто і їхали за нами. Ті аскари — то були поліцаї, набрані з совєтських військовополонених, усі вони були не місцеві, бо місцевим німці не довіряли, підозрюючи, що вони можуть увійти в контакт з євреями.

Коли ми прибули на місце, син старого саме припхався з тачкою торфу. Він уже не виглядав поважною людиною, яка носить під пахвою течку, був зарослий і переляканий, очі його часто мруґали й сіпалися, він, мабуть, відразу здогадався, що приїхали по їхню душу і стояв з опущеними руками. Кримінальний комісар швидко пояснив що до чого й наказав пакувати речі та кидати на вантажівку. Я уважно стежив за тим, що вони виносять з хати, і коли побачив у руках хлопчика ту саму голову мого розмальованого дерев’яного коника, то миттю шарпнувся й відібрав, хоч він пручався й верещав.

— Ей, ти чо! — гаркнув на мене аскар. — Отдай назад!

— Це моє! — помахав я головою коника у повітрі. — Це моя хата!

— А-а, — махнув рукою поліцай. — Ну, тада…

— Твоя? — засміявся есесівець. — Іди ще знайди п’ять жидівських сімей, і хата буде твоя.

— А ви точно не здурите?

— Слово офіцера, — сміявся він далі й гукав до жидів: — Шнель! Шнель! — А потім обернувся до мене й додав: — Тільки умова: мусять бути з-поза їхньої дільниці. Розумієш? Тих ми й самі маємо в руках.

Я подався на оболонь, де хлопаки грали у копаного м’яча. Там були мої кумплі, з якими ми не одну шибу розбили, файні батяри. Я покликав їх.

— Є справа колійова[10]. Мені треба п’ять жидівських родин.

— Ади-во! Нашо? — спитав Вілюсь.

— Їм вручать квитки на пароплав з Гданська до Палестини.

— А тубі шо з того?

— Половина з того, — засміявся я. — Просто мене попросили зробити добру справу. А хто мене знає, то завше може підтвердити, що я нічого так не люблю, як добрі справи робити.

— Е, я тебе знаю, — покивав пальцем Додьо, — ти іно вмієш робити, шо біґос-кумпоти зі сливками[11].

— Бреше, курва, — сказав Місько. — Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту голодні кавали[12], а гуляй си купати на Жилізну воду[13], о.

— Чого б я мав брехати?

— Бо ти, курва, завше, курва, брехав. Маєш інтерес? Ну-ну…

— Дам кожному по дві бляшанки оселедців.

— То єнша справа, знаїш, — кивнув Додьо. — Але шо то дві бляшанки оселедців, коли їх чекає таке щастя? Білєт на паруплав, знаїш! Ого! Та то варта го-го! — він навіть задер голову догори і став обдумувати.

— Як собі хочете, — сказав я, — по дві й фертик. Ну, і ше цьмаги[14] хильнемо.

— Но йо, знаїш, — кивнув Додьо, — най буде. Є тутка дві рудини на Гурудничій, знаїш. Приїхали з Росії. Тамка жили наші люди, їх забрали на Сибір, а цих вселили, знаїш. То мені не шкода, нє, Міську?