— То й що? Маю право на адвоката хоч опівночі.

— Нема питань, — Клим посміхнувся кутиком рота. — Тобто є: чому ж тоді відразу опівночі мене не гукнули? Чи іншого когось? Га, пане Ладний?

— Я називаюся Захар.

— Хай так. Тоді звіть мене Климентієм.

— Пане Кошовий, між нами різниця. Я прошу звертатися до мене на ім’я, а до вас буду говорити, як мені вигідніше.

Розмова помітно йшла не туди.

— Чудово. Але я, Захаре, не почув відповіді. Адже мушу потім пояснити не комусь, а самому комісарові кримінальної поліції Мареку Віхурі, чому своїм захисником ви обрали саме мене.

— Це важливо?

— Так. Хоча б через те, що я давненько не практикую. Маю на увазі — кримінальних справ.

— Мені вас порадили.

— Хто?

— Не має значення. Скажімо так — у Бригідках вас знають.

Дивно, та схоже на правду.

— Нехай так. Присядемо?

— Насидівся.

— Добре. Питання таке: ви вбили Олеся Косацького?

— Ні.

Чогось подібного Кошовий чекав.

Знявши капелюха й так само розстебнувши осіннє пальто, він примостив свій убір поруч із мазепинкою. Для цього треба було обійти Захара. Той стояв на місці, далі дивлячись перед собою, і Климові така поведінка почала подобатися дедалі менше.

— Давайте все ж таки присядемо.

— Я без того в тюрмі сиджу. Краще до справ.

— Чекайте, зберуся з думками…

— Та якими думками, пане адвокате! Я не вбивав його! Хоча мав на це повне право!

Кошовий знову став перед Ладним. Схрестив руки на грудях, зміряв поглядом з ніг до голови. Не бачачи інших варіантів, притулився спиною до стіни, заговорив спокійно, зважуючи кожне слово.

— Захаре, чому ви вважаєте, що мали право забрати життя в іншої людини?

— Коли стріляв у москалів там, на фронті, пояснень не вимагав ніхто. Ні тоді, ні тепер. Мене за це нагородили. Я герой, пане Кошовий.

— Ви — герой війни. Там — ворог, який хоче вбити вас. Війна та мир мають інакші закони. Чи ви цього не зрозуміли?

— Не бачу різниці між ворогами, — вперто правив своє Ладний. — Недруги зазіхають на чуже. Косацький теж забрав чуже.

— А хтось дав вам право власності на ту жінку? Оксана… — Кошовий ляснув себе по лобі. — Дідько! Ну просте ж таке в неї прізвище, постійно забуваю!

— Антонів, — глухо мовив стрілець. — І не треба її згадувати всує.

— Нам усе одно доведеться її згадувати. Ви вбили через ревнощі…

— Кепський ви захисник, пане Кошовий.

— Чому?

— Вдруге назвали мене вбивцею. А мали б захищати, доводити невинуватість.

— Тут? — Клим обвів рукою. — У цій камері?

Ладний чим далі, тим більше нервував. Тепер Кошовий звернув увагу: внутрішня сила, яку він відчув, стримувалася непросто. Вибухнути січовик міг будь-якої миті.

— Я повинен вийти звідси, — чітко вимовив Захар.

– Є лише один спосіб. Слідство визнає, що помилилося. Та для цього має бути проведена певна робота. Якщо зберуть докази, котрі доведуть вашу непричетність, вийдете або до суду, або — просто з судової зали. Інших законних способів, на жаль, нема.

— Законних.

Клим насторожився.

— Ви хочете вийти незаконно?

— Мене запроторили сюди незаконно, — тепер стрілець обвів рукою камеру. — Та Господи, що ви знаєте про мене!

— Ви покликали, — Кошовий далі поводив себе стримано. — Я прийшов. І не знаю про вас нічого, крім військових подвигів. Для чого було все перекреслювати…

— Так послухайте, чорт забирай! — гаркнув Захар.

І посунув на нього.

Чекаючи на щось подібне, Клим усе одно мимоволі здригнувся й втиснувся в стіну. Кайданок на в’язневі не було, і стрілець мав кураж накинутись на нього просто тут, у камері, і душити, поки на крик прибіжить варта. Проте, зважаючи, з ким мається до діла, Кошовий лишав для себе мінімум шансів у замкненому просторі.

Та Ладний підійшов упритул, уперся в стіну по обидва боки Климової голови, і тепер їх розділяла лише відстань довжини стрільцевих рук. Дихання Ладного було важким, не дуже приємним — дешевий тютюн, змішаний з перегаром. Клим навіть машинально відвернувся, кривлячись, але потім знову глянув Захарові в очі.

— Слухаю.

— Я не вбивав Косацького. Не знаю, як це довести. Доводити мають слідчі, адвокати, бо такі правила: на слово людині ніхто ніколи не вірить. Мені сказали поговорити з вами, бо ви допоможете.

— Допоможу. Давайте заспокоїмося й поговоримо.

Ладний відхилився, відступив на кілька кроків.

— Говоріть.

Кошовий зібрався з думками.

— Отже, ви не вбивали, — мовив, не так балакаючи з Захаром, як міркуючи вголос. — Коли так, почнемо спочатку.

Зараз Кошовий відчув себе більш упевнено.

Пройшовшись по невеликій камері, він потер руки, як часто робив, виступаючи в суді. Віко не сіпалося, він був готовий до бою. Навіть не стримався — підбадьорливо посміхнувся стрільцеві.

— Я читав вашу записку…

— То лист, — перервав Захар.

— Хто адресат?

— Вам не зрозуміти — але ніхто.

— Тобто?

— Ну… Може, це дурня… Та я колись вів щоденник. Писав туди всяке. Почав на фронті. Потім, коли став одужувати, захопився цим у госпіталі. Показував докторові Франку там, у притулку. Він оцінив… — зараз Ладний говорив інакше, ніби виправдовувався. — То не було красне письменство. Не те, що називають літературою. Вірші в мене колись виходили, ну, то я так думав.

— Що ж тоді оцінив пан Франко? — заохотив Клим.

— Живу основу. Справжню — так сказав, — Захарові очі зблиснули. — То, мовляв, написано людиною, котра щиро пропустила через себе військові жахи й героїзм та жертовність, власний та інших. Переконував: з цього вправний автор може зробити не один, а навіть кілька творів. Ідея є в кожному реченні, на кожній сторінці.

— Добре. Де той щоденник?

— Спалив.

Це прозвучало просто й буденно.

— Для чого?

— Хтось почув про мої записи від Франка. Не скажу, хто, не має значення. Чоловік хотів купити в мене мої роздуми, розумієте? Платив гроші, ніби я жебрак нужденний і торгую думками. Аби попросили — слово честі, віддав би для доброї справи. Хай би люди читали. А так — ні. Розлютився і кинув у комин.

Клим наморщив чоло, впорядковуючи почуте.

– І ось тепер знову почали вести щоденник?

— Що б із того вийшло — не знаю. Кортіло занотувати все, що відчував. Як раніше. Знаєте, у госпіталі й потім письмо навіть полегшувало біль.

— Щоденники ведуть у товстих зошитах…

— Так, але в мене під руками був лише письмовий папір. І потім, ще не знав, чи щоденник заведу, чи просто вихлюпну думки.

— А вашими думками заволоділо вбивство Косацького?

— Намір такий був. Справді. Проте, не повірите, пане Кошовий, — щойно написав про таке, він зник, — Ладний хукнув у повітря, підкинув долонею невидиму повітряну кульку. — Випарувався. Біль лишився.

— Біль?

— Я коли писав, остаточно зрозумів — утратив Оксану. Що міг зробити, як вона вже давно з тим інженером. Вона єдина не зустріла мене як героя. Злякалася, побачивши живого, розумієте?

— Спробую. Ви погрожували їй?

— Оксані? Та Боже збав! Поговорити не міг, то інша справа.

— Вона уникала?

— Більше я. Хотів розмови, серйозної, раз і назавжди. Й усякий раз здавав назад. Потім, оці всі бари, де тебе знають, хочуть пригостити… Я зазвичай не вітаю це. Але тут вирішив: хай хоч хтось мені радий, слухає мене, поважає, хоче бачити. Тому й дозволяв.

Кошовий потер перенісся.

— Вчора ввечері ви почали писати щось на кшталт інтимної сповіді. Розмова з самим собою, лист до себе — вірно?

— Ви красиво це все назвали. Мабуть, так і є.

— У процесі вас відпустило. Ви, як кажуть, стравили пару. Зіжмакали недописане, викинули… Що далі?

— Вдягнувся й пішов геть із кімнати.

— Вас затримали з револьвером у руці. Зброя ваша?

— Моя. Лишив собі з війни. Майже всі так роблять.

— Я не закидаю вам цього, Захаре. Цікавить інше: для чого ви взяли його з собою, коли виходили?