Навіть у воєнний час, коли люди надміру пильні й чекають капості будь-звідки, він не втрачав поганої звички штовхати перехожих на вулицях. Так траплялося, коли замислювався й забував про все та всіх на світі. Та раніше цілком вистачало взаємних перепрошень. Тепер же чоловіки лаялися у відповідь на чемно піднятий капелюх, а жінки обзивали п’яним. Повсякчас ці дрібні пригоди збивали, та вибравшись з переплетення центральних вулиць, Кошовий міг іти спокійно. Пішоходів тут стало менше, й під фаетон чи, чого доброго, автомобіль уже небагато ризиків потрапити. Тож на останньому відрізку шляху Клим нарешті посортував отримані знання.

— Розділимо на шухляди.

Мовив голосно, хоча хотів про себе. Не здивувався, коли на нього озирнулася немолода пара, а потім прискорила кроки. Звісно, темною вулицею йде чоловік і щось до когось вигукує. Божевільні траплялися тепер частіше, не хворі, але з помітно порушеною фронтом психікою. У багатьох при собі напевне є зброя. Тому краще йти швидше, бо не такий погляд — і все, завелося.

Отже, шухляди.

У першій — герой війни, вояк австрійської армії, стрілець українського легіону Захар Ладний. Його звитяга стала символом національного героїзму, на нього рівняються, його добре ім’я згадують всує. Все таке, хоч до ран прикладай.

Друга шухляда — для кримінальної справи. Героя зрадила кохана, він напився й застрелив суперника. Перед цим написав щось подібне до зізнання. Добре ім’я виваляно в багнюці. Оскільки Ладний — один із національних та навіть політичних символів, заразом лайном закидано всю активну українську людність. А за великим рахунком — всю нашу справу.

Шухляда третя. Її Клим визначив адвокатською. Бо помістив у неї всі свої сумніви, які підкріплені розмовою зі стрільцем. Усе, що відбулося з ним та довкола нього за короткий час, справді нагадувало велику змову, хоч Кошовому найменше хотілося розглядати таке припущення. Зізнання виявилося записаними на папері думками. А тіло інженера Косацького виявлене за дуже дивних обставин, і є підстави вважати: все було так, як розповів Ладний.

Проте вміст четвертої шухляди почасти заперечував те, що зібралося в третій. Передусім уперто переконував: нехай не масштабна, проте — змова таки має місце. Невідомий свідок направляє патруль до місця вбивства інженера й зникає. Хтось забезпечує Захара револьвером і переконує тікати, для цього нарадивши викликати в камеру потенційного заручника. Швидше за все, потягнули за потрібну струну: тільки зухвалою втечею Ладний доведе свою невинуватість. Нарешті, вбивство самого стрільця там, куди він приїхав, виконуючи вказівки. Складалося враження, Захар, свідомо чи мимоволі, дізнався про щось таке, в обмін на що міг виторгувати собі волю. Ось чому ті, хто ним керував, діяли так швидко — впоралися менше, ніж за добу після його арешту. І, схоже, звинувачення стрільця не входило до чиїхось планів, коли його вирішили прибрати так швидко й технічно. Непрямо підтверджували зовнішній вплив Захарові заяви про тотальну зраду ідеалів — трохи знаючи погляди січових стрільців, Клим явно чув у його словах чужий відгомін.

Нарешті, п’ята шухляда: туди помістив сьогоднішню розмову. Той, кого називали сильним героєм, насправді виявився слабкою людиною, яка заплуталася в житті, не бачила в ньому сенсу й легко піддається всяким стороннім впливам. Із Захара Ладного зробили зрадника, готуючи втілити якийсь невідомий, але явно шкідливий план. Або навіть не так: створили міф про зраду Ладного. Мета? Широка. Хоча б посварити Львів із Віднем, тобто українців — з австрійською владою, яка до нашої спільноти зараз теплішає. Хоч більш глобально: дискредитувати легіон та послабити армію зсередини. Тут теорія змови все одно висувається на перший план, і з цим Клим змушений погодитися.

А це означає, як не сумно, правоту підхорунжого Снігура — чим далі триматися від історії з неприємним запахом, тим краще для всіх.

Наближаючись до потрібного ресторанчику, Кошовий уже готовий був погодитися й прийняти умову. Нехай історія торкнулася його особисто — це не привід занурюватися туди з головою. Звісно, є амбіції розібратися й принести Віхурі готову відповідь, втерши досвідченому поліцейському носа. Але надто свіжою ще лишалася пам’ять про Різника, бо в той час Климом рухали значно більші амбіції. Чим закінчилося, ліпше не згадувати зайвий раз. Тим більше, тоді йому протистояв божевільний, котрий мав достатньо гострий розум, аби обдурити всю львівську поліцію й завдати удару там, де його найменше чекали. Нині справу доведеться мати з організованою групою, яка напевне діє проти державних інтересів. У ній щонайменше троє. Один — думає і планує, другий — виконавець із навичками снайперської стрільби, третій…

Кошовий ішов у ресторан «Під вошею», аби дізнатися його ім’я.

Переступивши поріг, він відразу зрозумів — щось не так.

На перший погляд, у закладі, де традиційно збиралися батяри, повії та залагоджували свої справи злодії, все було як завжди. Відвідувачів огортала та сама стійка суміш запахів пива, капусти, шкварок, тютюнового диму й чогось постійно пересмаженого. Навіть якщо шкварки з огляду на воєнний час бували в меню не постійно, їхні аромати просякли тутешні стіни, стелю, підлогу, столи. Й публіка «Під вошею» була та сама, декого Клим упізнавав, як завсідників, котрі вже сприймалися частинами інтер’єру.

Але все одно дещо насторожило й напружило.

За мить Кошовий зрозумів — в залі незвично тихо.

Вуличні дівки у своєму кутку сиділи мовчки, не зустрічали кожного нового відвідувача закличними жестами й хтивими посмішками, які хранителі суспільної моралі могли визначити як непристойну поведінку в публічному місці. Зараз вони щось їли та пили вино, тихенько перемовляючись між собою. Вільних столиків Клим не побачив, та чоловіки сиділи за ними вклякнувши, мов у церкві під час недільної служби. Шацький примостився в дальньому кутку, і в інший час уже махав би руками, привертаючи до себе увагу. Тепер же, побачивши Клима, просто кивнув.

Угледів його і Єжи Тима, який примостився поруч, спиною до входу.

З правою рукою Густава Сілезького, одного з львівських кримінальних королів, Кошового познайомив вісім років тому саме Йозеф. Вірніше, Тима дізнався, що Клим приятелює з Шацьким, і попросив всюдисущого дантиста звести їх. Відтоді саме шепелявий Єжи став для Кошового провідником на міське дно, з його допомогою Кошовий зміг вирішити чимало справ, у тому числі — ту, яка стала замалим не найважливішою в його житті: врятувати Магду з рук російської контррозвідки, з чого почалося їх зближення. Воно сталося тут, у злодійському кублі, котре в дні окупації перетворилося для втаємничених на одне з найбезпечніших місць Львова. Свою першу ніч Клим і Магда провели в крихітній комірчині, одній з тих, що були облаштовані за непоказними дверима, які можна було розгледіти за шинквасом.

Саме зараз звідти виходив ще один чоловік, якого Кошовий ніколи не бачив у поліцейській формі. Хоч худий, схожий на верткого міського щура Кароль Лінда донедавна служив там. Керівник поліцейської агентури за півтора десятка років опанував головну властивість своєї тодішньої професії: навчився зливатися з середовищем, у якому опинився. Тож аби Кошовий не знав колишнього головного шпига особисто, не вирізнив би серед інших, прийнявши за типового місцевого завсідника.

За Ліндою вийшов череватий кельнер Цезар у незмінному білому фартуху, не новому, але чистому й прасованому, з таким же незмінним прилизаним до блиску пробором. Клим далі стояв недалеко від входу, намагаючись зрозуміти, що відбувається та як слід себе поводити. Колишній поліцейський теж помітив його появу, коротко кинув щось Цезарю через плече й зайняв місце поруч із Тимою. А кельнер уже перетинав зал, на ходу витираючи руки тоненьким рушничком.

— Добрий вечір, пане Кошовий.

— Я б так не сказав, пане Цезарю. Тут у вас явно сталося щось зле. Похоронна, даруйте, атмосфера.

— Ви вгадали, нічого не знаєте чи так жартуєте? — примружився кельнер.