— Той, хто хоче вбити, вбиває, — буркнув Тима. — Навіть якщо націлився не на останнього фраєра.[29] Ви таки мислите себе пупом землі, пане Кошовий, не інакше.
Усередині вже давно кипіло.
— Чому ви так вирішили?
— Самі ж кажете — хотіли вбити вас, а не допомогти втекти тому стрільцеві. Виглядає, довкола вас світ крутиться.
— Але в такому разі Ладний покликав би собі іншого кандидата в заручники, — парирував Клим. — Він про мене знати не знав. Йому підказали, його направили. Не думаю, що моя персона з’явилася в цій історії проти моєї волі даремно.
— Зерно правди тут є, — погодився Лінда. — Стрілець міг би покликати до себе хоч ту свою кохану, яку не поділив із застреленим інженером. Жінка-заручниця діє ефективніше, ніж заручник-адвокат, даруйте за професійний цинізм. Не розумію поки, чого ви хочете.
— Я розумію, — озвався Тима. — Пан Кошовий хоче, аби ми знайшли козулю,[30] через якого заквашеному[31] передали сплювач.[32] Або взагалі — того, хто це зробив, якщо не козуля. Хоча тут варіантів обійти братію тюремників не бачу. Аби такі можливості були, товариство давно б налагодило прямий зв’язок із заквашеними браттями.
— Бачите, мене просто розкусити.
— Чому ми повинні робити це для вас?
— Справді, — підхопив Лінда. — Згоден із паном Тимою. Ваш інтерес угадується просто, бо ми обоє знаємо вас. Ризикну сказати — добре. В різний час мали з вами справу. Та ви згадували раніше про наш інтерес. Хочеться докладніше.
Перш ніж відповісти, Клим налив собі до половини келишка, неквапом випив, кутовим зором зачепивши, як пожвавився при цьому Шацький, покрутив порожній у руці, глянув через скло на Тиму, потім — на Лінду.
— А тут не треба докладно, колеги. Ви ж хочете далі тримати під контролем Бригідки, і не тільки цю тюрму. Якщо хтось чужий, сторонній використовує сталі контакти чи взагалі заводить нові, свої, ваше товариство такий контроль ризикує незабаром утратити, — поставивши чарку, Кошовий нахилився ближче, знизив голос до голосного таємничого шепоту: — Одного з ваших заквасять, на нього хтось точить зуби, і ось наглядач доставляє без вашого відома у в’язницю знаряддя вбивства. Чи просто сприяє злочину. Скажете, неможливо?
Тима глянув на Лінду. Той хитнув головою.
— Не скажу, пане Кошовий, — і вже до Єжи: — Пане Тимо, годі їжачитись. Треба виявити, через котрого з наглядачів до рук Ладного потрапив револьвер.
– І хто передав, це важливіше, — продовжив Клим.
— Звісно, — погодився Лінда. — Ви вмієте грати на наших інтересах, пане адвокате.
— Хотів нагадати — давно вже не адвокат. Мабуть, фах у крові. Не проп’єш, — Кошовий постукав нігтем по недопитій пляшці. — Повернути будь-яку справу на свою користь є моєю професією. Ви, панове, не раз мали змогу в цьому переконатися. Навіть використовували мене для цього, хіба ні?
Тима змовчав, а Лінда підвівся, пішов, не сказавши ні слова, зник за шинквасом.
— Він усе зробить, — мовив Єжи.
— Доброго тепер маєте помічника.
— Побачимо. Ви чекаєте?
— Так, але не тут. Навряд справа вирішиться швидко.
— Скоро.
— Але — не моментом.
Поруч заворушилося: це Шацький нарешті опав на стіл, примостив голову так зручно, як міг, і заснув, дихаючи рівно.
— Тепер з ним треба щось робити.
— Робіть, — знизав плечима Тима. — Єдине — гукну надійного візника, дам двох батярів, аби завантажили тут і вивантажили де треба.
Кошовий почухав потилицю.
— Ось туди йому не треба. Додому, маю на увазі. В такому вигляді — ні.
— Або — покладемо до завтра туди, — він показав у бік шинквасу. — Відлежиться, завтра піде додому.
— А пані Шацька не спатиме всю ніч, — парирував Кошовий. — До того ж він прокинеться і захоче, даруйте за інтимну подробицю, похмелитися. Все піде по колу, валандатися з ним у мене часу нема.
— У мене — тим більше.
Клим потер перенісся.
— Доведеться везти до себе.
— Пані Магді сподобається?
— Не певен. Врятує ситуацію хіба те, що вона любить Шацького.
— Любить?
— Прихильно ставиться. Не чіпляйтесь до слів. Але ваша допомога все одно потрібна. Сам я з ним справді не впораюсь, хай він худий.
— Нема питань, свисну підмогу.
– І таке: нехай хтось пристойний з вигляду скочить до Кракідалів. Я напишу пані Шацькій записку. Візьму гріх на душу, збрешу. Мовляв, допомагає мені, затримався, обіцяю пильнувати. Її це заспокоїть.
— Майстер ви викручуватися, пане Кошовий.
— Як і всякий гарний адвокат. Гукайте батярів, і чекаю звісток удома.
Розділ десятий
Чому не буває колишніх поліцейських
Зінгера стривожили важкі кроки пізно ввечері на сходах.
Визирнувши з своїх дверей, побачив двох міцних хлопів, які волочили сходами вгору тіло, за ними — Клима, і злякався:
— Йой… Пане Кошовий… перепрошую… То мертвий?
Один «вантажник» без церемоній цитьнув на нього, та перший переляк минув, і Зінгер відчув себе домовласником, а отже — хазяїном. Запахнувши халат, ступив через поріг, тупнув узутою в капець ногою:
— Прошу пояснити, що відбувається!
Клим нічого не встиг сказати — Зінгер нарешті розгледів, кого несли, потягнув носом повітря, скривівся:
— Боже, пощо ви з ним так. Знав, що він схильний, але…
— Дуже прошу йти до себе, пане Зінгере, — стримано мовив Кошовий.
Машинально поправивши ярмулку на змокрілій від хвилювання лисині, домовласник ступив назад, двері зачинилися, Клим полегшено зітхнув.
А Магді не сподобався п’яний, мов чіп, Шацький. Та перша хвиля обурення зійшла швидко, і вона навіть похвалила Клима за винахідливість. Не кинув колегу в біді, тим більше — такого, як Йозеф. За ним справді потрібен нагляд, тож зробила те, чого Кошовий від її гонору не чекав: зняла з незваного й сплячого, вірніше — непритомного гостя черевики, вмостила на канапі й накрила картатим пледом. Клим намагався розказати, що сталося за день, та Магда знову повелася незвично, відмахнувшись:
— Климентію, потім. Завтра. Я втомилася сьогодні, поранених багато привезли.
На нього теж навалила втома. День усе ніяк не завершувався, і прискорити це можна було єдино правильним способом: заснути. Думав — не вийде, думки ніяк не впорядковувалися в голові. Та лиш торкнувся подушки, ніби провалився в густу приємну темряву.
Розбудили й змусили різко сісти на ліжку відразу два синхронних звуки. У вітальні щось впало на підлогу, а в двері грюкали. Магда теж розплющила очі, та не зірвалася, просто спитала:
— Що коїться знову? Другий такий ранок за три дні.
Не маючи відповіді, Клим встав, накинув халат, засунув босі ноги в домашні пантофлі й вийшов на звук, щільно причинивши двері. Стукали далі, а на підлозі вітальні біля канапи сидів, заплутавшись у штанях, розкуйовджений Шацький.
— Мені так соромно, пане Кошовий. Я…
— Потім, — відмахнувся Клим, навіть не спробувавши допомогти гостеві, відчинив і впустив Кароля Лінду.
Пройшовши, той зиркнув на Шацького, котрий тим часом спромігся підвестися, ніяк не прокоментував побачене, почав відразу:
— Знайшли.
Кошовий провів рукою по лицю, в такий спосіб проганяючи залишки сну.
— Хто?
— Його звати Франц Коль, сілезький німець. Чесно кажучи, я підозрював його, ще коли служив у поліції. Та не було нагоди виявляти зв’язки зі злодіями. І потім, якби їх встановили, за цим Колем наглядали б довший час. Треба стежити за переміщенням усередині тюрми, хай кримінал думає, що діє таємно.
— Зараз ви справді говорите, мов поліцейський, — Клим не приховував іронії.
— Чому — як? Поліцейські агенти колишніми не бувають. Доведу вам це елементарно.
— Наприклад?
— Збирайтеся. Про Коля я вже повідомив комісара Віхуру.
А тут Кошовий ніби отримав під дихало.