— Що тепер?

— А нічого. Живіть, як жили. Далі дозвольте поліції робити свою справу самій. Щирі вітання пані Магді. Більше не затримую.

…І ось тепер, побачивши Гірняка на цвинтарі, Кошовий втішав себе думкою: знає більше, ніж Віхура. Бо комісар поняття не має про роль, яку кореспондентові «Українського слова» приділив невідомий комбінатор у своїй диявольській грі.

Жалобна церемонія тривала недовго.

Четверо стрільців виструнчилися біля труни в почесну варту. Решта вишикувалася по периметру біля свіжої могили. Наперед вийшов високий худий сотник, обсмикнув шинель, заговорив, карбуючи слова:

— Браття стрільці, поважне військове товариство! Сьогодні ми прощаємо тут героя, якого намагалися принизити навіть шляхом його власної героїчної смерті. Наш товариш Захар Ладний загинув від ворожої кулі, і хай нікого не спиняє, що смертельний постріл пролунав далеко від фронту. Це означає: наш рух стає для когось небезпечним. Нас, бойовий загін майбутньої самостійної української держави, намагаються всіма силами піддати компрометації. Нас ставлять перед вибором — за ґрати, звинувативши в криміналі, або далі на маргінеси суспільної думки!

Поки сотник говорив, Магда взяла Клима під руку спершу однією, потім — обома, сильніше притиснулася до нього. Ковзнувши по ній поглядом, Кошовий думав побачити збентеження чи бодай легкий переляк. Натомість розгледів зовсім неочікуване: з-під її ледь прикритих повік вилітали в бік стрілецького зібрання блискавки.

Він упізнав: свого часу Магда Богданович стріляла в нього саме такими, коли гнівалася.

Це неабияк занепокоїло.

Тим часом промова тривала:

— Ми не дозволимо нікому чинити з нами так! Ми не віримо в підлі звинувачення! Свідчення тому — ось це сумне зібрання! І ми покажемо всім: українські січові стрільці не лишають своїх побратимів на поталу, не дозволяють паплюжити добрі імена наших героїв за життя й після смерті! Ми не відступимо від нашої великої мети! Ми зазнали цього року величезних втрат.

Тепер Кошовий помітив молоду жінку, яка весь цей час стояла окремо. Могло скластися враження, що вона зайшла сюди навідати когось із рідні й вирішила затриматися. Але щось підказувало: панна в короткому пальтечку з каракулю, прямій спідниці, з-під якої визирали невисокі підбори ботиків, та в чорній хустці, яка сюди зовсім не пасувала, — та сама Оксана Антонів, через яку сталася трагедія.

— Наших сил тепер замало, аби власними руками дати волю Україні. Та ми тут і зараз беремо в руки спадщину, яку залишили Володимир Великий, король Данило, славні гетьмани Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Мазепа. Тож закликаю вас виконувати мій наказ і переказувати його іншим: не дозволяти змішувати з багнюкою імені жодного нашого героя!

Сотник закінчив на високій ноті, махнув рукою. Стрільці, чоловіки й жінки, зрозуміли команду, злагоджено, ніби провели перед тим чимало репетицій, зняли гвинтівки. Хором клацнули затвори, дула піднялися вгору. Грянув залп, цвинтарем пішла луна. Будучи готовим до такого, Клим усе одно здригнувся, відчувши — Магдиним тілом теж пробіг струм, вона притислася до нього ще сильніше.

Михайло Снігур став струнко, зняв кашкета, перехрестився. Чи здалося, чи підхорунжий зробив так, побачивши — Кошовий поглядає на нього. Чому він стоїть окремо — теж питання, пошук відповіді на яке Клим відклав на потім.

Оксана Антонів, ані вдова, ані подруга, сховала лице в долонях. Стояла так недовго, забрала руки, швидко витерла кутики очей. Теж перехрестилася, похапцем і кілька разів, ніби відбуваючи ритуал при людях, а не сумуючи щиро.

Роман Гірняк як стояв, схиливши непокриту голову, так і лишився стояти. Виглядало, постріли його мало бентежать.

Сотник знову махнув рукою.

Клацання затворів — залп.

Ще раз — бахнуло втретє.

Снігур начепив кашкет, розправив плечі, зовсім не відповідно моменту заклав руки за спину.

Оксана поправила краї хустки.

Гірняк підняв голову, дуже буденно почухав свого качиного носа.

Магда пустила Климову руку, сплела пальці на затягнутих тонкими рукавичками руках.

З ряду січовиків наперед виступив один, на його строї Кошовий зі свого місця вирізнив знаки старшинського рангу. Це був міцно збитий чоловік середнього зросту, на вигляд — років тридцяти. Жоден художник не помітив би в його зовнішності нічого виразного, а поліцейські агенти зайшли б у глухий кут, намагаючись знайти в описі хоча б якусь особливу прикмету. Так би й було, аби не помітний шрам навскоси через ліву щоку — він кидався в очі найперше. Знявши мазепинку й стиснувши її в лівій руці, чоловік зі шрамом завів пісню, відбиваючи такт забраною в кулак правицею:

На Маківці чи на Липі,

Над Дністром, чи вже на Стрипі,

Кожен буде пам’ятати —

Що не мож стрільців чіпати!

Його підхопив дружний хор, у якому жіночі голоси спершу тонули в басових чоловічих хвилях, та вже з другого куплету зазвучали сильніше, під кінець навіть витіснивши їх. І при цьому право заспівувати товариство, не змовляючись, лишило шрамованому старшині. Тож довівши незнайому Климові пісню до кінця, він перевів подих, обвів поглядом побратимів, прокашлявся, витягнув шию і затягнув нову:

Гей, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

Цю Кошовий чув, і не раз. Усіх слів не знав, підспівувати спершу теж не тягнуло. Але чим далі, тим більше переймався загальною атмосферою, котра з жалобної, сумної несподівано перейшла в мітинг, хай патетичний, проте в цій своїй патетиці — дуже щирий. Останній куплет Клим доспівав, хай не голосно, самими губами, ловлячи при цьому Магдині блискавки тепер уже в свій бік.

Думав — буде ще, та на цьому співи завершилися. Вдягнувши мазепинку, старшина повернувся на місце, і четверо вартових почали опускати труну в яму. Градус прощальної церемонії від цього для Кошового враз понизився, і причини він не шукав: почалася звичайна, банальна метушня, якої не уникнути на будь-якому похороні. Та він міг би лишатися до кінця, аби в цей момент Оксана не повернулася й рушила до виходу.

— Даруй.

Шепнувши це Магді на вухо, Клим подався за дівчиною, йдучи паралельним курсом, між могильними плитами й старанно роблячи вигляд людини, яка гуляє сама по собі. Уже при виході рвучко перестроївся, посунувши навперейми. Чи Оксана помітила переслідувача, чи просто хотіла якомога швидше забратися геть — не важливо, бо так чи інакше прискорила крок.

— Перепрошую! — вигукнув Кошовий, наздогнавши її відразу за виходом. — Чекайте.

— Я? — перепитала дівчина.

Зблизька вона виявилася не фатальною красунею, здатною поглядом розбивати серця й позбавляти чоловіків розуму, проте — досить милою, з правильними рисами обличчя і маленькою ямочкою на підборідді. Почувши низький грудний голос, Клим вловив: ось воно, мужчини ж-бо так само, як жінки, здатні любити вухами. Принаймні на такий голос повернеться всякий, і зацікавленість його володаркою — наступний крок.

А ще — очі, зелені, немов бездонні…

— Ми знайомі?

— Оксана… Ви ж Оксана Антонів, так?

— Ми не знайомі, — тепер вона говорила впевнено.

— Моє ім’я Кошовий. Климентій Кошовий, і ваш… — він запнувся, шукаючи правильне слово, — Ваш… Як би це… Друг…

— Ви той, на кого Захар покладався, — кивнула Оксана. — Я чула ваше прізвище.

— Чудово.

— Недоречне слово й недоречний висновок біля цвинтаря після прощання, згодні?

Чорт, а з нею треба уважніше.

— Пані Оксано, чи не могли б ми поговорити?

— Тут?

— Де хочете. Де вам зручно.

— Про що?

— Мені розповідав про вас Захар. Тобто… Встиг розказати дещо…