Уже не стримуючи себе, Клим грюкнув кулаком по столу.

— Російська школа, — підсумував Арсенич. — Розумієте тепер, які складаємо клапті? Без мене — зась, Кошовий.

— Згоден. Ви щось казали про ім’я.

— Еге, — кивнув старшина. — Отут вам доведеться вірити на слово. Десь цієї весни, ранньої, по наших позиціях із російської сторони затявся бити один капосний стрілець. Розвідка працює, і незабаром ми дізналися: воює проти нас такий собі Федір Овчар, з наших, як бачите. Поки думали, як його ліпше знищити чи навіть захопити, австрійці зачали офензиву.^[48] Тоді багато москалів полонили, і про Овчара я більше не чув. Аж донедавна, коли дізнався — скурвий син живий, був у таборі, й не просто живий — здався сам. Потім не до нього стало. Вже під кінець вересня доходять чутки: випустили його. Ніби наш Союз визволення України домігся його звільнення разом із іншими.

Клима осяяло остаточно — так, що він лунко ляснув себе по лобі.

— Я знаю! Було! Чорт забирай, я займався цим! Причетний! Ми ж намагаємося витягати українців, котрі служили в російській армії, з полону! Або хоча б гуртувати їх у одному місці! Витягати важче, та дещо потроху вдається, якщо доводимо лояльність полоненого!

— Коли так, Овчар недарма підняв руки догори, — підсумував Арсенич. — Ви, Кошовий, самі того не знаючи, допомогли вийти на волю Захаровому вбивці. Хтозна, скільки він ще наробить тут горя.

— Він сам усе організував? Листівки, інші провокації?

— Однієї людини замало, — погодився старшина. — Думаю, він виконавець, не інакше. Й знаємо, кого шукати. Від нього слід потягнеться до спільників. Повитягаємо всіх на світ Божий за вуха. Врятуємо стрілецьку репутацію. Згодні?

Хоч це виглядало зайвим, та Клим тепер сам простягнув Арсеничу руку.

— Переконали. Єдине, що непокоїть — аби це справді виявився той, на кого ми думаємо.

— Але Федір Овчар — ворожий снайпер. Яким чином йому вдалося задурити купу голів, та ще й так, щоб про це ніхто не дізнався, не можу сказати.

— Тут відповідь може бути простою, — мовив Кошовий. — Він здався, як ворожий солдат. Не мав спеціального завдання, сам шифрував себе старанно. Напевне були ще полонені, котрі знали, хто він і чим знаменитий. Проте навряд чи здали його, в’язні покривають один одного, тим більше — у таборі. Потім Овчар сидів тихо й вивчав обстановку. Справжній снайпер, теж російській вишкіл. Щойно побачив для себе можливість вислизнути — відразу почав удавати з себе лояльного до австрійської влади українця. Мабуть, мав таланти, бо йому вдалося. І вже тут, у Львові, міг знайти потрібне товариство.

Старшина замислено потер шрам.

— Усе може так бути, крім останнього, — озвався нарешті. — Не ходять тут російські агенти відкрито. Випадкова людина не знайде. Швидше так: хтось наперед знав про полоненого Овчара. Й зробив усе, аби його вдалося звільнити вам і вашому товариству.

— Знав наперед? Тобто?

— Те саме, — Арсенич тепер був категоричним. — Російський агент є в самому вашому… тобто… нашому середовищі. Його вказівки й виконує Овчар.

Баламут, подумав Клим.

Знову цей Баламут.

Чим далі, тим реальнішою стає ця постать.

— Чого замовкли?

Кошовий поки не мав бажання обговорювати власні висновки зі старшиною.

— Про своє подумав.

— Так думайте про наше! Вбивцю ж треба десь шукати. Йому документи мусили видати, має ж знайтися слід.

Клим знову на короткий час закрив обличчя долонями.

Коли забрав руки, на губах грала посмішка.

— Я, здається, придумав, хто допоможе.

Чатувати поблизу «Під вошею» довелося більше двох годин.

Прийшли туди, щойно смеркло. Клим підловив неподалік волоцюгу, якому тицьнув кілька корон, не рахуючи, й загадав дізнатися, чи сидить усередині Єжи Тима. Як виглядає, знали в окрузі всі. Волоцюга лиш побоювався, що його викинуть, ледь ступить за поріг. Та обійшлося, бо Кошовий усе розрахував: нагнали, але вже після того, як заплатив за випивку. Від грошей нині не відмовляються, хто б не платив. І витрати виправдалися — Тима на місці. Як зазвичай, вибирався у свою нову штаб-квартиру ближче до вечора. Знати б, чи довго там сидітиме.

Нічого, треба сховатися й чекати, іншого виходу нема.

Нарешті новоспечений король злодіїв виринув, за ним сунуло двійко дебелих охоронців. Кошовий відзначив подумки — покійний Сілезький почувався вільніше, драбами оточував себе вкрай рідко. Але, зробивши поправку на воєнний час і потребу в посиленні безпеки, Клим кивнув Арсеничу:

— Він не сам.

— Пусте й дурне, — гмикнув старшина, ступив убік та розчинився в темряві.

Тим часом повз Кошового повільно проїхала кінна коляска, на яку трійця з бару напевне чекала. Намацавши револьвер у кишені, Клим зібрався йти навперейми, та враз почув один за одним два короткі зойки. Візник уже помітив те, чого не міг бачити зі свого місця Кошовий, і той, не криючись, рвонув із укриття, підбіг, скочив позад кучера, тицьнув дулом у спину:

— Тихо! Стій, як стоїш!

Переляканий візник завмер. Тепер на Климових очах старшина ламав Тиму, притискаючи до землі. Поруч валявся почет, жоден із двох не ворушився. Поки Кошовий думав, втручатися чи ні, Арсенич нарешті впорався з противником, рвучким рухом поставив на ноги, просичав:

— Залазь!

Тима не опирався, сів, а побачивши поруч Кошового, кліпнув у темряві очима — спершу здивовано, потім — люто.

— Що таке? Ви… Ти?

— Нічого вам не буде, пане Тимо, — пообіцяв Клим. — Іншого способу побалакати не бачу. Минулого разу ви дозволили Лінді повідомити про нашу угоду поліції.

— Та я…

З іншого боку його притиснув Арсенич.

— Тобі сказали, курво, — не рипайся, слухай, — і тепер уже візникові: — Не спи, давай вперед.

Той послухався, дорожка рушила вулицею прямо.

— Спробуйте після цього поткнутися «Під вошу», — буркнув Тима, поволі оговтуючись. — Ви тут тепер поза законом, пане Кошовий. Нарікатимете хіба на себе.

— Мені до вас нема діла, — парирував Клим. — Ви зрадили спершу, совість моя чиста. Живіть із тим, що, ставши на місце пана Сілезького, відразу знайшли спільну мову з Віхурою.

— Заткалися б ви!

— А замовкніть обоє, — втрутився старшина. — Зараз кудись приїдемо й поговоримо.

Далі їхали мовчки. Нарешті, знайшовши тихе місце недалеко від Личаківського цвинтаря, Кошовий зупинив візника. Витрусившись із коляски, прогнали його геть, і той охоче забрався від гріха подалі. Занурившись у ніч ще глибше, трійця зайшла за якусь кам’яницю, в глуху вуличку, де Арсенич розвернув Тиму до себе й відразу взяв за барки, заговорив:

— Я — людина військова. Мені з тобою гратися й панькатися нема часу, та я до такого й не звик. Поважна людина, ось він, — кивок у бік Клима, — сказала, що ти і твої посіпаки мають у Львові можливостей більше, ніж поліція. І що ваша братія тепер тут заправляє не гірше за президента міста. Тільки той вдень, а ви — вночі. Та й влади, кажуть, у вас забагато. Чи брешуть?

— Він не збреше, — Тима теж кліпнув на Кошового.

— То буде так. Або ти накажеш своїм рити рилами землю, перевернути весь Львів і знайти потрібну мені людину, або січові стрільці нарешті наведуть лад. Від вашого гнидника попелу не лишиться. Бо поки ми воюємо, ви з людей крівцю смокчете, байстрюки. Треба — відповімо, але нам лиш подякують всі. Я так само не брешу. Віриш чи ні?

До честі Тими, думав недовго.

— Та вірю.

— Зробиш, як велено?

— Не вперше, — Єжи знову люто зирнув у Климів бік. — Кого шукати?

— Слухай уважно. Кажу один раз, повторювати не буду…

Старшина говорив чітко, ставив кримінальному королю задачу так, як, напевне, наказував стрільцям, і потім відпустив, ледь утримавшись від прощального копняка. Кошовому зовсім було не шкода остаточно рвати давні зв’язки. Він навіть отримав задоволення від реваншу за зраду, допущену Тимою зовсім недавно. Єдине майнуло: мабуть, доведеться надалі ходити вулицями обережно, озираючись і зайвий раз не підставляючи спину незнайомцям. Відтак прогнав дурні думки: Тима надто добре знає його, аби розуміти — краще розійтися й не чіпати один одного, бо Кошовий для нього безпечний.